Сонячний промінь
Шрифт:
– Справді?
– радісно спитався Семен.
– Ходім!
Вони пішли і трохи помовчали, далі Семен сказав:
– Ну, ти вже, мабуть, догадавсь?
– Про що?
– лукаво спитався Марко.
– Що ми хочемо одружитися.
– Добре зробите.
– У нас така постанова: через рік я кінчаю курса, одержую посаду, і тоді ми поберемось.
– А старий же?
– О, ми з старим приятелі! Правда, він з грошиками, а я голодранець, але ж він не така людина, щоб став на перешкоді,- одмовив Семен, беручись за клямку від своїх дверей і увіходячи в хату.
Після цієї розмови проминув місяць. Марко тим часом прочитав у товаристві кілька
– Нема ніякої рації годувати народ казочками та оповіданнячками. Народові треба науки.
– Але що ж ви зробите, коли несила нам подавати науку? Адже всі наукові книжки цензура забороняє. Будемо поки давати хоч те, що нам можна. Народ хоче також і красного письменства.
– Я стою за науку і через те не хочу давати грошей на се,- казав Човгань.
– А я хіба не стою за науку?
– спитав Марко.
– Більше ніж хто інший. І завсігди докорятиму нашим ученим, що вони багато копаються по архівах, забуваючи про живу нагальну потребу.
Човгань почервонів. Він уже три роки свого професорування справді рив архіви, одкопуючи відтіль якісь дати та ще щось до своєї археологічної роботи, і йому здалось тепер, що Марко натякає на його.
– Дозвольте спитаться, на кого ви натякаєте?
– гостро спитавсь він у Марка.
– Я ні на кого не натякаю,- відмовив той,- тільки кажу, що треба живого діла, а не мертвого. Та й діла, а не спірок.
– А які ж се спірки?
– не покидав свого Човгань.
– Та бачите, ми ніяк не можемо погодитися і на дрібних питаннях. Ми сперечаємося про слова, про літери, а забуваємо про те, що народові треба книжки, і треба швидко, і треба багато. Ми забуваємо, що народ живе в темряві, що він денаціоналізується і деморалізується, що наші вороги вживають усякого способу, аби національній нашій справі пошкодити, аби нас знищити, і самі даємо ворогам у руки перевагу, гаючи дорогий час на безрезультатні, безплідні спірки про такі речі, що вони не варті того. Ми балакаємо багато, а робимо мало.
Маркові слова зробили враження - всі замовкли, бо не могли нічого сказати. Але згодом Шкляренко, стрівши якось Марка на вулиці, сказав йому з цього поводу:
– Ось підождіть лишень, коли вони всі не розлізуться, як руді миші.
– Та вже ж побачимо!
– відмовив Марко.- Не такий страшний чорт, як його малюють.
Але самому було сумно, бо сам бачив, що ладу у їх у товаристві дуже мало. Одначе дві Маркових книжки та одна Семенова пішли до цензури. Поки се діялося, Марко вже відбув справу з екзаменами і тепер тільки дожидався, поки настановлять його вчителем у гімназію,- се вже йому було обіцяно. Семен мусив ще рік зоставатися в університеті, бо був на медичному факультеті. Нарешті Марка настановлено вчителем грецької та латинської мови в гімназії в рідному ж таки місті, тільки не в тій гімназії, де сам учивсь.
Почав він свою службу з того, що поробив візити до директора та до товаришів учителів і познайомився з усіма. Директор йому не сподобавсь - він по-начальницькому, трохи згорда, говорив з Марком, і новому вчителеві здалося, що йому давано якусь високу авдієнцію. Од учителів перше вра- ження було невиразне: відразу багато людей довелось побачити. Дві тільки постаті відрізнились у Марка в голові виразніш од інших. Один був Каншін, учитель географії та історії, типічний москаль - широка у плечах, велика постать, лисина, руда борода, ніс з широкими, наче розірваними ніздрями і хитрі розумні очі; другий - Гайков, учитель математики, здається, вкраїнець - швидкий, люб'язний, чепурний і через лад уже солодкий - все з медом та з маком. Обидва Маркові не сподобалися.
Призвичаївшись трохи до праці в гімназії, Марко почав знову мати вільний час і робити свою роботу. Дві науково-популярні книжки, не мігши поки що надрукувати дома, послав до Львова, писав туди ж і до часописів.
З Семеном і досі жив в одному будинкові, хоч і окремо; але щодня вкупі сходились до обіду й до чаю. У людей бував мало,- що ніколи, а що й не хотілося бувати поміж людьми, коли його серце було повне тяжкого горя.
Еге, поранене серце не гоїлось. Глибоко вразила його ясноока горда дівчина своїми очима гострими, і та рана боліла та ятрилась, не даючи Маркові спокою. Образ коханої дівчини не зблід, не затерся у його в душі - навпаки: тепер, як він її не бачив, вона ще виразніше стояла перед його душевними очима. Він згадував усе, що торкалося до неї: своє життя на селі, свої розмови з нею, згадував її слова, рухи, погляди. Він проводив перед себе знов день за днем усе своє життя коло неї і переживав його знов хворим серцем. І переживаючи, чув він, що вона мов ще любіша стає йому, мов ще дорожча здається серцеві. Серце дорого за неї заплатило і тепер більш ніж коли бажало мати те, за віщо стільки віддало.
Марко ловив себе на таких мріях, починав нагадувати собі свої думки про жертву, упевняти себе, що він не має права дбати про власне щастя; але та сила, що не давала йому спокою, не скорялась тим доводам. І часто довгими осінніми вечорами, сидячи сам у своїй невеличкій світлиці, перед лампою, за столом, закиданим паперами, з пером у руках, він одразу несамохіть уявляв собі коханий образ і тоді вже не міг нічого робити. Він починав ходити по хаті туди й сюди, і образ за образом, згадка за згадкою проходили йому в голові,- то мов голублячи його відблиском перебутого щастя, то розриваючи мукою його серце - мукою з думки, що се щастя могло б бути і не було, і не буде. Тоді він починав обвинувачувати сам себе, казати, що він не так почав і не так робив діло, як треба, що він невдалий, що він сам одштовхнув од себе дівчину.
Але тверда душа його не туманіла. Він усе ж знову починав бачити річ так, як вона є, і розумів, що іншого сказати він Катерині не міг. Сховати свої передсвідчення він теж не міг, та й нічого путящого з того не було б. Ні, він повинен просто забути про своє щастя, воно не судилось йому. І в його з'являлось тоді могуче бажання втопити свої думки, згадки й жалі в невсипущій праці на користь тим ідеям, що викопали безодню проміждо їм та його щастям. Він тоді кидавсь до роботи і робив мов зачарований, нічого не чуючи навкруги, нічого й не бажаючи чути. Він до обід бігав в гімназію, а вернувшися відтіля і нашвидку пообідавши, кидавсь до роботи і робив до пізньої ночі. Семен не розумів тоді, що з ним робиться, бо на всі запитання Марко тільки махав рукою.
– Бійся Бога, Марку,- хіба ж так можна робити?
– казав Семен.- Та ти ж занедужаєш!
Але Марко не зважав на те, і палка робота тяглася звичайно кілька день, а потім починалась реакція: Марко знесилювавсь, дух пригасав, приходила така втома, що йому потім здавалось, ніби на його находив на той час пароксизм великої апатії до всього. Але сей пароксизм був недовго - знов голова починала робити, знов думка за думкою, згадка за згадкою розпалювала її.
І так тяглося з того часу, як Марко приїхав з села. Мусило перегоріти, перепалитися гope, щоб очистилося знову серце.