Справа № 3-172 (г) відновлюється

Крупенкін Віктор Іванович

Той добродушно-насмішкувато скривив у посмішці яскраво-червоні вуста.

– Не я, а патефончик молодець. Цілу ніч, бісів син, не давав мені спати.

З того дня й прозвали колоністи Сеньку Патефончиком. Він не ображався. Це прізвисько навіть подобалось йому. Воно нагадувало про першу корисну справу, зроблену ним для всіх.

Хоч Патефончик був старшим за Чилікіна, але після «купання» в морі, спільного перебування в лазареті та випадку із злополучним адресом вони дедалі більше сходилися. Про це зближення двох «важких» колоністів знав

і вихователь-волжанин, і начальник колонії. І їх це не турбувало. Вони розуміли, що поганого в цьому нічого нема.

Коли Дімка дізнався від вихователя-волжанина, що Патефончик пішов працювати в слюсарний цех, він на другий день попросився туди ж. Адже лише через солідарність з своїм «хрещеним» Дімка не зробив цього раніше, А Патефончик хитрий! Нишком все зробив, навіть не попередив його, наче соромився.

Дімці відвели робоче місце за лещатами поряд з Патефончиком. В цьому допоміг вихователь-волжанин. Хлопці навіть не запідозрювали, як він радів, що виграв з ними боротьбу за них же самих.

– Ну, брати-хозари, входьте в робітничий клас! – побажав він їм перед першою трудовою зміною. І жартома додав: – Не побачу через місяць ваших портретів на Дошці пошани, штани з вас спущу!..

– В авангард ми вліземо, не хвилюйтесь, – посміхнувся Патефончик, досить спритно орудуючи молотком та зубилом. Виявилось, що слюсарний інструмент його руки теж відчували тонко. І не дивно: Сенька ж був з робітничої сім'ї.

Через місяць їхні портрети справді красувались серед галереї передовиків. Патефончик і Чилікін спершу не повірили своїм очам, коли однієї неділі побачили свої зображення в багетових рамках, що були вивішені в червоному кутку. В ту хвилину, коли Патефончик, зсунувши на очі кашкета, хитрувать посміхався перед Дошкрю пошани, а Чилікін з невиразним почуттям гордощів чухав потилицю, до них підійшов начальник колонії.

– Ну, як вам подобається? – запитав він.

– А вам? – весело глянув на нього Патефончик.

– Мені дуже, – тепло посміхнувся майор.

– І нам теж, – відгукнувся Чилікін.

– Тоді поздоровляю. Почин зроблено, – міцно потиснув хлопцям руки начальник колонії. Злегка сутулячись, дебелий і костистий майор вийшов з червоного кутка, залишивши друзів самих.

– Ну, Дімко, – мовив Патефончик, – не знаю як ти, а я, коли вийду на волю, піду працювати на завод. Баста! За грати більше не хочу потрапляти.

– Я теж.

– Ех, мамочка моя! – солодко потягнувся Патефончик. – Знаєш, яке у нас тепер піде життя?

– Яке?

– Як у казці. Чилікін знизав плечима.

– Не розумію.

– Голова! Чим далі, тим цікавіше буде, – мрійно промовив Патефончик, і кожна рисочка його юного обличчя випромінювала радість.

Від Сеньчиних слів Дімці дуже захотілося додому.

ПОВЕРНЕННЯ

Не через тиждень і не через місяць, а все ж настав той день, коли начальник колонії викликав до себе Чилікіна і сказав:

– Ну,

Дімо, іди в контору, одержуй документи. Закінчилось твоє життя у виправно-трудовій колонії. Повертайся до матері та дивись, не завдавай їй нового клопоту.

Дімка не міг повірити, що так несподівано став вільною людиною. Він розгублено закліпав зволоженими очима і зовсім чужим голосом вимовив:

– Ви помилились… Мені ще півроку…

– Що ж, – широко посміхнувся майор, і по його обличчю пробігли веселі зморшки, – за цю щасливу помилку я готовий відповідати перед своєю совістю, – і по-батьківськи ласкаво поплескав Дімку по спині. – Іди і тримайся як герой. Я буду цікавитись тобою. Сам теж пиши. Приємно буде одержати від тебе звістку. Бажаю всього найкращого.

– Дякую, громадянине начальник, – розчулено пробурмотів Дімка.

– Товаришу майор, – виправив його Буров. І додав: – Будеш у місті, провідай Сеню. Привіт від мене передавай. Адресу знаєш?

– Дерибасівська, 23, квартира 7, – безпомилково відповів Дімка.

– Бери з нього приклад. Бачиш, як хлопець взяв себе в руки, а був важчим за тебе. Зараз не нахваляться на заводі!..

– І я піду на завод! – промовив Дімка.

Сказав це він так твердо й щиро, що майор відчув непідробну радість.

– Чим швидше ти влаштуєшся, тим краще. В колективі людина завжди впевненіше себе почуває.

За ворота колонії Дімку провів вихователь-волжанин. Його жовтувато-сірі з веселою іскоркою очі взялись сумом. Поправляючи на Дімці кепку, що з'їхала на потилицю, він сказав:

– От, Чилікін, і прийшов кінець нашому знайомству. Вивели ми тебе на трудову стежку, тепер сам по ній іди. Якщо не звернеш з неї, станеш справжньою людиною. Цінуй, Дімо, завжди кожну годину, кожен день у своєму житті. Адже тебе чекає стільки/хороших справ.

Вони попрощались, як рівні, за руку. Дімка з пакунком під рукою, в розтоптаних робочих черевиках широкою ходою пішов по зігрітому сонцем асфальту, а вихователь-волжанин ще довго дивився йому вслід.

Дивився з надією й тривогою, думаючи про те, як складеться життя у цього чорноокого норовливого хлопчика? Адже життя прожити – не поле перейти…

В касі морського вокзалу черга була порівняно невелика.

Коли Дімка одержав квиток на теплохід, до посадки залишалося більше години. Не гаючи часу, він пішов на Дерибасівську, 23, щоб попрощатись з Патефончиком. Страшенно хотілося застати Сеньку вдома.

На дверях квартири № 7 було два дзвінки. Який з них до Патефончика, Дімка визначити не міг, бо прізвища на табличках давно витерлись. Навмання натис білий ґудзичок нижньої кнопки.

В напівпрочинені двері висунулась сива голова в чепчику. Зовсім старенька бабуся з жилавою, на диво тонкою шиєю запитала.

– Кого тобі треба, сину?

– Бабусю, Патефончик тут живе?

– Який такий Патефончик? Немає у нас Патефончиків.

– Як же нема? Сеня мені особисто сказав: квартира номер 7. Я добре запам'ятав.