Історія польсько-українських конфліктів т.2
Шрифт:
Конгрес оголосив маніфест про створення об'єднаної незалежної Української держави. Комітет залишився обраний на демократичних засадах, маніфест же говорив тільки про державу без визначення форми керування, що сталося пізніше, після видання маніфесту. Зміст маніфесту було переслано генерал-губернатору доктору Франку. Відповіді не було. Одночасно було обрано різні відомчі комісії, потрібні для утворення уряду, а також і військову, яку очолили генерал Петрів і полковник Кузьмін (петлюрівці). Конгрес підтвердив потребу утворення українського уряду і закликав усіх українців до підпорядкування такому урядові, коли він утвориться, а разом з тим оголосив, що сам висуне уряд, якщо уряд не утвориться ближчим часом. Оголошення України викликало занепокоєння у німецької влади. Заступник Франка — Кундт викликав присутнього в Кракові Бандеру та доктора Горбового
Доктора Горбового і 2 гетьманців, колишнього прометеївця Базяка, 4 ОУН-бандерівців і мельниківця вивезено до Рабки. Доктор Горбовий перебував у Рабці до 14.ІХ.41, пізніше був вивезений до Монтелупих у Кракові, звідки був звільнений через хворобу легенів (туберкульоз). Решту звільнено з Рабки 5.ХІ.1941.
У Львові 30 червня 1941 р. утворив український уряд заступник Бандери Стецько (ОУН). Проголошуючи Україну Наддніпрянську і Наддністрянську, 7.УІІ.1941 р. німецька влада закликала український уряд до відкликання проголошень і керівників, які утворили правління на територіях, звільнених від радянської окупації. 9.УІІ було вивезено Стецька і 4 членів уряду до Ораніенбурга, Бандера і Стецько сиділи в Берліні.
Усвідомивши негативне ставлення німців до української справи, ОУН перейшла до підпільних дій. В результаті, коли в жовтні 1942 р. берлінський рейхскомісаріат надіслав до Львова 3 комісарів для вивчення діяльності ОУН, на двох з тих комісарів було вчинено замах, за що німці розстріляли 100 українців у Львові і в провінції. Репресії і подальші арешти продовжувались як протидія підпільній діяльності ОУН. На цей час єдиним угрупованням, яке мало вплив на суспільство, були бандерівці, і вони створили сильну організацію й вишколене військо.
Додаток 16
ПРОБЛЕМА САМОВРЯДУВАННЯ ДЛЯ ПІВДЕННО-СХІДНИХ ВОЄВОДСТВ
[Декларація Трикутника (Партія Людова) з осені 1942 р.]
Останнім часом польська громадська думка активно зацікавилась українською проблемою. У низці статей, опублікованих на цю тему, на перший план висувається не сформована спроба узагальнення проблеми, її нинішнього стану на землях, які належать до Польської Держави, її значення для держави і способи найраціональнішого її вирішення, а передусім турбота про успішний результат боротьби, яку треба буде вести за відновлення незалежності, і бажання досягти порозуміння з українцями таке гаряче, що у ньому переважає надмір добропорядності, яка, здається, далека від реалізму.
Ми читали про потребу загальної амністії для злочинів, скоєних проти держави, армії і польських громадян, і то наперед, як передумову для привернення до себе українців чи навіть як умову, що уможливлює розмови з ними. Потім виник задум національної автономії для українців на всій території, де проживає населення руського походження. Це був настільки ідеалістичний вияв громадської думки, що трудно встояти проти підозри, що вони походили з українських джерел.
Тепер у цих голосах польської громадської думки переважає інший тон. Одночасно і голоси заперечення стають тверезішими, бо ситуація стає серйозною і наближається кінцева фаза війни й боротьби за визволення. Участь у цій боротьбі всього населення держави, а також населення руського походження і мови, є, без сумніву, дуже бажаним, але вважаємо, що, незважаючи на це, не можна так необачно давати занадто далекосяжні обіцянки, які не можуть бути виконані або дотримання яких було б болісною поразкою або гирею при нозі держави. Заплутаність і нещирість пактів з козаками і їх недотримання були для держави не менш шкідливими, ніж козацькі бунти і боротьба з ними. Треба пам'ятати, що психіка галицьких українців нині є дуже подібною до психіки запорізьких козаків. Вину за недотримання умов з ними не повинна нести польська сторона.
