Сто років самотності (збірка)
Шрифт:
За те, що я тобі сказав, — здатен, — визнав Хосе. Голос його бринів майже розпачливо.
Який жах, Хосе! Який жах! — вигукувала вона, сміючись. — Хосе вбиває людину. Хто б подумав, що в цьому товстуні й тюхтії, який задарма щодня готує мені біфштекс, який розважає мене, поки я знайду собі клієнта, ховається вбивця! Який жах, Хосе! Мені страшно!
Ти п'яна, дурненька, — мовив він. — Іди поспи. Тому, певно, тобі і їсти не хочеться.
Та жінка раптом урвала сміх і знову споважніла, спершись на стойку. Бачила, що він одійшов. Відчинив холодильник і знову зачинив, нічого не взявши. Бачила, як він попростував до протилежного кінця стойки. Бачила, як натирає до блиску і так блискуче скло. І вона знову заговорила ніжно і лагідно, як і тоді, коли питала: «Ти справді мене кохаєш, Пепільйо?»
Хосе! — погукала вона.
Він не озвався і не глянув на неї.
Хосе!!!
Йди спати, — порадив Хосе. — Але спершу прийми ванну, щоб пройшов хміль.
Справді, Хосе, я не п'яна, — запевнила жінка.
Тоді ти грубіянка, — визначив Хосе.
Іди сюди, мені треба поговорити, — покликала вона його. Чоловік непевно ступив до неї, вірячи й не вірячи їй. — Підійди ближче!
Чоловік зупинився перед жінкою. Вона подалася вперед і занурила пальці в його чуприну, стиснула їх водночас міцно і ніжно.
Повтори, що казав спочатку! — звеліла вона.
Що? — не зрозумів Хосе. Із зігнутою головою він силкувався глянути на неї.
Що ти порішив би кожного, хто пішов би зі мною, — нагадала жінка.
Я вбив би кожного, хто пішов би з тобою, — повторив Хосе. — Щира правда.
Жінка відпустила його чуприну.
Отже, ти б мене захищав, якби я його вбила? — спитала вона, з грубуватою грайливістю штовхнувши велику голову Хосе.
Той лише згідливо всміхнувся.
Скажи мені, Хосе, — не відставала жінка, — а ти захищав би мене, якби я когось убила?
Як сказати... — завагався Хосе. —Ти ж знаєш, це не так легко, як говорити.
Поліція нікому так не вірить, як тобі, — нагадала жінка.
Хосе всміхнувся гордовито і втішено. Жінка знову нахилилася до нього.
Справді, Хосе. Я б побилася об заклад, що ти ніколи не брехав, — впевнено мовила жінка.
І що ж тут такого? — знизав плечима Хосе.
Атож, — вела далі жінка, — поліція знає це і повірить тобі відразу. І не перепитуватиме вдруге.
Хосе постукував пальцями по стойці, не знаючи, що казати. А жінка глянула на вулицю, на годинник, наче прагнула завершити розмову до перших відвідувачів.
А заради мене ти збрехав би, Хосе? Я серйозно питаю?
Наче враз осяяний якоюсь страшною думкою, він різко повернувся і глянув на неї. Здогад наче пронизав його, обпік гарячим дотиком жаху.
В яку халепу ти встряла, королево? — Він аж подався вперед. Жінка відчула його важкий подих, що відгонив аміаком, подих, утруднюваний стойкою, що тисла йому живіт. — То справді, королево, в яку ж халепу ти встряла? — повторив він.
Ні в яку, — кинула вона. — Я просто задля розваги сказала. — І за мить знову глянула на нього. — Знаєш, може, нікого тобі й не доведеться вбивати.
Я і не збирався цього робити. — Хосе трохи збентежився.
Я мала на увазі, — пояснила жінка, — що не доведеться убивати того, хто йде зі мною.
А! — сказав Хосе. — Тепер я зрозумів. Я завжди гадав, що ти без потреби пустилася берега. Обіцяю, коли ти облишиш це, я щодня готуватиму тобі найбільший біфштекс, безплатно.
Дякую, Хосе, — мовила жінка. Вона випросталась, і Хосе побачив її сплющені жалюгідні груди під корсажем.
Я завтра піду і обіцяю ніколи не турбувати тебе. І обіцяю, що ніколи ні з ким не піду.
Що це раптом найшло на тебе? — здивувався Хосе.
Щойно вирішила, — відповіла жінка. — Лише щойно я збагнула, яка це гидота.
Атож, у тебе це справді гидота, — погодився він. — Давно мала б це збагнути.
А я давно і збагнула, — призналася жінка. — Та лише нещодавно впевнилась остаточно. Мені огидні чоловіки.
Хосе всміхнувся. Підвів голову, щоб глянути на жінку, все ще всміхнений. Та зосереджено і ніби збентежено промовляла, трохи підійнявши плечі, похитуючись на дзиґликові, з сумовитим виразом на обличчі:
Тобі не здається, що не варто карати жінку, яка вбила чоловіка, з яким спала і до якого відчула відразу, як і до всіх, хто бував у неї?
Навіщо аж так заходити, — мовив Хосе зворушено, із співчуттям у голосі.
А якщо жінка каже чоловікові, коли той вдягається, що він їй бридкий, бо з огидою згадує, що провела з ним ніч, що ні милом, ні мочалкою не відмиєш у неї його запаху?
Бува й таке, королево, — згодився Хосе, знічев'я протираючи стойку. — Але навіщо вбивати його? Нехай собі йде.
Та жінка провадила далі і голос її був ніби швидка й нестримна течія.
І коли йому кажуть, що бридкий, а він знову накидається на неї, що тоді?
Такого порядна людина не зробить, — впевнено мовив Хосе.
А коли він таки робить? — В її голосі чулося глухе роздратування. — Якщо він непорядний і робить це, і жінка відчуває таку відразу, що ладна померти, тоді єдиний спосіб позбутися всього — вдарити його ножем знизу.
Це вкрай жорстоко, — розцінив Хосе. — На щастя, немає такого, хто б зробив те, про що ти кажеш.
Послухай. —Жінка уже неабияк дратувалась. —Та якщо він це робить? Допусти, що робить.
Все одно, надто жорстоко, — не відступався Хосе. Він усе витирав стойку, стоячи на одному місці, не дуже уважний до розмови.
Жінка забарабанила кісточками пальців по склу. Стала колючою і нетерплячою.
Ти дикун, Хосе! —виснувала вона сердито. — І нічого не тямиш. — Тоді схопила його за рукав: — Ну скажи, що жінка мусила його вбити.
Гаразд, гаразд, — примирливо мовив Хосе. — Нехай буде по-твоєму.