Сонячна машина
Шрифт:
Принцеса Елiза потуплює очi н крутить головою: навряд. Арештувати демагогiв, розстрiляти кривого iдiота, розумiється, можна. Але чи варто? Рiч не в них, а в тiй масi сонячного скла, що його повна вся земля. Як його винищити? Як вирвати з корiнням цю болячку, яка охопила все тiло людства? Ну, Берлiн можна висадити в повiтря, а iншi мiста, села, iншi країни?
Принц Георг схрещуь руки на грудях. Так само, розстрiлювати, висаджувати, нищити. Однаково всiм гинути. Так краще загинути в славнiй, останнiй боротьбi. Iнших сил i способiв урятувати людську отару немає. Тiльки страшний, лютий терор! Але коли хоч пiв-Берлiна вернеться до пуття, тодi врятований увесь свiт. Тодi вся Нiмеччина буде за мiсяць завойована. А за пiвроку — вся земля. Нiмеччина внесла в свiт страшну заразу,
Нi, сумнiву не може бути, не повинно бути! Рiшуче, неухильно, без вагання зразу ж приступити до органiзацiї. Знайти Мертенса, графа Адольфа Елленберга — в їхнiх руках були всi нитки влади. Вони можуть дати найцiннiшi вказiвки й матерiали. Але їм, розумiється, тепер проводу в руки не давати. Хочуть помагати? Будь ласка. Але провiд має бути в руках сильних i рiшучих.
Принцеса Елiза вже не сяє вогкими очима — погасли вони, притьмились, запорошилися задумою. I головою вже не крутить. Хто знає: хiба справдi не бувало, що лютим страхом, кров'ю, смертю купки сильних i рiшучих гнали людськi отари на муки й смерть? Так хiба ж справдi не дозволено, хiба не приписано гнати їх терором до їхнього ж визволення, вiдродження, врятування вiд страшної загибелi?
Принцеса Елiза раптом простягає руку сильному й рiшучому. Ну, що ж, хай буде так!
Принц Георг поштиво й довше, нiж треба для поштивостi, прикладає уста до сухої й атласистої руки. I рука цим разом не визволяється так швидко, як ранiше.
А коли вiн пiдведе її до схiдцiв трону, о, вона вже не визволиться зовсiм! Це-ясно.
Зацiпленi зуби ненавистi потомились, послабли; давно перегорiла полум'яна лють, покрившiї душу сiрим нудним попелом. I сором уже не шкребеться колючими лапами в серцi, не коцюрбить корчами тiла. Спокiйно-понуро, байдуже-зневажливо ходить щовечора Фрiдрiх Мертенс до рiчки по воду. Спочагку Вiнтер з iнерцiї пошани ходив за нього, але дедалi, то почав забувати, став позичати води для пана президента. I пан президент уже ходить сам iз вiдром до рiчки, сам iз вiзочком плентається в поле, в лiс, збирає хмиз, сухе листя, траву й помалу, втомлено, понуро везе додому.
Нiкому вже не дивно, не цiкаво й навiть не зловтiшне, що колишнiй цар i бог Нiмеччини, майбутнiй президент — король Землi, владар палацiв, маєтностей, половини нацiонального майна Нiмеччини, самодержавний диктатор, що вiд його кийка пальцем залежало життя мiльйонiв, що цей самий Фрiдрiх Мертенс щовечора з вiдром iде до рiчки. Що тут важного й цiкавого, коли всi боги, царi, самодержавцi, королi, диктатори й владарi всiх маєтностей Землi так само з вiдерцями, з вiзочками врiвнi з найубогiшими своїми пiдданими й пiдвладними борються за своє мiзерне iснування? I так само, як Фрiдрiх Мертенс, вони покинули свої люксусовi палаци — вигнанi юрбою, деякi холодом, оселились у маленьких кiмнатках, якi можна легко опалити, крутять годинами Сонячну машину в потi лиць своїх i… обростають потом, лепом i волоссям урiвнi з останнiм iз колишнiх наймитiв своїх, урiвнi з дикими, первiсними, печерними людьми. Нiхто вже й не дивиться на коротконогу, схудлу, пукатооку, оброслу iржавою бородою й вусами постать Фрiдрiха Мертенса, нiхто вже не закушує посмiшки, бачачи, як колишнiй можновладець старанно розгортає вiдерцем воду, щоб не набрати її iз смiттям. I що таке Фрiдрiх Мертенс, що треба дивуватись, посмiхатись, зловтiшатись, коли вiн бере для себе воду iз рiчки?
Фрiдрiх Мертенс не претендує вже й на зловтiшнiсть, на посмiшки, на глузування.
