Спаситель
Шрифт:
– Спасибі.
– One night, is that correct, Sir? [7] – спитала дівчина-адміністратор за стійкою у готелі «Скандія», що біля Центрального вокзалу в Осло, не відводячи очей з замовлення на моніторі комп’ютера.
– Yes, – відповів чоловік.
Вона зауважила, що на ньому бежеве пальто. З верблюжої шерсті. Чи штучної.
Довгі, пофарбовані червоним лаком нігті, ніби налякані таргани, пробігли клавіатурою. Штучна верблюжа шерсть у зимовій Норвегії. Чом би й ні. Вона бачила на фото верблюдів у Афганістані, а її друг писав та розповідав, що
7
На добу, адже так, сер? (англ.)
– Will you pay by VISA or cash, Sir? [8]
– Cash.
Вона поклала на стійку реєстраційний бланк та ручку, попросила паспорт.
– No need, – мовив він. – I will pay now. [9]
Він розмовляв англійською майже як британець, хоча щось у тому, як він вимовляв приголосні, наштовхувало на думку про Східну Європу.
– Все-таки прошу паспорт, пане. Міжнародні правила.
Він погідливо кивнув, простягаючи їй тисячну купюру та паспорт. Republika Hrvatska. Мабуть, одна з новоутворених держав на Сході. Адміністраторка полічила решту, поклала у касу тисячну банкноту, нагадавши собі перевірити купюру проти світла, коли пожилець піде. Вона намагалася дотримувати певного стилю, хоча поки що працювала у готелі середнього рівня. Утім, цей чоловік не скидається на афериста, радше має вигляд… вигляд кого? Вона віддала йому пластикову картку-ключ, назвала поверх, показала, де ліфт, повідомила, коли можна поснідати й коли треба виїжджати з номера.
8
Платитимете карткою чи готівкою, сер? (англ.)
9
Немає потреби. Я заплачу просто зараз (англ.).
– Will there be anything else, Sir? [10] – процвірінькала вона, чудово усвідомлюючи, що її англійська та манери занадто добрі для цього готелю. Незабаром вона піде у кращий готель. А якщо не вийде, стане менш послужливою.
Кахикнувши, він спитав, де є найближча phone booth.
Вона пояснила, що телефонувати можна просто з номера, але він захитав головою, мовляв, ні.
Адміністраторка замислилась. Через мобільний зв’язок таксофони майже зникли з Осло, але неподалік, на Ернбанеторг, один, безперечно, ще зберігся. Насправді, шапкою докинути, але вона, добувши маленьку карту, намалювала маршрут, усе пояснила. Просто як у «Редісоні» чи решті висококласних готелів. Звівши на нього очі, щоб переконатись, що він зрозумів, вона на мить зніяковіла, сама не знати чому.
10
Щось іще, сер? (англ.)
– Прорвемося, Халворсене!
Вигукнувши звичне привітання, Харрі залетів у їхній спільний кабінет.
– Два повідомлення, – доповів Халворсен. – Тебе кличе до себе новий комісар. А ще до тебе телефонувала якась жінка. З вельми приємним голосом.
– Невже? – Харрі кинув пальто у бік вішалки. Воно впало на долівку.
– Господи, – не втримався Халворсен, – невже
– Ти про що?
– Ти знову кидаєш одяг на вішалку. Й вигукуєш «прорвемося!». Але ж не вчиняв так, відколи Ракель… – Халворсен змовк, зауваживши застережний погляд Харрі.
– Чого хотіла та жінка?
– Надати тобі інформацію. Її звати… – Халворсен попорпався у жовтих папірцях на столі. – Мартіна Екхоф.
– Не знаюся з такою.
– Зі «Сторожової Вежі».
– А-а!
– Вона казала, що попитала людей, і ніхто не чув, щоб Пер Голмен завинив кому-небудь гроші.
– Невже? Мабуть, треба зателефонувати їй та спитати, чи немає новин.
– Мені теж таке спало на думку, я спитав її телефон, але вона відповіла, що їй більше немає чого додати.
– Гаразд. Добре. Пречудово.
– Хіба? Чому тоді так захвилювався?
Харрі, нахилившись, підняв пальто, але на вішалку не повісив, а знов нап’яв на себе.
– А як же комісар…
– Доведеться йому зачекати.
Брама у контейнерному складі була розчинена, але табличка недвозначно сповіщала, що в’їзд заборонено й що стоянка розташована за межею території складу. Харрі почухав укушену литку, глянув на довгу прогалину між контейнерами й заїхав у ворота. Контора охоронця розташовувалась у будівлі, зведеній, як казарми, котру за останні три десятиріччя регулярно добудовували. Й то було недалеко від правди. Залишивши автівку біля входу, Харрі легко подолав останні кілька метрів.
Поки він пояснював причину своєї появи та розповідав про вчорашню пригоду, охоронець сидів мовчки, відхилившись на спинку крісла, заклавши руки за голову, й жував сірника.
Сірник – єдине, що рухалось на обличчі охоронця. Але, як видалось Харрі, коли він почув про двобій з собакою, на його губах промайнула посмішка.
– Чорний метцнер, – мовив охоронець. – Родич родезійського риджбека. Тільки я маю такого у всій Норвегії. Чудовий охоронець пес. Ще й негавкітливий.
– Це я зауважив.
Сірник весело підскочив.
– Метцнер – мисливський пес, він підкрадається до здобичі. Щоб не сполохати.
– Себто ви кажете, що він хотів мене… з’їсти?
– Ну так уже й з’їсти. – Охоронець не вдавався до подробиць й невиразно дивився на Харрі, охопивши потилицю сплетеними долонями. Харрі спало на думку, чи то у чоловіка завеликі руки, чи то голова замала.
– Отже, у той час, як за нашими припущеннями, було убито Пера Голмена, ви нічого не бачили й не чули?
– Убито?
– Коли він застрелився. Нічого не бачили й не чули?
– Взимку охорона сидить у будівлі. А метцнер, як я вже згадував, пес негавкітливий.
– Чи слушно це? Я про те, що пес не здіймає тривогу?
Охоронець знизав плечима:
– Він робить свою справу, а ми сидимо у теплі.
– Але пес не знайшов Пера Голмена, коли той проліз на склад.
– Ділянка складу чималенька.
– А згодом?
– Ви про труп? Але ж тіло задубіло на камінь. Та й мерцями метцнер не цікавиться, він бере живу здобич.
Харрі здригнувся.
– У поліцейському звіті зазначено, що, за вашими словами, Пера Голмена ви раніше ніколи тут не бачили.
– Саме так.
– Я заходив до його матері й взяв у неї сімейну світлину. – Харрі поклав знімок на стіл перед охоронцем. – Погляньте й напевне скажіть мені, що ви ніколи раніше не бачили цього чоловіка.
Охоронець опустив очі. Перекинув сірника у куточок рота, хотів щось сказати, але раптом завмер. Вийняв руки з-за потилиці, схопив знімок. Довго вдивлявся.