Сто пригод Барвінка та Ромашки

Чалий Богдан

Зрів він половців і обрів. Червонів, курився обрій Від татарської орди! Меч співав, сичали стріли,— Тут бійці списи гострили, Наступали в три ряди. Тут Хмельницький з Кривоносом Тихо їхали покосом. Коливаючись в сідлі. Під Дубком житняк жували, «Хмеля» й «Горлицю» співали. Стиха дзенькали шаблі. А загарбників-жовнірів Полювали, наче звірів, Козаки на цім лугу. Ой, частенько в дні понурі Лютували грізні бурі. Дуб згинаючи в дугу! Лиш сміявся він розлого, Бо надійний корінь в нього І гілки — трудівники. Сяють жолуді на сонці... Він у славній нашій Кончі Простоїть іще віки! Та не тільки довголіттям І своїм козацьким віттям Славен мудрий чарівник. Добрий велет в буйних шатах Він, цей Дуб, весни глашатай І господар з року в рік. Потаємне, дітки любі, Є дупло у тому Дубі, В ньому — скринька чарівна. Навіть поночі — в промінні: У коштовному камінні Кожна в скриньці сторона. А під кришкою з кришталю. Мов за сонячною даллю. Сяє дудочка мала. Золота вона чи срібна — До промінчика подібна І гладенька, мов стріла. Лиш торкни її вустами. Поле вибухне житами. Вкриє землю буйноцвіт. Теплі зорі над гаями Озовуться солов’ями. Задзвенить щасливий світ. Всяк почне гніздо мостити, І у кожнім скоро діти Запищать на всі лади. Загуде сім’я бджолина Щоб запліднилась рослина. Затужавіли плоди. Не сурмить вона до строку. Тільки раз сурмить щороку Попід Дубом віковим. Хто ж сурмити має право? Прислухайтесь, пильна справа! Коли встигну — розповім... Лиш струмки задзвонять радо. Кличе Дуб Велику Раду Зеленавим перначем. Засідає звір і птиця І достойний, як годиться. Наречеться сурмачем. Має діло й заковику: Не призначать зроду-віку Ані вовка, ні змію. Треба бути

дуже добрим. Працьовитим і хоробрим У роботі і в бою. Той, хто вдачу іншу має. Хай ту сурму не займає,— Громовиця зіб’є з ніг! Сурма відьмою завиє. Знову холодом повіє, І травицю вкриє сніг. Мав я честь, сурмив три роки! Але ось остайні кроки,— Ні летіти, ані йти. Заслужив, либонь, спочинку. Тож весну ясну, Барвінку, Провістиш за мене — ти! Пам’ятай, що без сигналу Все лиш тлітиме помалу І жовтець не зацвіте. Доручаю вам, малята. Українські соколята.

Діло славне й непросте! Вам удвох потрібно конче Пробиватися до Кончі. Дуб чекає сурмача! — І на цім Лелека-воїн, Слави вічної достоїн. Тихо згаснув, як свіча. В лузі вдарили оркестри. Підняли Лелеку сестри. Попливла труна важка... Дядько Кріт могилу вирив. Сотні сот птахів і звірів Проводжали ватажка. Кожен кинув шмат землиці, А наверх поклали глиці. Біля схилених голів Став Барвінок на коліна. Мовив: — Швидко і сумлінно Так зроблю, як ти звелів!

