Сьомий хрест
Шрифт:
Хіба і другові не можна вірити? Втишся. Не можна весь час так калатати. Ти мені заважаєш».
— Ми не поїдемо трамваєм, — сказав Пауль, — десять хвилин не мають значення. Слухай, куди я тебе веду.
Сьогодні вранці я вже заходив туди, коли йшов до твого проклятого Зауера. У мене тут є тітка Катаріна, вона власниця транспортної контори — якихось три-чотири грузовики. Вона обіцяла взяти на роботу брата моєї жінки з Оффенбаха, він сидів у тюрмі, і в нього забрали шоферські права, бо виявили в крові алкоголь. Він
— А документи? А завтра що буде?
— Коли ти, нарешті, навчишся лічити один-два-три, а не два-один-три. Тобі треба зникнути, тобі треба перебути десь ніч. Хіба краще — сьогодні вночі померти, а завтра мати надійні документи? Завтра я туди заскочу, твій Пауль іще щось придумає.
Георг торкнувся його руки. Пауль глянув на нього і зробив йому гримасу, мов дитині, щоб вона не плакала. Його лоб був світліший, ніж щоки, на ньому було менше веснянок. Вже саме те, що Пауль ішов поруч, заспокоювало Георга. Хоч би він не пішов назад. І Георг сказав:
— Нас можуть кожної хвилини арештувати обох.
— Навіщо думати про таке?
Місто було яскраво освітлене, і вулиці залюднені.
Пауль зустрічав знайомих, вітався з ними. Георг щоразу, відвертався.
— Навіщо ти весь час відвертаєшся? — сказав Пауль. — Тебе ж ніхто не пізнає.
— Але ж ти мене одразу пізнав, Пауль.
Вони дійшли до Мецгергасе. На цій вулиці були дві ремонтні майстерні, бензинова колонка й кілька пивниць. Пауль частенько приходив сюди, і до нього раз у раз віталися: «Хайль Гітлер!» — тут, «Хайль Гітлер!» — там, «Паульхене» — тут, «Паульхене» — там. Біля воріт стояла купка людей: штурмовик, дві жінки і той дідуган з задньої кімнати пивниці, у якого ніс уже був червоний, наче морква.
— Ми сидимо в «Сонці», заходь і ти, Паульхене.
— Я спершу хочу сказати «добрий вечір» моїй тітці Катаріні.
— У-і-і, — заверещав старий; на саму згадку про Катаріну у нього аж мороз пішов поза спиною.
— Ходім, Морквочко, — сказали жінки, взяли його попід руки й повели.
Тут з двору виїхала вантажна машина і притиснула їх до стін підворіття. Коли Пауль і Георг зайшли у двір, пані Граббер стояла на порозі гаража — вона щойно вирядила машину. У міжміські маршрути машини вирушали вночі.
— Оце він, — сказав Пауль.
— Цей? — спитала жінка.
Вона швидко глянула на Георга. Це була висока й міцна ширококоста жінка. Зовсім біле волосся, що куйовдилося над сердито насупленим лобом, і такі ж білі брови над злими гострими очима надавали їй вигляду якоїсь дивної білогривої істоти. Вона ще раз оглянула Георга.
— Ну? — Вона зачекала хвилинку і потім ніби ненароком збила з нього капелюха: — Геть! Хіба в нього немає кашкета?
— Його
— Поздоровляю! — сказала жінка. — Чого ви стовбичите у воротях? Або заходьте, або геть на вулицю.
— На все добре, Отто, щасти тобі, — сказав Пауль, який досі тримав у руці Георгів капелюх. — До побачення, тітонько Катаріно, хайль Гітлер!
Тим часом Георг уважно розглядав обличчя жінки, від якої залежала тепер його доля. Вона теж подивилася на нього втрете, на цей раз суворо й пильно.
— Скільки вам років?
— Сорок три.
— Виходить, Пауль мене обдурив, моя контора не богодільня.
— Подивіться спершу, що я вмію робити.
Її ніздрі роздулися від гніву.
— Я знаю, що ви всі вмієте. Ну, живо, переодягайся.
— Дайте мені комбінезон, пані Граббер. Мої речі у Пауля.
— Гм!
— Я не знав, що у вас тут працюють уночі.
Тоді вона почала лаятися на всі заставки і не вгавала кілька хвилин. Георг не здивувався б, аби вона його вдарила. Він слухав мовчки з легкою усмішкою, якої вона при хисткому світлі ліхтаря не помітила, а може, й помітила. Коли вона, нарешті, вгамувалася, він сказав:
— Якщо у вас немає комбінезона, я працюватиму у підштанках. Звідки я міг знати ваші порядки, коли я тут уперше?
— Забирай його зараз же додому! — закричала жінка до Пауля, який знову з’явився на подвір’ї з Георговим капелюхом у руці. Коли Пауль вийшов на вулицю, до нього гукнули з пивниці, він махнув у відповідь рукою і постеріг капелюха. Почувши тітчині слова, Пауль злякався. Він скривився.
— Перевір його спочатку, а завтра я прийду, і ти даси мені відповідь. — І він стрімголов кинувся з двору.
— Якби не Пауль, — сказала жінка вже спокійніше, — такий чоловік, як ви, просто загинув би. Моя контора не для інвалідів. Ну, ходімо!
Він пішов за нею через двір, де, на його думку, було надто багато світла й людей. З чорного ходу пивниці і з квартир весь час виходили і заходили люди. Він уже відчув на собі чиїсь погляди. У відкритому гаражі, біля порожньої машини стояв поліційний. «На біса він сюди припхався», — подумав Георг, обливаючись холодним потом. Поліційний, не звернувши на нього уваги, зажадав від хазяйки якогось документа.
— Пошукайте собі щось серед цього дрантя, — сказала хазяйка Георгові.
У гаражі була комірчина з вікном, що правила за контору. Поліційний байдуже дивився, як Георг приміряв один із засмальцьованих комбінезонів, що валялися в кутку. Потім поліційний глянув угору в освітлене вікно, де видно було велику білу голову хазяйки.
Він пробурмотів: «Ну й баба!» Коли поліційний пішов, хазяйка висунулась у вікно і сперлася ліктями на підвіконня, очевидно, це вікно було її командним пунктом.