Сьомий хрест
Шрифт:
Звернувшись до голландця, хлопець спитав:
— Що новенького на білому світі?
— Ну, на білому світі завше щось буває новеньке, — сказав голландець, — але й у вас теж дещо трапилось.
— Ну, у нас усе йде мов по писаному, — сказав хлопець з кривим носом, — усе як по маслу. Нам тепер, щиро кажучи, вже не треба ніякого фюрера. — Всі здивовано втупилися в нього. — Ми вже маємо одного такого, що нам увесь світ заздрить. — Усі розсміялися, крім нього самого. Він провів великим пальцем по носі.
— Вісімнадцять марок? —
— Я сказав — двадцять, — відповів Георг. Він опустив повіки, бо йому здавалося, що він зрадить себе блиском очей.
Човняр помацав куртку.
— Добре носиться? — спитав він.
— Добре, — відповів Георг, — тільки не дуже гріє.
Отакий вовняний светр тепліший.
— Наречена щороку плете мені такі.
— Отже, любить, — сказав Георг.
— Хочеш, поміняємось?
Георг примружив очі, наче розмірковуючи.
— Може, поміряєш?
— Ходім до вбиральні, — сказав Георг. — Хай собі сміються. Вони не повинні бачити, що в нього немає сорочки під курткою.
Коли вони помінялися, Георг скоріше побіг, ніж пішов далі берегом Рейну. А човняр, поважно випроставшись, вийшов з убиральні й рушив назад до парапету, взявшись однією рукою в бік, а другу піднявши для привітання. На його широкому обличчі була написана впевненість, що йому вдалося спритно обдурити ще одного простака. «Залишатися в ній далі було небезпечно, — подумав Георг, — та й мінятись — теж небезпечно. А втім, тепер уже пізно про це думати».
Раптом хтось поруч гукнув:
— Гей! — Із своїми вудочками й відерцем, легко, мов хлопчик, підстрибуючи, підійшов Щупачок. — Куди ви йдете? — спитав він.
Георг показав просто перед себе:
— Отуди, берегом Рейну.
— Ви не тутешній?
— Ні, — відповів Георг. — Я тут лежав у лікарні. Я йду до родичів.
Щупачок сказав:
— Як ви нічого не маєте проти мене… Я напрочуд компанійська людина.
Георг промовчав. Він ще раз скоса глянув на Щупачка.
Георг з дитинства намагався перебороти в собі дивне почуття тривоги, яке щоразу поймало його, коли він стрічав людину з якоюсь тілесною чи духовною вадою. Тільки Валлау вдалося остаточно розвіяти це почуття: «Ось тобі живий приклад, Георг, як людина до цього доходить».
І думки Георга знову полинули до Валлау. Його охопила безмірна туга. «Усім своїм нинішнім життям я завдячую йому, — подумав Георг, — навіть коли б мені сьогодні довелося померти».
А Щупачок молов без угаву:
— А ви були тут цими днями, коли справляли бучне свято? Все це якось дуже дивно. А ви були тут раніше, за окупації? Як вони тоді гарцювали на своїх сірих конях, ці марокканці у червоних плащах! От французи — це вже зовсім інша фарба в картині міста, якийсь сіро-голубий туман. Чого це ви так біжите, дозвольте спитати, хочете ще сьогодні добігти до Голландії?
— Хіба це дорога в Голландію?
— Спершу ви прийдете в Момбах, де повно спаржі. Ваші родичі там живуть?
— Далі
— У Буденгаймі? В Гайдесгаймі? Вони селяни?
— Частково.
— Частково… — повторив Щупачок, «Чи не позбутися мені його? — подумав Георг. — Але ж як, чорт візьми? Ні, завжди краще ходити удвох або втрьох. Тоді ти більше схожий на тутешнього».
Вони минули невеличкий розвідний міст над сплавною гаванню.
— Боже мій, як летить час у товаристві, — промовив Щупачок так, наче хтось зобов’язав його підганяти час.
Георг подивився на Рейн. Там, зовсім близько, на острові, стояли один біля одного три низеньких білих будиночки, відбиваючись у воді. Щось у цих будиночках, з яких середній скидався на млин, здалося йому знайомим і любим, ніби там жила дорога йому людина. Острів перетинав залізничний міст, перекинутий на другий берег.
Вони поминули в’їзд на міст, де стояв вартовий.
— Гарний міст, — похвалив Щупачок. Георг слідом за ним зійшов з дороги на лужок. Раптом Щупачок зупинився і потягнув носом повітря. — Горішник! — Він нахилився й зібрав кілька горіхів у відерце. Георг квапливо шукав горіхи і судорожно давив їх каблуком на камені.
Щупачок розсміявся:
— Ви, мабуть, страшенно любите горіхи!
Георг опанував себе. Він втомився й змокрів од поту.
Не бігтиме ж вічно за ним цей клятий Щупачок. Десь же він почне вудити рибу.
— Там видно буде, — відповів Щупачок, коли Георг обережно спитав про його наміри.
Вони підійшли до верболезу, що нагадав Георгові Вестгофен. Його тривога зростала.
— Ось! — сказав Щупачок.
Георг остовпів. Вони стояли на косі. Перед ними справа і зліва був Рейн. Далі йти не було куди.
Коли Щупачок побачив вражене Георгове обличчя, він засміявся.
— Ой як же я вас обкрутив, ой як обдурив! А навіщо було поспішати? — Він поклав вудочки й відерце і потирав собі стегна. — А в мене принаймні був супутник!
Він і гадки не мав, що секунду тому йому загрожувала смерть. Георг відвернувся й закрив обличчя здоровою рукою.
На превелику силу взявши себе в руки, він спокійно промовив:
— Ну, що ж, бувайте здорові!
— Хайль Гітлер! — відповів Щупачок.
Але в цю мить лози розсунулися, з них вийшов поліційний з вусиками та чубчиком на лобі й весело гукнув:
— Хайль Гітлер, Щупачку! А покажи-но мені твій дозвіл ловити рибу.
Щупачок відповів:
— Та я ж зовсім і не ловлю.
— А твої вудочки? їх я завжди ношу з собою, як солдат рушницю.
— А відерце?
— Загляньте-но всередину. Три горішки.
— Щупачку! Щупачку! — зітхнув поліційний. — Ну, а ви? У вас є документи?
— Це мій приятель, — сказав Щупачок.
— Тим більше, — сказав поліційний, чи тільки хотів сказати, бо Георг, зробивши спочатку ніби ненароком кілька повільних кроків до верболозу, раптом пішов швидше, а потім побіг, розсуваючи лози.