П

Знов гуде весняний клопіт, В темнім лісі — кінський топіт. Навалилась ніч глуха. Поряд з хлопчиком — Ромашка, Трохи Коникові й важко, Але скаче, мов блоха. Тягне холодом з діброви. Наш Барвінок хмурить брови, Слід спішити, річ ясна... Повні тьмяної омани, Сунуть вибалком тумани, І весна — і не весна! Де ж ти, сурмо довгождана. Може, недругу віддана. Хтось чужий заліз в дупло? А від нього злістю віє. Бідна сурма вовком виє. Відганяючи тепло. День і ніч летять малята. Ніч, як море розіллята. Притомилося дівча. Притулилось до хлопчинки. До Барвінкової спинки. До козацького плеча. А Барвіночок не в дусі, Сум в очах і різкість в русі. Щось весна йому — не те... Скрізь — болото, непорядки. Де город? Лиш чорні грядки, Все мов нехотя росте! Де Гарбузик-товстопузик? В насінинці ш,е Гарбузик! Де Цибуля? Де Часник? Під землицею пухкою. Мов під теплою рукою. Весь город надовго зник. — От якби, Ромашко, літо,— Хлопчик мовив сумовито,— Зустрічала б нас рідня... Пастернак би взяв цимбали, І троїсті б нам заграли. Як діждати того дня? — Бач, напала нетерплячка! Відійшла зимова сплячка,— Все живе пішло у ріст. Хоч простим очам не видко — Розвиватимуться швидко І стебелечко, і лист. Дід Гарбуз тепер — дитинка... Жовтувата насінинка — Теплий сховок гарбуза. Але скоро вийде з грядки. — Ну й Ромашка! Всі загадки. Мов насіннячко, луза! Все ти знаєш, тільки — звідки? — Ось два ока — щирі свідки. Що знання беру з книжок. Не читаю детективи, А історії правдиві Про весняний бережок. — Не хвалися, грамотійко, Знаєш поки що на двійку! В мене — дудка на умі... Не ятри книжками душу. Скоро я до школи рушу. Почитаємо й самі! Ти міркуєш, я — ледащо? А «Буквар» шукав я нащо? Потрудився до ладу! Знай, за морем, вірний слову, Я вивчав турецьку мову. — Кинь слівце! — Хау ду ю ду! — Розбишака, це ж англійська! — Хай англійська, та не свійська! Слухай далі: вас іст дас? — Це ж німецька! Ти, Барвінку, Маєш совісті краплинку? Ти великий дуриндас! — Я французьку знаю краще. — Та мовчи вже, непутяще! — От послухай: кес кесе! Не в Марселі, не в Тулузі,— Рве траву Марія в лузі, А Іван телят пасе! Розважаючись по змозі. Скачуть друзі по дорозі. Ніч — як кисле молоко. Коник Дзвоник йде тихіше. Нашорошивсь, гучно чмише. Занімів і наш хвалько. До Барвінкового вушка Нахилилася подружка. — Глянь, дві фари на шляху! Краще б ти, Барвінку, збочив. Щоб вантажник не наскочив. Не вчинив біду лиху. А зловісні жовті фари Піднялися аж до хмари. Блимонули звідтіля. Коник Дзвоник закрутився. Мало в яр не покотився. Мов налякане теля. Ледве втрималися друзі У сідельці, на попрузі. Що за погань лісова? Засвистіли дужі крила: — Ось де я вас перестріла! Ну, здавайтесь, я — Сова! Сподівалася, що в мишки Відірву з нальоту ніжки. А спіймала вас, малі! Повечеряю гарненько. Політаю, а раненько Відсипатимусь в дуплі. Закричав Барвінок: — Сово, Непривітне чую слово! Вид росою сполосни! Кинь стращати, кинь сичати, Я — Барвінок, я — Хрещатий,— Бойовий сурмач весни! Не про себе дбаєм. Сово,— Від душі, не примусово Йдем по сурму чарівну. Чи тобі весна байдужа. Чи тобі миліша стужа? Починай тоді війну! — Вдень цвітуть весняні квіти. Нам вночі мишей ловити! Що нам квіти? Пу-гу-гу! Найсмачнішу в світі їжу, Лісову солодку мишу, Краще видно на снігу! Свиснув хлопчик сумовито, А Сова несамовито Розпростала пазурі. Підвелась Совина зброя Над голівкою героя В світлі ранньої зорі. Темних крил зловісний помах. Та й Барвіночок не промах,— Недарма Хрещатим зву,— Підхопив дрючка, як вріже! Блимонуло око хиже. Аж затіпало Сову!

