Сонячний промінь

Грінченко Борис

– Се тошно,- одмовив чоловік,- ми, звісно, люди темні, не знаємо, как і што,- не так, як образовані люди, як ви, Семене Олексійовичу.

Семен Олексійович усміхнувсь на ті слова.

– А єжелі необразовані і не понімаєте, то довжні образованого чоловіка слушаться. Потому образований чоловік повсєгда зна, как і што.

Тепер Семен Олексійович став уже зовсім ласкавий. Він гравсь ланцюжком од годинника, а сам казав далі:

– Повсегда вас, мужланов, научить можеть. А главноє наученіє - ви должні благодарить покорно, єжелі вам благодіянія

делають.

– Та хіба я... Та я для вас, Семене Олексійовичу... повсегда благодарим покорно і послухаться радий,- казав далі чоловік.- Аби ваша милость - хоч рублів шісгь.

Семен Олексійович побачив Марка, що стояв неподалеці і дививсь на все це, і відразу ввірвав розмову.

– Ступай у лавку!
– промовив він до чоловіка.

І зник у крамниці, а за ним чоловік. Марко пішов далі вулицею. В кінці її стояла школа. Школа була в невеличкій неохайній необмазаній будівлі, що стаяла на тому ж дворі, де й валость. Марко стрів у дворі сторожа і спитавсь:

– Дома ваш учитель?

– Дома! Дома! Пожалуйте, ваше благородія!
– заметушився сторож, думаючи, мабуть, що се якесь начальство прибуло. Він увів Марка в сіни і одчинив перед ним двері просто в клас:

– Пожалуйте!

– Та мені вчителя треба!
– промовив Марко.

– А ось вони зараз прийдуть!
– відмовив дідок та й побіг швиденько через сіни на другу половину будинку.

Марко зоставсь у класі і почав розглядати його. Нефарбовані, погано пороблені парти, всі порізані та пописані школярськими руками; кілька заялозених малюнків з сюжетами з Св [ятого] Письма по стінах, шафа - от і вся школа; хата була невеличка, низька. Марко хотів був ще роздивлятися, але ту ж мить одцинилися двері, і невеликий на зріст, з маленькою білявою борідкою, блідим обличчям, учитель увійшов у клас, застібаючи стареньку піджачину. Познайомились. Учитель звався Карпенко Петро Олександрович.

– Дуже радий!
– промовив учитель, стискаючи Маркову руку,- просю до моєї хати!

Знову перейшли сіни та й увійшли у вчителеву хату. Се була світличка, переділена надвоє параваном, старим та обідраним. У хаті було вбого, меблів мало, та й ті старі, але чисто. У кутку коло сталу висіла поличка, а на їй кілька книжок; на столі зшитки, шкільні підручники.

– Ми, городяне,- почав Марко,- дуже цікавимося вами, селянами,- себто - народом і тими, хто близько біля його стоїть та з ним зв'язки має.

– Так...- промовив учитель якось несміливо.

– Ми зовсім не знаємо народу, а знати його треба. Бо тоді тільки, як інтелігенція знатиме народ, тоді тільки вона зможе говорити про єднання з ним, про народну просвіту, нормально поставлену.

Марко зупинивсь, дожидаючи, чи не скаже чого вчитель. Але той мовчав, тільки якось нервово посунув рукою по білявому, зачісаному вгору волоссю.

– Мені здається,- почав Марко знову,- що народні вчителі яко люде, що живуть серед самого народу, багато можуть допомогти в справі поєднання інтелігенції з народом. Народний учитель знає народ...

– Еге, се правда, що нам, учителям, таки доводиться знати його,- промовив нарешті вчитель.- Але ж я думаю, що дуже багато треба часу, щоб просвіта прищепилась народові. Народ дивиться на школу мало-мало як не на ворога свого. Бачили ви, яка школа зокола? Гарчав усю весну, щоб помазали, так староста каже: «Я про те й думати забув». А взимку? Насидишся і без дров, і без усього. А прикростей усяких з цим народом з поводу школи - купа! Ні, якби вони любили просвіту, то любили б і школу, а то вони її не люблять.

– Але ж,- перепинив Марко,- вони посилають своїх дітей учитися?

– Чому не посилати, коли єсть школа? Але якби земство школи не завело, то ви думаєте, що вони самі це зробили б?

– Думаю, Петре Олександровичу. Я маю історичний приклад: ще як на Вкраїні не було ніякого земства, ще за козацької старовини, усюди тоді повставали школи приватною ініціативою.

– Може...- відмовив Карпенко.
– Я того не знаю, як у старовину було... Я кажу про те, як тепер. Ніколи не дадуть хлопцеві довчитися до екзамену як треба.

– Але що ж ви зробите, коли економічні обставини їх такі?

– Якби ви знали, яково багато натерпишся через отой екзамен! Тільки ж те й робиш, що б'єшся, як риба об лід, щоб хоч так-сяк обтесати хлопців, щоб вони на екзамені не стовпцями стояли. А ви знаєте, що як мало школярів здає екзамен - се вже нашому братчикові хоч шукай іншої посади. А тепер такі часи повелися, що на науку мало начальство зважає а здебіьшого на те, щоб школярі вимуштровані були, щоб по-солдатському швидко відмовляли та начальників знали.

– Як-то: начальників?
– спитав дивуючись Марко.

– А от!
– учитель покопавсь між паперами на столі, витяг друкований аркушик і подав Маркові. На аркушикові посписувано було всіх начальників над школою і губернією, починаючи з найвищого, петербурзького, та аж до найнижчого - кожного з повним титулом.

– Оце вчимо. Ви не думайте, що це так собі, дрібниця! Якби ви побачили, як важко дітям оце вчити,- аж жалко іноді їх стане. Ніяких тих титулів та рангів вони не знають, не розуміють і плутають страшенно. Вчимо тиждень, другий, а спитаєшся,- воно тобі й каже: «Его высокопревосходительство дъйствительный статскій преосвященный, господинъ директоръ народныхъ округовъ просвъщеній Иванъ Сидоровичъ Сидоровъ». А він до того ще й не Сідоров навіть, а Трьошкін.

І Марко, і вчитель засміялись.

– От воно чудно, а їй-бо, хоч плач іноді! Хоч як добре школяр на екзамені знає, а на начальниках збився,- все ляснуло, а на вчителя лихо: не привчаєте поважать старших, вольнодумність!.. А ми, їй-бо, старших поважаємо, тільки що дуже важко вчити.

Хтось затупотів у сінях.

– Мир дому сьому! Чи дома ви, Петре Олександровичу!
– почувся товстий бас, і на порозі виявилась висока кремезна постать у попівській рясі. Піп поздоровкався з учителем та з Марком,- з ним він уже стрівавсь у панів Городинських,- і сів до гурту.