Справа № 3-172 (г) відновлюється
Шрифт:
– Пробач, Дімо… Я не хотів цього. Зовсім одурів від горілки.
Похитуючись, він вийшов з кімнати. Чилікін безсило опустився на стілець, розпачливо обхопив руками голову. Одинока сльоза скотилася по його смуглявій щоці і повисла на підборідді.
– Чого ви завелися? – сів біля нього Вітковський.
– Не питай… Колонією дорекнув, злодієм обізвав… В саму душу плюнув…
– Що це з ним?
У сінях щось стукнуло – перекинуте відро чи табуретка. Вітковський кинувся до дверей, але вони розчинилися, і в кімнату, болісно посміхаючись, зайшов
– Зовсім ноги ослабли, наче чужі стали. В дворі на пісок звалився, в сінях ледве не впав, – так же болісно пояснив він і, підійшовши до свого ліжка, безсило звалився на ковдру.
Вітковський присів поряд.
– Може, компрес тобі покласти?
– Що я, баришня? – скривився Ключина. – Поболить трохи голова і перестане. Коли я був пацаном, мені не так попадало.
Він повернувся до стіни і притих.
Мовчки роздяглися Вітковський і Чилікін. Гнітюча насторожена тиша запала в низенькій світлиці. Тільки за вікном шкрябала по склу голими вітами молоденька яблунька.
ЩО БУЛО ДАЛІ
– Вам ще не обридла моя сповідь? – зніяковіло запитав у Крилатого Чилікін, побачивши, що той вже не пише протокол.
– Ні, говоріть далі, – перегорнувши списаний аркуш, знову взявся за перо Крилатий. – Для мене і для вас все, що ви розповідаєте, дуже важливо. Я слухаю, будь ласка…
– Добре, тільки промочу горло. Вже зовсім пересохло, – налив Чилікін з графина води і жадібно випив. – Так от що було далі…
Розповідаючи про пережите, він відчував, що до нього приходить полегкість. Та невиразна тривога, яка жила в ньому з дня смерті Ключини, прорвалася раптом бурхливою течією хвилюючих слів. Чилікін говорив правду, не пропускаючи подробиць, не боячись розкрити свою душу. Крилатий, не перебиваючи, записував повні гіркої правди сторінки життя, так нерозумно скаліченого самим же оповідачем.
Лікар «швидкої допомоги», оглянувши труп Ключини, поїхав, і Чилікін залишився в низькій світлиці віч-на-віч з Вітковським.
– Ми з тобою друзі, Володю, – сказав він. – І ти повинен мовчати про те, що сталюся вчора на новосіллі. Я прошу тебе, дуже прошу нікому нічого не казати. Сам розумієш, що мене може тепер чекати.
Вітковський стривожено запитав:
– Посадять?
– Так. За вбивство, – нервово прикусив губу Чилікін, дивлячись кудись вбік.
– Він же сам помер.
– Але ж винен у цьому я.
– Цього ніхто не доведе Волкова, на щастя, пішла спати, а бачив тільки я.
– Тому я й прошу тебе, чуєш, як рідного брата прошу, тримай язик за зубами. Забудь про удар штопором, його не було, чуєш, не було… – тихо промовив Чилікін і з сумом додав – І навіщо я приїхав до Євпаторії, не послухав матері? Працював би зараз на заводі, жив би вдома і горя не знав би. А тепер мені загрожує тюрма, я став убивцею. Яке страшне слово: вбивця!..
Він замовк, в розпачі обхопивши руками голову. Йому до болю шкода було себе, втраченого
З важкої задуми Чилікіна вивів голос Вітковського:
– В тому, що трапилось, я теж винен. І не менше, ніж ти. Це була моя ідея вступити всім до технікуму, жити на одній квартирі. Цё я запропонував відсвяткувати новосілля. Якщо посадять тебе, то мушу сісти і я.
– Ти не маєш відношення до смерті Івана, – підняв голову Чилікін.
– Ні, маю.
– Яке?
– А таке, що Іван напився, що я залишив вас двох, що не встиг стримати тебе…
– Не будь наївним. Для слідства це не доказ, щоб посадити тебе за грати. 1 не видумуй дурниць, не бери на себе зайвої вини.
– Тоді й ти не винен ні в чому.
– Значить, обіцяєш мовчати?
– Як склеп Тамерлана.
– Слово честі?
– Дімо, хіба я тобі не товариш? – з докором глянув на Чилікіна Вітковський. – Можеш бути спокійним, з мене не вирвуть зізнання. Тільки давай подумаєм, що говорити всім, в тому числі й слідчому. До прокуратури нас, звичайно, покличуть і, можливо, не один раз…
Чилікін встав з ліжка, заклав за спину руки, пройшовся по кімнаті Зупинився, нервовим рухом скуйовдив чуба. Потім повернувся до Вітковського і твердо промовив:
– А говорити будемо ось що: святкували новосілля, Іван вийшов, впав у сінях…
– У дворі, – поправив його Вітковський.
Чилікін заперечливо похитав головою:
– Ні, в сінях. У дворі могли бачити, як він падав. Пригадуєш, весь забруднений повернувся до кімнати? Треба стверджувати, що Іван впав у сінях і вдарився в стіну. Я навіть вм'ятину в штукатурці зробив, коли йшов дзвонити по телефону. Це для того, щоб переконливіше було, від чого стався крововилив у мозок. І більше ні слова, розумієш?
– Добре, якби це саме говорила хазяйка.
– А ми при ній навмисне заведемо про це мову. Вона прийме все за чисту монету і скрізь буде говорити, що її квартирант Ключина помер своєю смертю.
– Це правильно, – погодився з ним Вітковський, гризучи від хвилювання кінчик галстука. – А три свідки – це вже сила!..
Так вони організували таємну змову, не задумуючись про її наслідки. Приховати правду про смерть Ключини Чилікіна змусив страх перед покаранням, а Вітковського – жалість до товариша, якому загрожувала тюрма. Хлопці забули тоді про одне: всякий злочин рано чи пізно буде розкрито.