Глухо вдарило, як в цемент. Підняла Совиця лемент: — Б’єш кого? Мене? Мене? Та заходить низом, збоку. Але коничок з наскоку Копитами як утне! Тут нападниця Ромашку Уп’яла за мідну пряжку. Дряпонула за плече. Зняв Барвіночок перчину І спотворену личину Знову тріснув гаряче. Де взялися слуги сірі, І не птиці, і не звірі, — Висловухі кажани. Підняли Сову за крила. — Ти диви — отетеріла. Ну й добрячі стусани!

III

По росі зоря ласкава, Світлоброва, ледь лукава Тихо вийшла з теремка. Зупинились подорожні. Вояки непереможні, У гайку, біля струмка. Йодом дряпинки змастили. Щоб не вскочили бацили, (Є аптечка в рюкзаку). Ну, Барвінок — відчайдуха! Вимив шию, навіть вуха У студеному струмку! Потім каже: — Любі друзі. Де б поїсти в цій окрузі? Аж занудило мені.— Придивилися — крамничка. У дуплі струнка Синичка Ставить наїдки смачні. Вибирай та їж, будь ласка! Тут і шинка, і ковбаска. Ще й з варенням пиріжки, З холодцем великі миски, І з гірчицею сосиски, І гречані галушки. Подорожніх звуть до хати. Але ніколи сідати За цяцьковані столи. Коник Дзвоник з’їв хлібинку. А Ромашці та Барвінку Галушок смачних дали. Попередила Синичка: — Перетне дорогу річка — Погукаєте пором. Жаль Лелеку, жаль нетягу... Знав він працю і звитягу. Най земля йому пером... Бережіться, дітки. Лиса! Небезпечний цей гульвіса Знову шастає навкруг. Б’є, краде, ламає крильця. Розставляє хитрі сильця По кущах, серед яруг. І зайчаток, і куріпок, Їжаків, курей і рибок Ловить, капосний, і їсть. Пишуть скарги звідусюди, Вже розбійника до суду Викликали разів шість. Правнук він тому Микиті, Що уславився на світі Як гульвіса і шахрай. Наче пан, живе в палаці, Уникає, звісно, праці. Розважається і край. А Барвіночок регоче: — З Лисом стрінуся охоче Бійка з ним уже була! Чи не чула, пташко люба,— Лисовин позбувся зуба Завдяки мені, мала! Де він є, щербатий злюка? — Змайстрували в лісі лука, З вільхи вирізали спис. Хлопчик бавиться: — Ромасю! Не крутись, бо віддубасю! Покажи-но, де той Лис? — Ну, вперед! — кричить Ромашка.— Не повзи, мов черепашка. Веселіш розгін бери! Лине час — дорога дальня.— Раптом вивіска: «Читальня лісової дітвори». Під смерекою — реклама: «Звір і птиця! Тато й мама!. І для вас, і для малят Наша книга важливіша. Ніж питво, повітря, їжа. Ніж цукерки й шоколад! Змалку твори ви любили В. Бичка та Н. Забіли, Всяк данину їм віддав. А сьогодні — Ярмиш, Кава! — Повідомте, чи цікаво, У «Веселку», в Дитвидав!» По читальні скаче Білка, Тут полиця — кожна гілка. Гарні книги, неважкі,— Білка ставить власноручно. Щоб було і брати зручно, І дивитись на книжки. Звісно, ліс іще не в листі. Та обкладинки барвисті Сяють барвами весни, І Ромашка, І Барвінок Заніміли між картинок. Мов щасливі ласуни. Зняв Барвіночок перчину. Бойову свою шапчину. Зморшка лагідна з-під брів. — Це ж краса, якої мало,— Не якась там Гватемала, А між наших яворів! Підстрибнула радо Білка, Голосок, немов сопілка: — Книголюбам — наш привіт! Ну, яку вам дати книжку? Про лінька, що вічно в ліжку. Чи про мандри в білий світ? — Ми не любим, сестро, тиші. В торбу сип найбойовіші. Про геройську давнину! Чи найліпшу з книг-новинок... Чула, хто такий Барвінок, З ким дружив і вів війну? — Стій, хвалько! Та я нікому Не даю книжок додому! Зараз я в «Веселку» мчу! Маю справи невідкладні. Тут — сідайте хоч на два дні І читайте досхочу! — А чого у вас так пусто, З читачами щось не густо — Й одного не налічив! — Бо нема ще їх на світі. Навіть гнізда ще не звиті Для майбутніх читачів! Але вже книжки готові! — І якраз на тому слові. Щось зарохкало в кущах. Почала гора хвостата. Наче привид, виростати У Барвінка на очах. Гучно рохнула звірюка. Підійшов... кабан Захрюка! Коник Дзвоник дав свічу. Пізно! Ось він, кабанисько! Вже захрюкав зовсім близько: — Боїтеся, що провчу? З криком жалісним «Ой нене!» Ти, Барвінок, втік од мене, Але нині — не трусись! Був я сам тоді дурилом, Всіх лякав ікластим рилом, Був нападником колись... По лісах блукав маною, Не дружив ніхто зі мною. Налечу — збиваю з ніг. Так і жив, свиня свинею, Тільки вовка звав ріднею. Не читав ніколи книг. Дрозд навчив мене читати. Став я вірші лепетати Замість рохкання й погроз. Знаю всі дитячі книги, І вони мені до шмиги Навіть в спеку і в мороз! Тне Познанська гарні вірші, Інна Кульська теж не гірші! До останнього слівця Проковтнув я всі новинки, Гриця Бойка сміховинки, М. Пригару, Близнеця... «Робінзоном Кукурузо» Натрудив від сміху пузо. Наче хмелю з’їв діжу. Гей, Барвінку, дай-но руку! Полюби мене, Захрюку, Я ще вам допоможу! Знайте, хлопчику й Ромашко, Якщо десь вам буде важко У змаганні за красу. Ви гукніть Захрюку тричі,— Ошукаю — плюньте в вічі! — Всіх поганців рознесу! Коник з вершниками сміло Скаконув на мирне рило, І не збило стрибуна! Поторкав Барвінок ікла, І Ромашка швидко звикла. Зрозуміла кабана. Як награлися — помчали. Знову лине Коник чалий Крізь весняну каламіть, А навколо звір і птиця Бадьориться, чепуриться. Ліс напружено шумить.

