Сьомий хрест
Шрифт:
— Пов’язка мені більше не потрібна. Коли ти вже у нас за лікаря, Лізель, то дай мені шматочок пластиру.
Пауль мовчки дивився, як його дружина спокійнісінько розмотувала бинти. Старші Редерові діти виглядали з-за спинки стільця, на якому сидів Георг. Георг зустрівся поглядом з Паулем, — маленькі ясно-голубі очі друга дивилися суворо й холодно.
— Тобі ще пощастило, Георге, — сказала Лізель, — скалки могли вскочити в очі.
— Пощастило! Пощастило! — повторив Георг.
Він оглянув долоню. Лізель спритно заліпила
— Стій! — скрикнула Лізель. — Можна випрати…
Але Георг схопився з місця й швидко запхнув бинти в плитку, де ще жевріло кілька жаринок.
Редер нерухомо стежив за ним.
— Тьху, диявол! — вигукнула Лізель. Вона навстіж розчинила вікно; іще один струмочок смердючого диму поплив у міське повітря — повітря до повітря, дим до диму. «Тепер лікар може спати спокійно, — подумав Георг. — А який це був риск — піти до нього на прийом! Які в нього спритні руки! Хороші, розумні руки!»
— Послухай, Паулю, — промовив Георг бадьорим тоном, — а ти ще пам’ятаєш Моріца Лахмітника?
— Так, — відповів Пауль.
— А ти пам’ятаєш, як ми мучили старого і він, нарешті, поскаржився твоєму батькові, батько тебе відлупцював, а старий усе кричав: «Не бийте по голові, пане Редере, бо він виросте дурнем, бийте по заду, по заду!» Дуже шляхетно з його боку, га?
— Так, дуже шляхетно. А тебе твій батько, на жаль, по іншому місці лупцював, — сказав Пауль, — а то б ти був розумніший.
На кілька хвилин їм полегшало, а потім страшна дійсність знову постала перед ними у своїй неминучості й важким тягарем лягла на їхні серця.
— Паулю! — з тривогою вигукнула Лізель. «Чого це він так дивиться перед себе?» На Георга вона вже не звертала уваги. Прибираючи зі столу, вона раз у раз поглядала на Пауля, вона глянула на нього і через двері, ведучи дітей у спальню.
— Жорже, — сказав Пауль, коли Лізель пішла, — нічого не поробиш. Треба придумати щось краще. Цю ніч тобі також доведеться переспати тут.
— А ти розумієш, — сказав Георг, — що всі поліційні дільниці уже одержали мою фотографію? Її показують усім квартальним уповноваженим і всім двірникам. Скоро вона обійде всіх.
— Тебе хтось бачив, коли ти йшов до нас?
— Не знаю. На сходах, здається, не було нікого.
— Лізель, — сказав Пауль, коли дружина знову зайшла до кімнати, — мені страшенно хочеться пити. Навіть не знаю, чого це. Принеси, будь ласка, пива.
Лізель покірно взяла порожні пляшки й пішла. Боже мій, що так гнітить її чоловіка?
— Може, краще розказати все Лізель? — спитав Пауль.
— Лізель? Ні. Невже ти думаєш, що вона дозволить мені лишитись у вас?
Пауль нічого на те не відказав. У його Лізель, яку він знав з дитинства, раптом виявилося щось незнайоме, непроглядне.
Обидва задумалися.
— Твоя Еллі, — сказав нарешті Пауль, — твоя жінка…
— А
— Її родина живе заможно, у таких людей багато знайомих!.. Чи не піти мені туди?
— Ні! За нею напевно стежать! До того ж іще невідомо, як вона до цього поставиться.
Вони знову замислилися. За вікном, над дахами, заходило сонце. На вулиці вже світилися ліхтарі. В кімнату ще падали скісні промені призахідного сонця; здавалося, перш ніж згаснути, вони хотіли просковзнути у найвіддаленіші кутки.
Обидва чоловіки одночасно зрозуміли, що всі їхні плани розвалюються, мов збудовані на піску. Вони почали прислухатися до кроків на сходах.
Лізель повернулася з пивом. Цього разу вона була дуже схвильована.
— Дивно, — сказала вона, — у пивній якийсь чоловік розпитував про нас.
— Що? Про нас?
— Так, у пані Менніх… де ми живемо. Але звідки ж він знає нас, коли не знає, де ми живемо?
Георг підвівся.
— Я мушу йти, Лізель. Спасибі за все.
— Спочатку випий з нами пива, Георге.
— Мені дуже шкода, Лізель, але вже пізно… Отже…
Вона ввімкнула світло.
— Не зникай знову надовго, Георге.
— Ні, Лізель…
— А ти куди? — спитала Лізель Пауля. — Ти ж посилав за пивом.
— Я тільки проведу Георга до рогу і зразу ж повернуся.
— Ні, залишайся вдома! — вигукнув Георг.
— Я тебе проведу до рогу, — спокійно сказав Пауль. — Це моє діло.
У дверях Пауль ще раз обернувся й сказав:
— Слухай-но, Лізель. Нікому ні слова, що Георг був у нас.
Лізель аж почервоніла від гніву.
— Отже, щось-таки накоїв! Чого ж ви мені одразу не сказали?
— От повернусь і все розкажу. А ти тримай язика за зубами, бо буде погано і мені, й дітям.
Двері грюкнули, а Лізель так і прикипіла на місці.
Погано дітям? Погано Паулю? її кидало то в жар, то в холод. Вона підійшла до вікна і побачила, як обидва — високий і низький — проходили між двома ліхтарями, їй стало моторошно. Вона сіла за стіл і почала чекати на чоловіка. Вже зовсім посутеніло.
— Зараз же йди назад, — тихим хриплим голосом сказав Георг; обличчя його скривилося від люті. — Ти й себе занапастиш, і мені не допоможеш.
— Заткни пельку! Я знаю, що роблю. Ти підеш туди, куди я тебе поведу. Коли Лізель повернулася додому і на нас напав страх, тоді мені сяйнула одна думка. Якщо Лізель мовчатиме, — а вона напевно мовчатиме, заради нас, — то ти хоч цієї ночі будеш у безпеці.
Георг нічого не відповів. Голова його була порожня, жодної думки. Він покірно йшов за Паулем. Навіщо думати, коли це анітрошечки не допомагає? Тільки серце шалено калатало в грудях, наче вимагало, щоб його випустили на волю. Як позавчора ввечері, коли він вирішив піти до Лені. Георг спробував заспокоїти своє серце: «Цього не можна порівнювати. Не забувай, що це Пауль. Це не кохання, а дружба. Ти нікому не віриш?