Коли юрба очманiлих сонцеїстiв увiрвалась була до порожнього, беззахисного вже, палацу i,
Тепер же Вiнтер не жалiє й не гнеться. Тепер той самий Вiнтер, який трусився мiстичним страхом од самого суворого погляду банькатих очей, часом ласкаво кладе руку на плече мiстичної страшної iстоти й натякає вже, що доведеться вiдiбрати в неї найкращу кiмнату, яку їй визначено, бо ця кiмната теплiша, сухiша, яснiша — i її треба дати дiтям.
Колись наївний палестинський єврей дав людям заповiдi: «Любiть ближнiх, як самих себе. Любiть ненавидячих вас, благословляйте проклинаючих вас». Цi заповiдi здалися людям такими абсурдними й неможливими, що їх приписали боговi, а самого єврея за це возвеличили в сина божого.
Але тепер кому потрiбнi цi заповiдi? Людина звичайно любить за те, що дають, ненавидить за те, що вiдбирають. Тепер же нема за що нi любити, нi ненавидiти, нi благословляти, нi проклинати. Бо нiхто нiчого нiкому не дає й не вiдбирає. За що має Вiнтер тепер любити, шанувати, боятись Фрiдрiха Мертенса, труситися перед ним? I ненависть, i любов, i пошана, i страх є зв'язок, дiяльнiсть, рух. Людство ж загубило всi зв'язки, розпорошилося на мiльйони атомiв, самотнiх, незалежних, байдужих одне до одного. Ранiш, коли рани вiд перерваних зв'язкiв ще болiли, коли здибалися на вулицi чи коло води старi спiвробiтники, приятелi й ближчi пiдвладнi, всi ще жахалися, жалiли, скаржились, проклинали й ненавидiли. Тепер же всi тi спiвробiтники, всi колишнi його мiнiстри, генерали, банкiри, королi й принци — всi вони при зустрiчi байдуже, нудно кивають головами, не жахаються, не проклинають, а беруть своє вiдерце чи вiзочок i тягнуть далi, до себе додому, до своєї самотньої, вiдокремленої, iзольованої вiд усiх iнших самотнiх атомiв нори. I нiкого їм не треба нi ненавидiти чи проклинати, нi любити чи благословляти I не треба їм нi заповiдей, нi палестинських євреїв, нi бога, нi диявола.
Фрiдрiх Мертенс iнодi плентається до свого палацу Тепер, коли холод вигнав знову назад у малесенькi кiмнатки на передмiстя всю юрбу, що була опанувала палац, можна вiльно ходити по ньому Немає варти коло ворiт, траву скошено, повищипувано, дерева порубано. На мармурових пишнних сходах бруд i смiття сотень нiг. По величезних залах гасає иiтiр, окроплюючи дощем дорогоцiннi фрески на стiнах Брильянтова зала — бiдна-бiдна! — покопирсана, поцюкана, поламана Вирвано з неї голчастий, переливчастий блиск могутностi, видовбано до найменшого дiамантика всю колишню величнiсть, i де-не-де валяються нiкчемними камiнчиками колишнi владчрi бажань, утiх, злочинств, раювання й мук.
Фрiдрiх Мертенс пiдiймає брильянти, стирає з них бруд i ховає в кишеню — Вiнтеровим дiтям на цяцьки.
В кабiнетi перед апаратами довго сидить Фрiдрiх Мертенс, пiднявши комiр пальта й похиливши заросле, рудо-кострубате лице. Порванi зв'язки. Навiки порванi. Скiнчилася людська iсторiя. I нiхто нiколи не заговорить у цi апарати, не перерiже блискавкою свiтовий простiр думка й енергiя людини. Через десяток-два рокiв заваляться стiни палацу й накриють руїнами цих вiрних затихлих товаришiв колишньої дiяльностi.
Ах, якi хоч прокляття, ненависть, глум, сором i муки готовий вiн узяти на себе, аби заговорили, замигали, заклацали цi мовчазнi, мертвi товаришi, аби вернулася на землю вбита душа людства. Бути останнiм попихачем, бути каторжником довiчним, аби дiяти, аби рухатися, боротися, творити.
Гуде вiтер у порожнiх, вогких, моторошно самотнiх залах палацу. Гуде страшна, моторошна порожнеча на всiй землi. Так, так, розум убив любов, ненависть, дiяльнiсть, рух, творчiсть i самого себе.
Тепер повиннi пройти вiки, порозбиватися поробленi стекла, позатягатися в пам'ятi людей слiди колишньої культури, — i тодi почнеться з самого початку, з печер, з дикунства нова доба, нова iсторiя.