Ледь вигулькує травичка. Розтуляє ніжні вічка Брость зелена. Стогне бір. Біля Ради Лісової Зупиняються герої. Що за гомін? Що за збір? Тут і Голуб і Голубка, Горобців крикливих купка. Сойки, Одуди, Ракші. Гомоніли, шаленіли, І свистіли, і дзвеніли, І кричали від душі. Всі гукнули; — Гей, Барвінку! Забарися на хвилинку. Суперечку розсуди. Соловей подав заяву. Ніби він лиш має право Звеселять ліси й сади. Він — маестро, всі ми згодні. Та співається сьогодні І Вороні, і Граку. Бач, нехитра наша пісня У природі ніби й лишня. Бо йому — не до смаку! Гордо пирхнув соловейко: — Вгомонись, гучна сімейко! Нині знає і Слимак, Що в батьків зросли вимоги. Вимагають педагоги Розвивати добрий смак! Хай співає, хто співає, А не той, хто завиває. Вухо рашпілем дере. Сором слухати; У Сойки І не співи, і не зойки. Не нове і не старе! Аж підскочила Ромашка; — Схаменися, люба пташко! Пиха — щастя не дає... Та кому воно здалося — По лісах одноголосся,— Хоч би навіть і твоє!? Без Зозулі смуток в лісі. Горобець співає в стрісі, Ластів’ята край села. А малій Очеретянці, Що кує промінчик вранці. Вищу премію б дала! Соловейка Солов’їха Почала картати стиха. Бідолаха навіть змовк... — Помилки гуртом поборем! Це він, птаство, десь за морем Нахапавсь таких думок. Чоловік сорочин — Сорок Прокричав разів із сорок: — За р-роботу, піснярі! Біля Ради Лісової Паклі й пір’ячка сувої І на житло ордери. По кущах — Сорокопуди, Горобці гніздяться всюди. Шпак і Одуд — у дуплі.

