Сто років самотності (збірка)
Шрифт:
Сьогодні не те, — кинула жінка, не одриваючи похмурого погляду від вулиці.
Щодня однаково, — мовив Хосе. — Щодня годинник відбиває шосту, заходиш ти й кажеш, що зголодніла як пес. А я тобі готую щось смачненьке. Тільки сьогодні ти не кажеш, що зголодніла як пес. От і вся різниця.
Атож, це правда, — визнала жінка. Вона обернулася до чоловіка за стойкою, який розглядав холодильник. Дивилася на нього якусь хвилю, а тоді позирнула на годинник на шафі. Три хвилини на сьому.
І справді, Хосе, — погодилася вона. — Сьогодні все інакше. — Вона видихнула дим і провадила далі короткими, запальними фразами: — Я прийшла сьогодні не о шостій, тому все й інакше, Хосе.
Хосе кинув погляд на годинник.
Ладен руку собі відтяти, якщо годинник відстає бодай на хвилину, — мовив він.
Не в цьому річ, Хосе. Сьогодні я таки прийшла не о шостій, — наполягала жінка. — А за чверть до шостої.
О шостій, королево, — запевнив Хосе. — Коли ти заходила, годинник якраз і пробив шосту.
Я вже чверть години тут, — не відступалася жінка.
Дихни-но, — попросив він.
Жінка відкинула голову назад. Вона була поважна, нудна, в'яла; сумний, стомлений вигляд личив їй.
Облиш дурниці, Хосе. Ти ж знаєш, я вже понад півроку не п'ю.
Це ти скажи комусь іншому, — не повірив він. — Б'юсь об заклад, що ви вдвох вижлуктили щонайменше літр.
Двічі ковтнула з приятелем, — призналася жінка.
А-а, тоді все зрозуміло, — сказав Хосе.
І нічого тут розуміти, — заявила жінка. — Я вже тут чверть години.
Чоловік стенув плечима.
Гаразд, якщо тобі так хочеться. Ти вже тут чверть години, — погодився він. — Зрештою, це неістотно — десять хвилин більше чи менше.
Ні, істотно, Хосе! — Жінка простягла руки над стойкою з недбалою безпорадністю. Провела ними по скляній поверхні. — І річ не в тому, що так мені забаглося. Але вже чверть години, як я тут.
Вона кинула погляд на годинник і похопилася:
Та що я кажу, я тут уже двадцять хвилин!
Гаразд, королево, — змирився він. — Я віддав би весь день і всю ніч, аби тільки догодити тобі.
Увесь цей час Хосе метушився за стойкою, переставляв предмети з місця на місце. Він грав свою роль господаря.
Я хочу, щоб ти була задоволена, — повторив він. І раптом застиг, повернув обличчя до жінки: — А ти знаєш, що я тебе нестямно люблю?
Жінка холодно зиркнула на нього.
Та невже? Оце відкриття, Хосе! Невже гадаєш, що я лишилася б з тобою і за мільйон песо?
Я не про це, королево, — зніяковів Хосе. — А все ж не інакше, як тобі зашкодив обід.
Я тому сказала тобі, — мовила жінка, і голос її трохи потеплів, — що жодна жінка не витримала б такого, як ти, й за мільйон песо.
Хосе почервонів. Відвернувся від жінки й заходився витирати пляшки в шафці. Невдовзі озвався, не повертаючи голови:
Ти сьогодні нестерпна, королево. Мабуть, краще з'їж біфштекс та йди спати.
Я не голодна, — відказала жінка. Вона знову перевела погляд на вулицю, на невиразні постаті перехожих у вечірніх сутінках.
У ресторані запала трохи дивна тиша, переривана іноді шарудінням Хосе біля шафки. Раптом жінка заговорила стишеним, ніжним, незвичним голосом:
Ти справді мене кохаєш, Пепільйо? [31]
Справді, — сухо кинув Хосе, не дивлячись на неї.
Навіть попри те, що я сказала? — допитувалась жінка.
А що ти мені сказала? — Хосе не змінив ні голосу, ні пози.
Щодо мільйона, — нагадала жінка.
Я вже й забув про те.
То ти мене кохаєш? — перепитала жінка.
Кохаю, — відповів Хосе.
Запала мовчанка. Хосе все ще порпався у шафці й не дивився на жінку. А вона видихнула струмінь диму, сперлася грудьми на стойку і лукаво прикусила кінчик язика.
Навіть якщо я не прийму тебе?
Я так кохаю тебе, що й не ліг би з тобою, — мовив він. Тоді попростував туди, де сиділа жінка. Зупинився перед нею, сперся дужими руками на стойку і пильно глянув їй в очі: — Я так тебе кохаю, що ладен порішити кожного, хто йде з тобою.
Спершу жінка ніби розгубилась, а тоді уважно, якось аж знервовано й насмішкувато водночас поглянула на чоловіка. Зніяковіло помовчала, а тоді вибухнула сміхом:
Ти ревнуєш, Хосе? Як чудово, що ти ревнуєш!
Хосе знову почервонів і з щирою ніяковістю, мов дитина, яка розкрила свою таємницю, сказав:
Сьогодні ти така нетямка, королево. — І несамохіть витер ганчіркою рота: — Кепське життя твоє дається взнаки.
Жінка спохмурніла.
Виходить, ні, — скрушно зітхнула вона. І знову глянула на нього з дивним блиском в очах, засмучена і зухвала. — Значить, не ревнуєш.
До певної міри, — сказав Хосе. — Але не настільки, як ти б хотіла. — Він послабив комірець і витер ганчіркою шию.
Як це розуміти? — поцікавилась жінка.
Просто я так кохаю тебе, що мені не до вподоби твої витівки, — пояснив Хосе.
Які витівки?
Що ти щодня ідеш з іншим чоловіком.
Невже ти вбив би його, аби він не йшов зі мною? — спитала жінка.
Аби не йшов — ні, — уточнив Хосе. — Я міг би вбити його, коли він іде з тобою.
Це одне й те саме, — підсумувала жінка.
Розмова набула лоскотливого напруження. Жінка розмовляла тихо, ніжно, чарівливо. Обличчя її майже торкалося великого й доброго обличчя чоловіка, який аж застиг, заворожений її словами.
Але це правда, — мовив Хосе.
Отже, — жінка простягла руку, щоб погладити його товсту руку, а другою кинула недопалок, — отже, ти здатен убити людину?