Сонячна машина
Шрифт:
Часом чоловiк спирається плечем об стiну пiд вiкном, похилює голову й стоїть у глибокiй iадумi довго-довго. Безшумно хилитається iнодi тiнь у вiкнi, затуляючи свiтелечко. I серце доктора Рудольфа теж хилитається, i з нього вихлюпується гаряча, болюча нiжнiсть. Чужий чоловiк теж ворушиться, стає, видно, навшпиньки, зазирає у вiкно. Мабуть, i в нього щось вихоплюється?
Коли гасне вiкно, нiч стає темна, тоскна, самотня. Чути, як виють десь покинутi голоднi собаки. Чути, як мертво й страшно мовчить Берлiн, як пустельно, первiсне шумить вiтер у мокрих голих вiтах.
I
Але що дивного в такiй пiдмiнi, коли приїхав дiйсний, справжнiй коханий наречений? Як давнiй лицар, вiн пiв-Європи проїхав конем, iз скринькою Сонячної машини за плечима, з револьвером за поясом, з нагаєм у руцi. Пiв-Європи переїхав, щоб добратись до Нiмеччини, до своєї давньої з юнацтва нареченої.
I зараз же з револьвером в однiй руцi, з нагаєм у другiй прийшов до двох малярiв у салонi, ввiчливо попрохав їх переселитися нагору й зайняв цю кiмнату. Пiсля того другого ж дня виїхав конем до мiста; виїхав уранцi, а вернувся увечерi. Але вернувся з гарненьким екiпажем, повним усякого добра: мiшок муки, мiшок крупiв, маса бляшанок iз консервами, торби свiчок, солi, сiрникiв-усього того, що бiдний доктор Рудольф не мiг нiколи так блискуче роздобути.
Розумiється, для чого тепер принцесi помiч якогось кривого, калiкуватого доктора, сина льокая. Розумiється, вона зараз же попрохала панi Штор переказати свойому синовi, щоб вiн бiльше не турбував себе послугами їй. Та й нiкому вже, власне, були не потрiбнi його послуги, бо те, чого понавозив князь Георг, вистачить на цiлi мiсяцi всiм їм. (Сам князь Георг, ївши сонячний хлiб, тепер знову перейшов на старий режим).
О, це справжнiй мужчина! Вiн не такий уже молодий, i одiв йому, може, тридцять п'ять; на чолi вже глибоченькими затоками вимито волосся з обох бокiв, на висках — жовтизна, в ротi якраз посерединi вищербивсь один зуб. Якраз посерединi, так що лице як на двi половинки подiлене. Сталося це в дорозi, а лiкарiв уже тепер немає — i доводиться ходити так. Часом аж злегка посвистують слова крiзь цю щербину. Але сам такий мiцний, сухий, сталевоокий, дротяновусий, нiс загнутим дзюбом енергiйно, непохитно рубає повiтря. Але коли балакає з принцесою, то сталь i дрiт стають тепленькою м'якенькою глиною, з якої можна лiпити всякi фiгурки, що принцеса, натурально, i робить.
Що ж дивного, що вона цiлими днями тепер виспiвує, регочеться на весь дiм, на весь сад, що, як дитина, бiгає по саду з принцом по дощу, по вiтру по всiх алеях. Особливо вона любить тi алеї, що перед самою лабораторiєю.
I доктор Рудольф, затиснувши волосинки уст, цiлими днями тепер довбається собi в своїй холоднiй лабораторiї, невiдомо що вже тепер вигадуючи. Довбається, часом шипуче посвистує крiзь верхню губу й час од часу ховає кулаки в кишенi, щоб погрiти пальцi.
Iнодi пiдходить до вiкна й порожньо, не клiпаючи, дивиться в сад на мокрi порожнi дерева, на порожнє небо, па порожню мокру затихлу землю. А в спальнi лежить на канапi Макс i порожнiми очима читає порожнi старi книжки, переселившись iз комуни до брата.
От i тепер стоїть
I раптом дзвiнкий владний контральтовий голос. Бадьорий, веселий рип пiску по дорiжцi. I нарештi двi постатi, тi самi двi постатi. Принц Георг ступає чiтко, твердо, впевнено вимiряє кроки по землi, яка належить йому. Вiн iз сокирою в руцi. Сталевi очi й дротянi вуса покiрно поверненi до червоної голiвки, що випинається з комiра пальта гарячою жариною.
Вони стаюгь якраз проти вiкон лабораторiї. Червона голiвка на мент проводить очима по вiкнах, бачить постать доктора Рудольфа й байдуже вiдвертається. Що їй до якогось доктора Рудольфа? Та чи й помiтила вона його? Вся її увага зайнята чимсь зовсiм iншим Але чим? Що треба їм тут, у цiй алеї, з сокирою?
Ручка в чорному рукавi, в чорнiй рукавичцi показує пальцем на кущ бузку, на обидвi стiни кущiв iз голими, тепер такими порожнiми вiтами.
Принц Георг хитає головою, вимiряє очима кущi, ще раз киває iоловою й щось каже до принцеси, посмiхнувшись i показавши чорну квадратову щербину й роздiливши сухе лице на двi половини Потiм пiдходить до першого куща, обдивляється з усiх бокiв, вибирає, нахиляється й сильно рубає гiлля при самому корiннi.
Вони хочуть позрубувати всi кущi! Вони хочуть вирубати всi кущi, всю алею вирубати, знищитаї Це вона хоче! Навiть це мiсце вирубати, вигладити! О нi!
Доктор Рудольф зривається з мiсця й швидко, коливаючись у лiвий бiк усiм тiлом, вибiгає надвiр. Вiтер скажсно кудовчить волосся, пхає в груди, одпихає назад до лабораюрп — вiн служить їм за сторожа.
Струнка, закутана в чорне манто постать помалу повертає червону голiвку на рил нерiвних, шкандибаючих крокiв i зараз же байдуже, спокiйно вiдвертається. Принц Георг також зиркає в той бiк i також спокiйно повертається до куща — якийсь собi калiка кудись поспiшає.
Сокира високо пiдлiтає догори i з соковитим хруском угризається в тонкi нiжки бузку. А чорна струнка постать стоїть непорушне, слухаючи всiєю спиною нерiвним хапливий рип крокiв по алеї.
— Вибачте…
Принцеса и принц Георг повертаються. Що треба цьому чоловiковi?
— Вибачте… Ви хочете рубати цi кущi? Сталевi очi помалу випростовуються разом iз головою й здивовано оглядають од голови до нiг калiкуватого чоловiка.
— Так. А вам що до того? Хто ви такий?
Доктор Рудольф тим часом злегка вклоняється принцесi. Принцеса недбало, байдуже киває голiвкою й повертається до нареченого:
— Це — Рудольф Штор, Георгу. Прошу далi.
Георг уважнiше, пильно, гостро встромляє в доктора Рудольфа два цвяхи очей.
— А-а? Добродiй усього людства? Що ж вам треба, пане добродiю?
Добродiй людства придержує рукою волосся на головi.
— Я прошу вас сказати менi, що ви хочете робити з цими кущами!
Принц Георг спочатку високо, пепорозумiло пiдводи iь брови, потiм раптом грiзно хмурить їх.
— А ви яке маєте право задавати менi це питання?
Доктор Рудольф на мент закриває очi й знову розкриває їх.