Сто років самотності (збірка)
Шрифт:
Полковник Апонте розпорядився, щоб вони виїхали, — уся родина Вікаріо аж до старших сестер з їхніми чоловіками. Ніхто навіть не зауважив, як вони покинули наше село, скориставшися з того, що всі запали в якесь отупіння, а ми, ті, хто так і не зміг заснути від того злощасного дня, саме ховали Сантьяго Насара. Згідно з рішенням алькальда, Вікаріо мали виїхати тимчасово, доки заспокояться уми, але вони вже ніколи не повернулися. Мати обгорнула обличчя повернутої чоловіком дочки якоюсь хустиною, щоб не видно було синців, і вдягла її в яскраво-червону сукню — нехай ніхто не думає, ніби вона носить жалобу по вбитому коханцеві. Перед від'їздом Пура Вікаріо попросила падре Амадора висповідати у в'язниці синів, але Педро від сповіді відмовився і переконав також брата, що їм немає в чому розкаюватись. Вони були такі спокійні й упевнені в своїй правоті, що того дня, коли їх переводили в Ріочачу, поставили вимогу, щоб їх вивезли не вночі, як їхню родину, а серед білого дня і цілком відкрито. Понсіо Вікаріо, батько, незабаром по тому вмер. «Його звело в могилу відчуття моральної провини», — розповіла мені Анхела Вікаріо. Коли близнюків виправдали, вони лишилися жити в Ріочачі, всього за день їзди від Манауре, де оселилася їхня родина. Туди й подалася Пруденсія Котес, щоб вийти заміж за Пабло Вікаріо, який зрештою досить добре опанував ювелірне ремесло в майстерні свого батька. Педро Вікаріо, не маючи ні нареченої, ні професії, через три роки завербувався до війська, дослужився до старшого сержанта, й одного чудового ранку їхній патрульний загін, наспівуючи сороміцьких пісеньок, заглибився на територію, де діяли партизани, і відтоді вони мов у воду впали.
Для переважної більшості людей лишилася тільки одна жертва: Байярдо Сан Роман. Вважалося, що інші учасники трагедії з гідністю і навіть з певною величчю виконали ту роль, яку відвела їм доля. Сантьяго Насар спокутував завдану кривду, брати Вікаріо показали себе справжніми чоловіками, і зневажена сестра віднайшла свою честь. Єдиний, хто втратив усе, був Байярдо Сан Роман. «Бідолаха Байярдо» — таким він згадується мені протягом багатьох років. А втім, ніхто навіть не згадав про нього аж до суботи, коли сталося місячне затемнення, і вдівець де Ксіус прийшов розповісти алькальдові, що бачив світляного птаха, який пурхав над його колишнім будинком, і, либонь, то прилітала вимагати назад своє добро душа його небіжчиці-дружини. Алькальд аж ляснув себе по лобі долонею, проте цей жест не мав ніякого стосунку до видіння удівця.
— Прокляття! — вигукнув він. — Я ж бо геть забув про того бідолаху!
Узявши з собою поліційний патруль, він піднявся на пагорб. Автомобіль з опущеним верхом так і стояв біля будинку, а у вікні спальні горів одинокий вогник, проте на оклики алькальда ніхто не відповів. Отож вони висадили бічні двері і зайшли до кімнат, тьмяно освітлених серпом ще затемненого місяця. «Здавалося, ми йдемо під водою
такими нереальними були всі предмети», — розповів мені алькальд. Байярдо Сан Роман лежав без тями в ліжку, такий самий, яким його бачила вдосвіта у вівторок Пура Вікаріо — у чудернацьких штанях, у шовковій сорочці, проте без черевиків. На підлозі біля ліжка стояло безліч пляшок — багато порожніх і ще більше невідкоркованих — але ні сліду чогось їстівного. «Він був у критичному стані
вищий ступінь етилової інтоксикації», — розповів мені доктор Діонісіо Іґуаран, якого негайно туди викликали. Та за кілька годин Байярдо Сан Роман отямився, і щойно повернувся до нього глузд, як він усіх виштовхав з будинку з усією нецеремонністю, на яку був здатний.
