Сонячна машина
Шрифт:
— Я ще раз прошу вас дати менi вiдповiдь на моє питання.
Тут принцеса гидливо кидає в його бiк:
— Ми хочемо вирубати цi кущi. Тут буде площинка для спорту Рубайте далi, Георгу!
Георг одвертається вiд добродiя людства й зручнiше затискує сокиру в руцi. Але доктор Рудольф помалу спокiйно заходить збоку й стає мiж ним i кущем. Стає, складає руки на грудях i тихо крутить головою.
— Ви цих кущiв рубати не будете. Нахабство цього суб'єкта на якийсь мент позбавляє мови принца Георга.
— Пане добродiю! Я вам раджу моментально вiдiйти, сховатись у вашу хату й не наражати
— Ви цих кущiв рубати не будете.
На принцесу доктор Рудольф не дивиться. Волосся рукою вже не притримує, готову не пiдносить, а так само спокiйно крутить головою з боку на бiк.
— Я їх буду рубати, пане хiмiку! Хоча б менi прийшлося рубати їх разом iз вашими ногами! Чуєте?!
— Будь ласка. Вам прийдеться рубати разом iз моїми ногами.
Матово-блiде, рiвне, схудле лице пiд крилами червоного волосся не рухається, чогось жде. Ну, ясно, чого жде. Принц Георг простягає лiву руку й сильно вiдпихає нею набiк доктора Рудольфа. Але доктор Рудольф зараз же хапає цю руку своєю й так стискає, що принцовi Георговi кров шугає в лице й одразу ж виразно стає видно жовтiсть вусiв пiд горбуватим дзюбастим носом. Вiн iз усiєї сили шарпає руку, але доктор Рудольф тiльки злегка хитається наперед i мiцно тримає руку князя Георга.
— Пане Шторе! Я вас попереджаю: вiдiйдiть! Пустiть руку!
Рука пана Штора приросла до тiла князя Георга. Волосинки вуст тiсно злилися в одну тонку витягнену лiнiю. Очi голо, одверто, льодово дивляться в зашарене вогнем лице з горбатим носом.
Права рука принца Георга рвучко, гнiвно разом iз сокирою пiдводиться й на пiвдорозi зупиняється, готова змахнути вгору.
— Пане Шторе! Ще раз кажу пустiть руку й забирайтесь негайно звiдси. Останнiй раз кажу!
— Я пiду тодi, як ви дасте менi слово не рубати цих кущiв. Для спорту ви маєте досить вiльного мiсця в саду.
Червона голiвка непорушне застигла, чогось жде. Ну, ясно чого жде. Принц Георг сильно шарпає лiву руку, шарпає раз, другий, люто блискає сталлю очей, потiм умить змахує правою рукою з сокирою i.. весь одхиляється назад, лiва рука доктора Рудольфа блискавично хапає й за праву руку Георга, — i сокира безсило звисає вниз Принц Георг пробує вирвати руки, але вони тiльки синiють пiд пальцями калiкуватого чоловiка, слабшають, слабесенько ворушаться i сокира от-от випаде з покоцюрблених пальцiв.
— Пусс-тiть руки, ви!
— Тiльки тодi, як дасте слово…
Тут принцеса Елiза поспiшає на помiч — сокира от-от виприсне.
— Георгу, пустiть цього чоловiка! Ходiмте. Ми знайдемо iнше мiсце.
Георг шарпає руки, але вони вiд того тiльки бiльше синiють Цей чоловiк не пускає. Лице Георга пашить вогнем, i жовтi дротянi вуса так виразно жовтiють на червоностi, а сталевi очi колючими конусами вп'ялися в блiде, спокiйне, затис-нене лице кривого хiмiка.
Сокира падає на землю коло нiг доктора Рудольфа. Тодi вiч випускає руки князя Георга, тихо нахиляється, пiдiймає сокиру, ввiчливо подає її принцовi й спокiйно шкандибає назад, до себе. Вiтер бурно, весело гладить йому волосся, в очах стоїть примружений гидливий погляд iз-пiд червоних крил.
I доктор Рудольф довго ходить по лабораторiї, поглядаючи мимохiдь на зрубанi, покалiченi нiжки бузку з бiло-зеленкуватими ранами.
А
I старому графовi розповiдає всю сцену з сяючим смiхом, i стару графиню несподiвано, невiдомо з якої причини обнiмає, i до рояля бiжить, i бурно грає, i верхи хоче їхати. Абсолютно незрозумiла, чудна поведiнка, противна всякiй логiцi.
А доктор Рудольф стоїть бiля вiкна й порожнiми очима дивиться в порожнє небо, по якому вiтер жене отари хмар iз позадираними хвостами. I тепер його очi ще порожнiшi, застиглiшi, крижанiшi.
От iде графiвна Труда з якимсь чоловiком алеєю з вулицi. Так, це Труда, порожня, неiснуюча Труда. З нею її «чорно-срiбний лицар», теж порожнiй, неiснуючий, тоскний, нудний. Ранiше вона приходила сама. Тепер iз «лицарем». А порожнiй Макс лежить у спальнi й читає неiснуючi детективнi романи, що купою лежать бiля канапи.
Труда хитає головою, привiтно махає рукою, щось гукає чорно-срiбному лицаревi й весело бiжить до ганку.
— Рудi, милий, голубчику! Що з вами? Чого ви такий? Га? Ви дивiться, який чудовий вiтер. Я хочу зробити з Душнера змiя й пустити його на небо. Правда, на такому вiтрi можна? Правда?
Душнер увiчливо, приємно посмiхається чорними пукатими очима пiд густими пухнастими, як два хвостики, бровами.
— А Макс де? Читає? Все читає детективнi романи? Рудi, голубчику, що це значить? Га?
Рудi не знає Читає — то й читає. А що бiльше робити?
Але Трудi страшенно важно знати, чого Макс читає детективнi романи Страшенно важно їй це знати, конче треба знати — вiд цього залежить усе її життя разом iз синьою родинкою сережкою пiд вухом. Можливо, що мудрий, спокiйно ввiчливий чорно срiбний лицар краще знає, нiж доктор Рудi й графiвна Труда. Але вiн тiльки приємно спокiйно посмiхається. А коли Труда бiжить додому навiдатися до матерi, вiн спокiйно, як вартовий, ходить по алеї.
Щоб не бачити цiєї чатуючої постатi, доктор Рудольф iде до Макса, лягає на лiжко й дивиться в стелю холодними порожнiми очима.
Старий граф обережно, навшпиньках, старечо-цупко тримаючись рукою за стiну, пiдкрадається до дверей. Пiдкрадається й слухає всiм старим, великим, костистим, як у вола, тiлом. Два голоси там, у сусiднiй кiмнатi, два найважнiшi, найболючiшi голоси з усiх голосiв, небесних i земних. Один голос — такий загадковий, такий несподiваний, що граф, знаючи його тридцять сiм рокiв, не впiзнає; спокiйний, сумно-величний, глибоко-втихомирений. Такi голоси бувають у видужуючих од смертельної, безнадiйної, болючої хороби.