Житло Іволги — колиска. У паліччі мостить Плиска. Стриж — над річкою, в землі. Скрізь найдеться теплий сховок Для Синиць і Мухоловок, Для Вівсянок і Шпаків. Попрощалися малята, І помчали соколята. Тільки цокання підків.

V

Ось і хата діда Гната, Сяють вікна, мов на свято. Скрізь сучки, мов мозолі. Горобець озвався в стрісі; — Ані діда, ні Орисі, Десь в онуків, на селі!

Через сад пішов Барвінок Теплий спомин в серці виник. Голосок аж задзвенів; — Ось, Ромашечко, дивися... В цім городі я з’явився Без сорочки, без штанів... Тут мені допомагала, І взувала, й одягала Трудова моя рідня. Тут гарячою порою Доручили першу зброю І славетного Коня. Повна спогадів, мов сливка. Похилилася голівка, Тепло стало від думок. Ще город, немов чорнило. Раптом — щось зазеленіло. Мов смарагдовий димок. Наче носики з кубельця, З грядки виткнулись стебельця, Уклонилися весні, Вельми смішні, вельми раді, Стали вряд, як на параді. Хоч маленькі, та міцні. Нахилився наш Барвінок До усміхнених рослинок, Аж напнувся поясок. І тонкий, як павутинка, До Ромашечки й Барвінка Враз долинув голосок: — Ну, з приїздом, карапузик! — Хто ти, крихітко? — Гар-бузик... — От маленький жартівник! Не Гарбузик ти, а шпулька! — А пізнаєш, де Цибулька? Де Редиска? Де Часник? Лиш Барвінок став гадати — Всі городні — реготати. Все не так і — навпаки: Хлопчик Моркву сплутав з Маком, Огірочка з Пастернаком, І з Укропом — Кабаки. Він показує — Картопля! Виявляється — Конопля! — Ось Петрушка! Ні, Горох! — Навіть тихий Коник Дзвоник Деренчав, як ополоник, Реготав за чотирьох. Потім друзі для порядку Підрівняли кожну грядку. Взявши сапку та граблі. І відразу в Огірочка Засвітилось півлисточка, Радість в кожному стеблі. — Слава нашому Барвінку! Всі гукали без упинку. — І Ромашечці хвала! — Біля вушка раптом Бджілка Розпростала срібні крилка. Задзвеніла, загула. — Ну, з приїздом, грамотію! Я дивлюся і радію. Що кохаєшся в труді. Подивись, Ромашко мила,— І краса росте, і сила На прополотій гряді! А тепер облишмо грядку,— Завітайте в нашу хатку! Добрий вулик, хоч старий! Подивіться, друзі любі. Як живе у справжнім клубі Трудовий бджолиний рій!

VI

При льоточку, біля старту. Подорожні бачать варту. Документи! Хто такі? Вартовий підносить лапку. Щоб здійняв Барвінок шапку І дорожні чобітки. Охорона тут недремна. Поряд крутяться даремно Різні мухи та джмелі. Де панує мир і дружба,— Там військова пильна служба В добрій шані і хвалі. Не лінуються солдати День і ніч охороняти Спільний скарб — смачний медок. Придивились, а в Барвінка Голова і навіть спинка Не пролазять у льоток.