— А розтуди вас! — гукнув він. — Щоб я тут не бачив нікого! Навіть мого батечка з його задом ветерана!
Алькальд негайно надіслав генералові Петроніо Сан Романові тривожну телеграму, з усіма подробицями повідомивши його про цей епізод і навіть дослівно переповівши останню фразу. Генерал Сан Роман, очевидно, зрозумів буквально висловлене в тих словах побажання сина, бо не приїхав по нього сам, а прислав дружину з дочками та ще двох старших жінок — напевне, своїх сестер. Вони прибули на вантажному пароплаві, вбрані у жалобу до самих підборідь, з розпущеними від горя косами. Перед тим як ступити на берег, вони роззули черевики і до самого пагорба пройшли вулицями містечка босоніж, ступаючи по розпеченій за день пилюці, рвучи на собі волосся й оплакуючи нещасного Байярдо Сан Романа такими пронизливими зойками, що, здавалося, вони кричать від радості. Я бачив, як вони йшли, з балкона Магдалени Олівер і, пам'ятаю, подумав тоді, що такий невтішний розпач симулюють лише в тих випадках, коли хочуть цим приховати якусь більшу ганьбу.
Полковник Ласаро Апонте провів їх до будинку на пагорбі, а незабаром туди ж подався доктор Діонісіо Іґуаран, верхи на своєму мулі, на якому їздив на термінові виклики. Коли спека трохи спала, двоє службовців міської управи винесли Байярдо Сан Романа в гамаку, підвішеному на товстій жердині; він був по саму голову закутаний у ковдру і супроводжуваний почтом плакальниць. Магдалені Олівер здалося, що він мертвий.
— Господи! — вигукнула вона. — Навіщо ж він так?
Байярдо Сан Роман знову втратив тяму від перепою, та було очевидно, що він живий, бо права рука його волочилася по землі, і як тільки мати вкладала її до гамака, вона знову падала додолу, отож прорила борозенку від самої вершини пагорба аж до причалу, де стояв пароплав. То був останній слід, який лишив Байярдо Сан Роман на нашій землі: слід жорстоко обманутої, нещасливої жертви.
Вони покинули маєток, як був. Приїжджаючи додому на канікули, я любив блукати з братами по його безлюдних кімнатах у ті ночі, коли ми поверталися з якої-небудь гулянки, і щоразу менше бачив цінних речей у спорожнілих покоях. Одного разу ми натрапили на маленьку валізку, що її Анхела Вікаріо попросила в матері у свою шлюбну ніч, але не надали їй ніякої ваги. Те, що було всередині, здавалося звичайнісіньким начинням для жіночого чепуріння та гігієни, і я дізнався про справжнє призначення тих речей тільки тоді, коли через багато років Анхела Вікаріо розповіла мені, яких акушерських хитрощів навчили її подруги, щоб одурити свого чоловіка. Крім тієї валізки, Анхела не лишила жодного сліду в цьому будинку, що був її подружньою оселею протягом п'ятьох годин.
Минуло багато років, і коли я знову приїхав сюди шукати останніх свідків для цієї хроніки, то не лишилося навіть попелу від колишнього щастя Йоланди де Ксіус. Незважаючи на суворий нагляд полковника Ласаро Апонте, речі поступово зникали з будинку; зникла навіть шафа з шістьма дзеркалами в людський зріст, що її майстрам з Момпокса колись довелося зібрати в самому домі, бо не входила в жодні двері. Вдівець де Ксіус, поки був живий, щиро радів, певний, що то приходить із того світу його дружина й забирає до себе свої улюблені речі. Спершу полковник Ласаро Апонте тільки підсміювався з нього; та однієї ночі йому спало на думку провести спіритичний сеанс для прояснення цієї таємниці, і душа Йоланди де Ксіус підтвердила з власних уст, що то справді вона переносить до своєї загробної оселі рештки свого земного щастя. Здавалося, маєток став розкришуватись. Весільний автомобіль біля воріт теж почав руйнуватися, і кінець кінцем від нього лишився тільки каркас, поржавілий від негоди. Протягом багатьох років нічого не було відомо про його власника. У протоколі слідства занотовано свідчення Байярдо Сан Романа, але таке лаконічне і малозначуще, що, певне, його прилучили туди десь в останню хвилину з метою дотримання звичайних формальностей. Єдиний раз, коли я спробував поговорити з ним, аж через двадцять три роки, він прийняв мене досить вороже і відмовився подати бодай найменші відомості, що якось могли прояснити його роль у тій драмі. У всякому разі навіть батьки знали про наміри свого сина не набагато більше, ніж ми, принаймні вони не мали найменшого уявлення, чого він забився в те глухе містечко, не маючи іншої очевидної мети, ніж одружитися з жінкою, якої ніколи доти не бачив.
