Сонячна машина
Шрифт:
Доктор Рудольф голоснiше кашляє, ходить повз дверi, стараючись тупотiти. Анiтелень!
Тодi доктор Рудольф набирається духу й голосно каже в якiсь дверi:
— Макс Штор! Тут?
Десь iзбоку вiдчиняються дверi, i на порозi з'являється постать Макса. Постать, побачивши доктора Рудольфа, несамовито кидається до нього, реве, хапає в обiйми, мне, душить, кричить, крутить по коридору. З iнших дверей вибiгають iще якiсь жiночi й чоловiчi постатi, теж кидаються до доктора Рудольфа, теж мнуть, душать його, кричать, гукають униз, миготять перед ним зубами, радiсними очима, розкудовченим волоссям.
Тут трохи всi — i Рудольф, i Макс, i купа тiл — отямлюються Вони тiльки перестають його душити й тягти, але всi стоять тiсним колом круг нього й засипають, як поклонницi квiтками спiвака, питаннями, привiтаннями, вигуками.
Тут же й Труда, вся в червоному, як пуп'янок дикого маку, з чорною головою й синьою родинкою коло вуха. Радiсно збентежена, з хлоп'ячими, розмашистими рухами.
Нарештi Рудольфа знайомлять з усiєю купою облич. Це все — свої. Колишнi iнаракiсти. Оце члени колись такого страшного Центрального Бюро Iнараку: доктор Шпiндлер, що вiдчиняв дверi Рудi, його дружина Клара, доктор Тiле. Коли впали всi фортецi Об'єднаного Банку, самi собою розчинилися дверi тюрем — i всi «злочинцi» спокiйнiсiнько розiйшлися собi по домiвкх. Але помешкання цих товаришiв уже захопили iншi люди, i вони тепер поки що оселились тут.
Ну, цей — колишнiй капiталiст, буржуй, рантьє й фабрикант гудзикiв, пан Душнер. Тепер просто мешканець землi. А це — колишнi артисти оперового радiоателье, що постачало знаменитi оперовi вистави на весь свiт. Тепер пани Грумбах, Ган i панна Вайс заселяють частину долiшнього поверху разом iз Iнараком. Ще є двоє пожильцiв цього дому, але вони поїхали з возиком по свiжу траву для комуни — сьогоднi їхня черга.
Рудольф уклоняється комунi, комуна йому, панна Вайс церемонно робить реверанс i б'є по жовтiй, надзвичайно блискучiй, як вишлiфувати, лисинi пана Гана, який теж робить реверанс. А Макс iзнову хапає в обiйми Рудi й крутить ним по залi. Труда сердито ловить його за руки й благає всiх спинити «скаженого».
— У доктора ж Штора нога була зламана! Максе! Годi, я вам кажу! Чуєте: нога! В Рудi нога!
Ах нога? Правда! Ух, чор-рт, дiйсно ж нога!
— Рудi, ради бога, прости! Панове, фотель-трон! Рудi, сюди, голубчику, сюди.
Рудi всаджують у глибокий спокiйний фотель, а самi всi лягають круг нього на килимi.
— Тепер тихо! Рудi, говори! Все докладно, вiд самого початку. Де, як, коли — все-все. Тiле, ви матимете кару на пiдставi другого параграфа конституцiї. Кларо, заспокойте ви цього екс-детектива! Рудi, ти не думай, ради бога, що ти зйов попав до божевiльнi. Ми це так iз радостi, а звичайно буваємо трохи тихiшi. Ну, починай!
Рудi замiшано загрiбає волосся й оглядає поверненi до нього вгору смiхотливi, привiтнi, чекаючi обличчя. Та йому, власне, нема чого розповiдати. От у них є далеко бiльше.
— Нi, нi, спочатку ти, а потiм ми!
— Та й у нас теж нема чого.
— Наше розповiдання теж коротке буде!
— Тихо, панове! Ну, Рудi!
Немає ради, мусить Рудi розповiдати. Але, дiйсно, його оповiдання виходить зовсiм коротеньке. Та й що там цiкавого? Упав, зламав ногу, лежав. Тут цiлий Берлiн, цiлий
— О, в такому разi слово належить людинi Шпiндлеровi. (Май на увазi. Рудi, — всi чини, титули й таке iнше скасованi. Тепер є тiльки людина, тварина й рослина). Отже, людина Шпiндлер має слово, бо колись, у минулiй ерi земної планети, вiн приладнував свiй мозок до витвору теорiй i легко може зробити всякий прогноз. Людина Шпiндлер, ваше слово!
Збоку Рудольфових нiг чується задумливе бурмотiння:
— Власне, чи можна ще Шпiндлера залiчити до категорiї людини?
Шпiндлер стає на колiна, важно поправляє розбитi окуляри й нахиляється.
— Людино Гане, хоч ви дiйсно маєте прiзвище, яке дає пiдставу сумнiватися щодо вашого права на назву людини, але я тепер не хочу знiмати цього спiрного питання. Одначе, оскiльки мiй спосiб зносин iз людьми поки що носить усi ознаки так званої людської мови, я прошу паважне зiбрання не заглиблюватися у зачеплене людиною Ганом питання й перейти над ним до порядку дня.
Вiн поважно вiдсуває на зiбране в ряснi зморшки чоло одноокi окуляри й серйозно, строго оглядає всiх. I доктор Рудольф не може розiбрати, чи вiн, дiйсно, поважно говорить, чи глузує; а як глузує, то з кого: з доктора Рудольфа, невдалого, жалюгiдного «трiумфатора», чи з себе, чи з усiх людей?
— Отже, увага, панове! Чи то пак — iстоти! Високоповажний наш великий учений питання поставив хоч не науково ясно, але по-мистецьки виразно…
Доктор Рудольф зiщулено червонiє: розумiється, це глум iз нього.
— Що… Що зломив собi свiт? На пiдставi того маленького факту, який ми маємо щастя в даний момент спостерiгати в цiй чудовiй залi, а саме — що ми, не зовсiм божевiльнi iстоти {я не кажу «люди», бо це ще спiрне питання, i я тримаюсь зовсiм iншої теорiї), що ми зранку покотом лежимо на пiдлозi й приємно фiлософуємо, на пiдставi цього вже факту ми можемо з певнiстю сказати, що щось таке зламалось у нас чи в усього людського колишнього свiту — це все одно. Що ж зламалось, мої високоповажнi iстоти?
Шпiндлер гумористично-гордо закидає пуделячу голiвку догори и з пафосом досвiдченого оратора робить паузу.
Iстоти чекають iз таким лiнивим вибачливим усмiхом, з яким чекають глядачi багато разiв чуваного ними, улюбленого актора-комiка.
— Зламалася, мої iстоти, вiсь, на якiй крутився вiз необхiдностi. Вiз перекинувся — i людство гепнуло з царства конечностi в царство свободи.
— Х-хе!
— Одначе!
— Умгу! Дякуємо красненько!
Шпiндлер зручнiш складає ноги по-турецькому.
— Так, мої iстоти, в царство свободи. Вашi посмiшки й вигуки, не забарвленi захватом, доказують тiльки те, що процес гепання був не зовсiм повiльний, i ваша психiка ще не зовсiм приладналася до нового стану. Одначе, що ж це за стан, мої дорогi cпiвicтоти?
— От власне!
Шпiндлер поправляє окуляри й строго по черзi обводить чекаючi обличчя, немов перевiряючи самого себе.
— Моя гiпотеза щодо цього, мої любi спiвiстоти, здається вашим мозкам, ще не зовсiм звiльненим од людського способу думання, трохи… смiливою. Одначе я берусь довести її математично.