— Хвилюватися не варто! Вартові приносять кварту Чарівної рідини: — Пий, Ромашко! Пий, Барвінку! Попили — й наполовинку Стали меншими вони. Ой, не дім, а насолода! І теплінь і прохолода. На порозі кілька бджіл Крутять крильцями при вході Вентилятори та й годі — Вітерець від дужих крил. Прорізають хату рами Величезні, наче брами. Пахнуть медом щільники. Але в домі пусто й тихо. Запитав малий Бджолиху: — Де ж це всі трудівники? Бджілка мовила: — В цю пору Лине рій, мов куля, вгору. Бо занидівся в зимі. Поцвіли бджолині крильця, У півсні набрякли тільця,— Розумієте самі! Почала Бджолина Мати Рій до хмари піднімати Млявим трутням на біду. Женихи летять за нею,— Щоб назватися ріднею,— Доганяють молоду. Але сердиться царівна, Жодень трутень їй нерівня І по силі, й по красі. Відстають ліниві трутні, Посміхаються на кутні,— Без весілля гинуть всі. В нас цариця — трудівниця, Не якась тобі левиця,— В неї тисячі малят. Матка славно порядкує, В нас ніхто не байдикує, У сімействі добрий лад. Раптом зала мов розквітла, Затремтіло срібне світло. Зала гучно загула. Стрепенувся вулик-хатка... — Ось, Барвінку, наша Матка! Тихо мовила Бджола. З-під біленької хустинки Чорні очі-намистинки. Повний стан, легка хода. І усміхнена, і владна, І рішуча, і принадна, Тільки трошечки руда. Сновигають охоронці. Ніби щучки в ополонці. Мають труту на жалі. Підійшла царівна близько, Уклонивсь Барвінок низько: — Слава Матері-Бджолі! Посміхнулась молодиця, Теж вклонилась як годиться. Лапку гордо подала. — Бач, вернулися аж звідки! Погуляйте трошки, дітки, Маю деякі діла! У світлиці сотні бджілок Обліпили весь причілок. Злі, як оси. Що таке? У весняну ясну пору Ще немає медозбору, А неробство їм бридке. — Праця є! — сказала Матка.— Закурилась наша хатка. Мов цигани в ній жили. Зверху мед, а що насподі? Стане праці і в господі Для робочої бджоли. Що тут сталося з бджолою! Хто з ганчір’ям, хто з мітлою Мчать, аж вигнулись хребти. Мов пустили молотарку,— Заходились кожну шпарку Мити, длубати, шкребти. Після зустрічі такої Матка зве в свої покої: — Відпочинете з путі! — Каже, сяючи, Ромашка: — Слабачок — одна комашка. Але ж сила у гурті! Матка всілась не на троні. На дубовому ослоні. Мед торішній дістає. — Пригощайтеся, гречаний! Наблукалися, прочани? Чи снаги вам ще стає? Хлопчик гордо звів голівку: — Змалку я люблю мандрівку І кручусь, як вороток! — Їсть Ромашечка потрошку, А Барвінок повну ложку Направляє у роток. Так набив собі животик. Що болючий навіть дотик. Піт проймає сурмача. — Я за медом скучив, друзі! Де ще є такий в окрузі? Сам біжить до калача! — Стачить! — дівчинка сказала.— Бо їдців тут повна зала. А коли ще свіжий мед! Час, Барвіночку, сурмити! Вже потрібні бджолам квіти. Відпочили і — вперед! А Бджола: — Весною й літом Ми також потрібні квітам. Між стеблинок та гілок Добуваєм насолоду І для зав’язі, для плоду Переносимо пилок. Не запліднять квітку бджоли. Не розвинеться ніколи Покоління молоде. Навіть велетень Гарбузик Відімре таким, як гудзик. Жовтим цвітом опаде. І не буде ні городу. Ані ягідного плоду. Ані яблук, ні гречок. Ні квасолі, ані вишні. Бджоли в діда теж не лишні! Начувайся, козачок! Ви й не знаєте, можливо. Що й медок — могутнє диво. Дар ланів, нектар садів.