Сонячний промінь
Шрифт:
Марко кілька разів міркував про своє становище. Він завсігди доходив до того, що інакше бути не могло, але не міг з тим помиритися. Казав собі, що повинен забути се своє особисте горе і віддати усього себе роботі для рідного краю, і віддавав справді; але ж бачив, що сила, проти якої змагавсь, була далеко більша, ніж він досі думав. Він не боявся, що вона його злама, поверне в інший бік; того образу рідного краю, яким повна була душа його, не могла вирвати відтіль ніяка сила, тим і ніяка сила не могла повернути його в інший бік; але за те він, невиразно поки ще, почував, що ця, невідома йому досі сила - така велика, що може
У такому становищі був Марко, як одібрав листа від Корнія. Марко листувавсь і з ним, і з Петром Олександровичем, учителем. Він посилав їм туди книжок, а вчитель давав їх селянам. Корній деякий час довго не писав, не писав чогось і вчитель. Одібравши тепер листа, Марко розгорнув нечепурне писання і почав читати досить байдуже - щось інше на той час було в його в голові. Але та звістка, яку він прочитав у листі, примусила його забути все, що він думав, і його серце відразу стрепенулось. У листі, проміж усякими поздоровленнями, поклонами та іншим, стояло ось що: «А ще у нас новина. Нашого пана дочка вже тут не живе, а кудись поїхала. Люди казали, що вона вчителькою поїхала».
Що се?
VIII
Катерина не зупиняючись бігла від скелі аж до містка, наче боялась, що Марко гнатиметься за нею. Перебігши місток, зупинилась і пішла тихше. Вона вся тремтіла з страшної образи, що зазнала від Марка. Образа здавалась їй такою великою, несвітською, що дівчина навіть не могла думати про неї поки, а тільки почувала всім серцем.
Вона вбігла у свою хатину і впала на ліжко. Серце колотилось у грудях так, мовби хотіло вискочити. Ухопилась за груди руками, наче силкувалася зупинити його, але не могла. Підвелась і сіла на ліжкові. Не розуміла нічого, голова в неї була в якомусь тумані. Так просиділа кілька часу. Спершу помічала, що в неї дуже б'ється серце; а потім якось і того не стала помічати. Втупивши в темряву очі, сиділа нерухомо, без думки, і тільки свідомість, що сталося величезне нещастя, була в неї на душі. І сама не помітила, як відразу важкий сон знеміг її, і вона впала на ліжко так, як була, вдягнена, і заснула.
Чи довго спала,- вона не знала. Прокинувшися серед темряви, спершу не могла зрозуміти, що з нею. Потім почула на собі одежу й подумала:
– То се я заснула вдягнена?
Роздяглась, лягла на ліжко, щоб спати, і відразу все згадала, все як живе перед нею уявилося. Вже не могла спати, почала думати. І враз їй зробилося все таке зрозуміле. Думки складалися так легко, одна з одної випливали. І так виразно се робилося, що мов чула, як думав. Але вона не помічала, що всі думки її крутилися коло одного осередку:
– Все скінчилося!
– се була перша думка.
– Бо він мене образив!
– друга.
– Я, дівчина, прийшла сама до його признаватися в своєму коханні, а він сказав: приймаю твоє кохання, але на умовах. Її кохання на умовах! За кохання треба віддавати все: все своє життя і все, все! Вона була певна, що досить їй сказати слово, щоб Марко зробив все, щоб він сказав: «Візьміть усе моє життя се, все!»
Але він!..
Але ж у неї врода, у неї чудова краса,- се ж усі їй казали,- відколи вона згадає себе! І хіба ж урода жіноча не дає права жінці мати все, що вона хоче, не дає права веліти? За один рух краси люди рабами стають, життя не жаліють,- хіба вона не читала сього в книгах? А сей!.. А він смів її так страшно, так безмірно образити!..
Вона вже не заснула. Вранці мати, побачивши її бліду, змучену, намагалась положити її знову на ліжко. Але Катерина лежати не могла. В ся її істота була якось напружена, і се не давало їй змоги навіть довго всидіти на одному місці. Вона мало не ввесь той день пробула в саду, ніби читаючи, а справді - швидко ходячи по стежках. Книжку іноді розгортала, але читати в їй нічого не могла.
Другого дня на погляд зробилася вже зовсім спокійною. Але в душі в неї спокою не було. Все ті ж незмінні думки снувалися в голові і страшенно втомляли своєю незмінністю, однаковістю. Ці думки були такі важкі, що Катерина неначе фізично чула, як вони робили борозни у неї в мозкові.
Поминув тиждень, другий... Зло з серця зникло. Почування образи трохи зменшилося, зробилося не таке дошкульне. І що більше те почування блідло, то виразніше починала вимальовуватись перед нею Маркова постать. Катерина й перше цю постать бачила, вона не відходила від неї, тільки мов туманом повита була. А тепер стояла перед нею виразно, так виразно, що дівчині здавалося, ніби вона бачить найдрібніші риси його обличчя. І почала дивитися на цю постать...
Вперше, як з'явилась вона виразно, Катерині зробилось чогось надзвичайно жaлко, і вона проплакала півночі. Їй здавалося, що вона плаче з образи... або вона й сама не знає чого.
Потім почала дивитися. Яка спокійна, яка в собі впевнена постать. Се погано вражaло, що така спокійна та впевнена. Придивлялась далі, і се перше враження зникало. Постать, спокійна і... дужа. І знов се погано вражало, бо ця дужість переважала її, Катерину. Образа встала знову з закутка душі, і дівчина проганяла від себе цей образ, не бажаючи його бачити. А він знову приходив, і вона знову дивилась.
І потроху зникaло в неї роздратування, потроху звикала вона дивитися на питання й з другого боку... Одного разу у неї навіть з'явилася думка, що вона, Катерина, егоїстка... Вона вимагала від Марка, щоб він оддав їй усе за кохання. А чому ж Марко не міг того ж вимагати? Ця думка здалася їй спершу нісенітницею.
– Чому?
– Тому, що я дівчина, що я маю вроду...
Але трохи згодом почула якусь неправду в цій одмові. Схотіла знайти іншу, кращу, але не могла. Тільки той дужий образ не покидав її.
Поминув ще якийсь час. Тоді десь узялася думка:
– Що примусило його так зробити? Адже він сказав, що її любить, що ніколи не буде щасливий без неї. Се вона добре тільки тепер згадала, бо перш пам'ятала з усієї розмови тільки те, що так її образило.
– Неправда!
– хотіла вона скрикнути на се Маркове впевнення, але не могла. Згадaла його обличчя, голос, яким він се сказав, і не могла сказати, що се неправда.
А коли любить, чому ж зрікся? На кого проміняв?
Ні на кого!
– відмовляла собі.- Він сказав, що є вища святиня, ніж особисте почування, і що тією святинею він живе на світі.
Та що ж було цією святинею? Химера! Неможливість! Дурниця, що з неї всі люди сміються! І на сю дурницю проміняти її кохання!
Але ж ні, знов-таки - він не міняв. Кохання в його - одна річ, а те - друга. З тієї святині глузують люди, але ж... Але ж, мабуть, велику силу має вона над Марком, коли він міг зректися свого щастя задля тієї святині!