Зате про Анхелу Вікаріо до мене раз у раз доходили чутки, на підставі яких у моїй уяві виник досить ідеалізований образ. Моя сестра-черниця мандрувала якийсь час по верхній Гуахірі, намагаючись навернути до істинного бога останніх ідоловірців, і не раз зупинялася погомоніти з нею в селі, овіяному солоними гарячими вітрами Карібського моря, де мати намагалася за життя поховати свою дочку. «Привіт від кузини», — мала звичай казати мені сестра. В перші роки навідувала Анхелу й друга моя сестра Марго, і вона розйовіла мені, що Вікаріо купили будинок, викладений з грубого каменю, з просторим подвір'ям, де вільно гуляв вітер, і що їм дуже докучають високі нічні припливи, бо вода розмиває ями вбиралень, а вранці у спальнях підстрибує риба, яка лишилася там після відпливу. Всі, хто бачив Анхелу в той час, в один голос кажуть, що вона була завжди в задумі, навчилася майстерно вишивати на машинці і за роботою зуміла досягти забуття.
Багато пізніше, у той непевний час, коли, намагаючись краще зрозуміти самого себе, я продавав енциклопедії та книги з медицини по селах і містечках Гуахіри, я теж випадково заїхав у ту нездорову місцевість, населену переважно індіанцями. У вікні одного будинку, що стояв на самому березі моря, я побачив жінку в напівжалобі, з жовтаво-сивим волоссям; вона сиділа в окулярах і вишивала на машинці, хоч була пора найбільшої спеки, а над головою в неї висіла клітка з канарком, який співав не вмовкаючи. Побачивши її такою в ідилічному обрамленні вікна, я не хотів вірити, що це та сама жінка, яку я, здається, впізнав, бо мені було дуже важко визнати, що життя може кінчатися так банально, так нагадувати погану літературу. Але то була вона: Анхела Вікаріо через двадцять три роки після пережитої нами трагедії.
Вона розмовляла зі мною, як і колись, — зустріла мене як свого далекого родича. На мої запитання відповідала розважливо і з почуттям гумору. Я ніяк не міг звикнутися з думкою, що ця зріла й дотепна жінка — та сама Анхела, яку я знав ще з дитинства. Найдужче мене здивувало, як дивиться вона на своє життя, видимо, вважаючи цілком нормальним, що склалося воно саме так, а не якось інакше. Через кілька хвилин я вже бачив її не такою постарілою, як у першу мить зустрічі, а майже юною дівчиною зі своїх спогадів, хоч вона й не мала нічого спільного з тією, котру приневолили одружитися з нелюбом у двадцять років. Анхелина мати, стара жінка невизначеного віку, подивилась на мене, як на небажаний привид. Вона відмовилася розмовляти про минуле, і, складаючи цю хроніку, я був змушений задовольнитися кількома фразами, кинутими Пурою Вікаріо в розмовах з моєю матір'ю та ще кількома, які збереглись у моїй пам'яті від тих давніх часів. Вона зробила усе від неї залежне, щоб за життя поховати Анхелу Вікаріо, але та ж таки дочка розбила її наміри, бо ніколи не робила ніякої таємниці зі свого нещастя. Навпаки. Кожному, хто мав бажання слухати, вона розповідала про все з найменшими подробицями. Проте головної таємниці Анхела так ніколи й не прояснила: хто був справжній винуватець завданої їй шкоди, коли й як воно з нею сталося, бо ніхто не вірив, що це вчинив Сантьяго Насар.