Сонячний промінь

Грінченко Борис

– Та воно й батьки не луччі. У нас тепер так повелось, шо кожне хоче свого сина вивчить, шоб на легшу роботу пішов. І не вбогі так тільки - тим би й Бог простив, бо справді,- шо ж йому їсти, як на одному наділі п'ятеро або шестеро дітей - треба кудись оддавать. А то й багаті так роблють. От у нас є один цоловік: землі своєї купив десятин з двадцять (ще батько грошовитий був), один син у його, а вивчив,- оддав.

– Та буде вам балакать! Їжте-бо!
– припрохувала господиня, становлячи на стіл варене курча.

Розмова перепинилася,- всі почали їсти. А проте їли всі, опріче старшої дочки. Вона увесь обід мовчала і хоч

носила іноді ложку до рота, але якось так байдуже, немов їй було однаково,- чи їсти, ци не їсти. Марко навіть чув, як мати кілька разів пошепки казала дочці:

– Чому не їси, Насте? Їж, дочко! Але Настя їла так саме, як і перш.

По обіді господар з Марком знову зняли перепинену розмову.

– Може, бачили в церкві,- промовив господар,- поперед усіх вилізло дві захвойданки в пальтах. Ото ж школярки! Ми, каже, вивчились: тепер нам треба по-благородному. На вулицю вже не ходять, з простими дівчатами та з парубками не знаються, а тільки все батьків подирають, щоб їм пальта справляли,- добре, що хоч батьки придбали, то буде що переводить на плаття.

– Та хто ж у їх батьки?

– Та хто ж там! Такі ж мужики, як і ми, так, бач, думка така, шо поблагороднішають через благородних дочок! Так ото я подумав: син у мене один,- як переведеться він на оттаку погань,- то шо тоді буде? Та й не оддав до школи. А шо оце ви вчите, то за се велике вам спасибі - не знаю, як і дякувать. Бо якби нам читаку в хату, то ми й Бозна раді були б.

– А вже шо старий любить читання, - загомоніла господиня,- то й Господи? Усю ніч сидів би та слухав. Є тут у нас один чоловік - уміє читать; то оце іноді насходиться до його мужиків, а він їм і чита. І вже як піде старий, то поки не вичита той усе, то не вернеться.

– А шо ж він чита?
– спитався Марко.

– Усякі книжки чита,- відмовив господар.- Читав «Хвабийолу» [19] ... ше читав як ангол з неба сходив та в шевця жив... про Бову-Королевича читав [20] ... Ну, та то така, казка, аби що, а ті - гарні.

– А розбірні ж вони вам?
– спитавсь Марко.

– Та не дуже. Шо розбереш, а шо й ні! Погано-таки чита.

– А то ще й те,- сказав Марко,- що ті книжки не по-нашому, по-простому, писані, а по-московському,- тим їх і не розбереш.

19

«Хвабийола» - одне з лубочних видань, що поширювалися у дореволюційний час як просвітницькі книжечки для народу. Фабіола - знатна римлянка (пом. у 399 р. н. е.), що побудувала перший на Заході госпіталь для калік і хворих. Про її благодіяння існувала чимала церковна і світська література.

20

...про Бову Королевича читав…- Мається на увазі поширений у дореволюційній «народній» літературі лубочний варіант рицарського твору (проник у нашу літературу ще з XVI ст.) про хоробрі вчинки доброго рицаря Бови Королевича.

– А хіба є книжки й не по-панському писані?
– спитався господар цікаво.

– А є!

– От якби ви нам прочитали,- може б, ми дужче розібрали?

– Та я й прочитав би, та тут нема в мене книжки.

– А ви у неділю візьміть та й прийдіть до нас, то й прочитаєте.

– Нащо в неділю?
– озвався Корній.- Аже у вівторок празник!

– І справді,- празник!
– сказав батько.
– Приходьте до нас, почитаєте?

– Добре!
– згодився Марко.

Він просидів у Корнія годин зо три і вийшов відтіль дуже радий. Як сумно йому було, як він вертавсь, уперше пішовши на село, і як весело тепер! Яка різниця проміж тим, що він тоді бачив, і тим, що тепер! Ся вбога, але видимо працьовита, чепурна, ввічлива та розумна сім'я приворожила до себе Марка.

– Ні, брешуть, сто разів брешуть ті, хто каже, що народ зовсім зіпсувавсь!
– казав сам собі Марко, ідучи додому.

Дома його дожидавсь гість - Петро Олександрович, учитель.

– А я, дожидаючи вас, та заходивсь оце «Кобзаря» читати,- промовив він.- Знаєте, я його ніколи не читав.

– Шкода! Візьміть - прочитаєте!

– Спасибі! Бо, знаете, дуже мені цікаво,- казав далі вчитель, трохи заникуючись з незвички розмовляти,- дуже мені цікаво прочитати його... Я, знаєте, багато думав про те, що ви казали про школу.

– Та й щось доброго надумали?
– спитався Марко.

– Думаю, що з педагогічного боку воно так... тільки ж... Тільки якось воно дуже... дуже нове!
– сказав учитель.

– Що саме нове? Те, щоб учити по-вкраїнському і вважати вкраїнську мову за мову, а не за покидьок?

– Еге! Скільки ж людей треба на зовсім, зовсім новий шлях повернути!.. Яке ж це страшне, велике діло!

– Eгe,- відказав Марко,- це велике діло. Та не тільки сим воно велике, що його важко зробити, а ще більше тими результатами, які з й ого будуть.

– Та де ж на це сила?!
– схопивсь учитель з місця.

– В нас самих! Не біймося, що нас мало. Все велике починаеться з малого! Ставаймо до великого діла, і воно саме заставить нас вирости, зробитися дужими і того діла достойними...

– Та ви ж самі кажете, що цього не дозволяють!

– Звичайно, не дозволяють. Та се поки в нас такі порядки, які є. Але державні та громадські форми не довічні ж.

Учитель не зрозумів, і Марко мусив вияснити йому ширше, розповідаючи про еволюцію державних форм, яка неминуче й Росію приведе до парламентського ладу. А тоді буде інакше.

– Ну, розкажіть же мені, розкажіть!.. Як же це воно буде?
– питався вчитель, і його очі блищали, а голос тремтів.

І Марко довго розказував, а той ловив кожне слово.

Він пішов од Марка з цілим роєм нових надзвичайних думок і з купою українських книг у руках.

За панським обідом Марко, проміж іншими гостями, стрів Голубова та ще одного невеличкого на зріст панка у простенькому піджачкові, років 30, але з обличчям зістареним ще років на десять.

– Федір Карпович Лірський,- сказали Маркові, знайомлячи його з панком.

«А!
– подумав Марко,- дуже цікаво! Здається, се чоловік не тієї породи, що всі оці». Марко чув, що Лірський їздив за кордон, слухав лекції в якомусь чужоземному університеті, а піп з учителем казали, що він заводить школу.

Голубов, як звичайно, тупцявсь усе коло Катерини, хоч та зважала на його стільки, скільки того вимагала проста звичайність. Як посідали за стіл, Маркові трапилося сісти проти Лірського, і він зараз же почав розмову.

– Я чув, що ви маєте завести в себе в слободі школу?
– запитався Марко.