Справа № 3-172 (г) відновлюється

Крупенкін Віктор Іванович

Купивши в буфеті два бутерброди з ковбасою, Дмитро пішов у скверик. Та голоду не вгамував, тільки викликав ще більший апетит.

Коли він доїдав свою убогу вечерю, на алеї з'явились два хлопці: один – довгий, чубатий, в синій застарілого фасону кепці з мідними ґудзиками, другий – маленький, клишоногий, занадто жвавий. Вони уважно глянули на Дмитра і сіли на лавці поряд. Від обох несло горілчаним перегаром і їдким запахом давно не митого тіла.

Дмитро насторожився, вийняв пачку махорочних сигарет.

– Що, піжон, до ручки дожив? – запитав у Дмитра високий хлопець, ліниво скосивши на його дешеву сигарету

маленькі червоні, як у кролика, очі. – Кинь свою гаванську сигару, запали краще наші, пролетарські, – розкрив він важкий золотий портсигар, набитий дорогими цигарками «Люкс».

Дмитро зрозумів, що ці два підозрілих типи одного поля ягоди з Павкою Горіним. Зразу відчувалась шпана, до того ж дрібна. Глибоко затягнувшись, Дмитро випустив їдкий дим в обличчя чубатому.

– Закрий свій «Ювелірторг». Будеш дивувати інших.

Клишоногий пискляво хихикнув:

– Ги-ги-ги! Диви, який гусь!..

– Не місцевий чи що? – поцікавився чубатий, пронизуючи Дмитра кролячими очицями. – Щось такого не зустрічав у нас в Курську. Звідки до нас залетів?

– Здалеку.

– Ти не темни, – писнув клишоногий.

Дмитро скептично посміхнувся.

– А то що буде?

– Посунься, Ксьондзе, на пів-вареника, – сказав клишоногий чубатому. – Я йому один документик під ніс підсуну.

– Заткнись! – обірвав його той. – Бачиш, що свій. – І, закинувши за спинку лавки руку, довірливо заговорив до Дмитра: – Нам стременний потрібен. Підеш?

– А в якій галузі вволите працювати?

– Підеш – побачиш.

Дмитрові захотілося трохи познущатися з них.

– А що я з цього матиму?

– Тисячу, а то й півтори, – відповів довгов'язий.

– Щоб я заради паршивої тисячі бруднив руки? Та ніколи в житті! – з вдаваним обуренням мовив Дмитро.

Клишоногий огризнувся:

– Дивись, ще й фасонить, фрайєр! Тисячі йому мало за те, що півгодини постоїть.

– Розмову закінчено, – піднявся з лавки Чилікін. – Розбігайтесь, братці-кролики, хто куди. З крохоборами мати справу не збираюсь.

Чубатий намагався утримати його за рукав:

– Почекай, чого вуздечку закусив? Свої ж тут, домовимось!

– Добре, ходімо, – погодився Дмитро.

– Куди?

– У відділення міліції. Он у вікнах світиться.

– Так він стукач! – скочив на криві ноги куций. – Кінчай з ним, Ксьондзе!

Чилікін схопив з-під ніг цеглину.

– Провалюйте, чортові шахраї, поки цілі. Ну!

Не зводячи очей з піднятої Дмитром цеглини, злодюжки боязко позадкували в глибину скверика. А дійшовши до загорожі, перестрибнули через неї, погрозливо помахали кулаками і загубилися в густому натовпі перехожих.

Задоволений з того, що налякав їх, Чилікін повернувся на вокзал. Роздягся, вкрився з головою простирадлом і не помітив, як заснув. Цього разу сон його був міцним і глибоким.

А другу ніч і кілька наступних Дмитро провів в поїзді, серед веселих хлопців і дівчат, які їхали будувати Куйбишевську ГЕС. Дотримав свого слова начальник вокзалу. Він домовився з обкомівцями, і ті включили Дмитра в склад дружного загону добровольців курської молоді.

Комсомольці зустріли Чилікіна як свого. Добре було йому з ними. Коли у вагоні залунала пісня, він навіть підтримав хор молодих голосів:

Пока я ходить умею,

Пока я глядетьумею.

Пока я дышатьумею –

Я буду идти вперед…

Тільки коли Дмитро залишався віч-на-віч з собою, на серце знову важким тягарем звалювалася вина за смерть Івана Ключини. Згадуючи минуле, він все гостріше відчував, що як би далеко не поїхав, якою б роботою не захопився, те, ще сталося на Роздольній, 82, завжди буде гнітити його.

Але щоб вийти на найближчій зупинці, повернутися назад до Євпаторії і розповісти слідчому Туляковій всю правду, у нього не вистачало ні рішучості, ні мужності, і кур'єрський поїзд віз його все далі й далі, відраховуючи сталеві кілометри.

ОД СЕБЕ НЕ ВТЕЧЕШ

Зблизившись у дорозі з курськими хлопцями, Чилікін тримався їх і після приїзду на будівництво. Оселився разом з ними в одному гуртожитку, працював на одному участку, обідав в одній їдальні. Вечорами та у вихідні дні теж намагався не залишатися сам. Самотність гнітила його, переслідувала згадкою про минуле.

На великій будові Дмитро знайшов усе – і роботу до душі, і повагу товаришів, і навіть кохання. Не мав лише одного – душевного спокою. Як міг, приховував від хлопців свій настрій, щоб вони не дізналися про його таємницю. Було дуже важко сміятися при людях, жартувати, поводитись, як усі, коли душу гнітила туга.

Деяку полегкість відчув після знайомства з бетонницею Тамарою Кручею. Ця жвава, струнка полтавчанка захопила його, змусила вдень і вночі думати про себе, пізнати тривогу першого кохання. Та коли вони стали більш близькими і прийшла пора розповісти все-все про себе, не приховуючи нічого з минулого життя, у Дмитра не вистачало сил цього зробити. А обдурювати Тамару він не міг і не хотів. І Дмитро, не попрощавшись, поїхав з будівництва. Це була його друга втеча від самого себе.

Куди йому виїхати з Куйбишева, Дмитро не знав до самого прибуття на вокзал. Біля кас він побачив низенького вусатого залізничника, дуже схожого на знайомого товстуна-провідника. І тут Дмитро пригадав, як той просив передати привіт онуку, що працював в Омській області, десь у тайзі, на будівництві целюлозно-паперового комбінату.

І він взяв у касі квиток до Омська.

Опинившись на березі другої могутньої ріки – Іртиша, Дмитро відшукав у містечку будівників свого однофамільця. Онук товстуна-провідника загітував Дмитра вступити до них в бригаду слюсарів-монтажників, влаштував його на квартиру.

Добре працювалося Дмитру на новому місці до приїзду на будівництво кореспондента «Строительной газеты». До того часу Дмитро вже став передовиком, і його портрет разом з портретом онука провідника висів на Дошці пошани. Кореспондента з Москви зацікавило те, що обидва хлопці добре працювали, були ровесниками, мали один фах, одне прізвище, ім'я та по батькові. Він вирішив написати про них нарис під назвою: «Однофамільці». Але в призначений для бесіди час один з героїв майбутнього нарису не з'явився. Зробити фотознімки і зібрати докладний матеріал про нього кореспонденту не пощастило. Так ні з чим він і поїхав.