Підставою нашої думки щодо цієї проблеми повинен бути польський державний інтерес, тобто погляд на умови побуту, кордонів, сили, витривалості і значення Польської Держави. Не можемо рівнозначно ставитись до польських держави і народу і українського народу з його державною
Для українців приналежність до Польської Держави є умовною і тимчасовою, тобто злом, яке вони змушені терпіти. Вони не тільки це відчувають, але й відверто демонструють і затято пропагують. Ми ж повинні стояти на позиції територіальної інтегральності Польської Держави і єдності її державного устрою, а це означає, що ми тепер не можемо в її рамках творити автономну провінцію українського народу, бо не укладаємо державну унію з українцями, які проживають у Дистрикті Галичина і на Волині, зрештою, для цього відсутні умови або і вони цього не хочуть, намагаючись утворити власну державу. Руське населення, що визнає свою українську національність, як і те, що не має зовсім національної свідомості, а таких є ще досить багато в Галичині й на Волині, навіть значна більшість, може отримати рівні громадянські права з іншими польськими громадянами, якщо буде твердо стояти на своїй приналежності до Польської Держави і зобов'яжеться вірно і лояльно виконувати свої громадянські обов'язки перед нею. З огляду на спільне походження і співіснування руського і польського населення на цій території від початку історичних часів і вже 6 століть спільного проживання у рамках однієї польської державної організації на території південно-східних воєводств настало таке змішання обох народів, що нині не вдасться провести між ними розмежування, яке б задовольнило обидва народи. Тому ми, поляки, мусимо і надалі стояти на позиції співіснування обох народів на цій території і знайти спосіб подальшого згідного співіснування на основі співпраці.
Однак не можемо підготувати відторгнення цієї території від нашої держави на користь іншої держави через надання цьому співіснуванню такої структурної форми, за якої роль польського чинника, польської мови і культури поступово, але неухильно і в швидкому темпі буде зменшуватись, а зв'язок цієї території з державою через поглиблення попередніх і наростання нових розбіжностей між двома народами буде послаблюватись.
Якщо південно-східні воєводства мають отримати регіональне самоврядування, яке враховуватиме духовні й матеріальні потреби їхнього населення, запевнятиме розвиток мови і культури однаково як польського, так і руського населення, то це самоврядування повинно відповідати старій польській засаді gente Rutheni — natione Poloni, тобто єдиному раціональному принципу визнання руським за походженням населенням, яке нині вважає себе українським, державної польської національностізі збереженням своєї окремої етнічної національності.
Якщо б цього не вдалось досягти, то треба визнати, що приналежність цієї території, яку значна кількість населення і так вважає українською, є для держави сумнівною, і з цього треба зробити висновки, навіть якщо вони для Польщі болючі. У такому разі, хоч для Польщі є важливим встановлення південно-східного кордону на лінії Карпати — Збруч — Стир і Полісся, не кажучи вже про економічне значення цієї території (сільськогосподарське виробництво, лісове господарство, нафта і газ, а також калійна сіль та інші копалини), краще і безпечніше було б відмовитись від частини цієї території, щоб врятувати другу частину, йдучи на розділення між Польською Державою і автономною українською провінцією, яка не солідаризується з польською державністю, аніж через фальшиве тлумачення самоврядування робити його і надалі запальним вогнищем і підготувати відокремлення цієї території в найкритичніший для держави момент. Тоді цю автономну провінцію належало б вважати такою, що хоче вести самостійне життя, і відповідно вона мусить розраховувати на власні сили.
Ми повинні зважитись на поділ Галичини і Волині, бо не можемо через неправильне розуміння самоврядування прирікати їх на українізацію і добровільно втрачати приблизно півмільйона православних і греко-католиків, які визнають польськість, а тим більше запропастити півтора мільйона поляків римо-католицького віросповідання, що проживають на цій території, не кажучи вже про ту частину руського населення, яке до цього часу не солідаризується з програмою інтегрального українського націоналізму.