Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Кралюк Петро Михайлович

Наявність писемності є одним з індикаторів державності. Вона потрібна не лише для комунікації, але й для фіксації державних законів.

Звичайно, не слід беззастережно вірити «Повісті минулих літ». Ця пам’ятка, як вважають дослідники, з’явилася не раніше початку ХІІ ст. Однак у ній зафіксована більш глибока історична пам’ять, що відображує факт поневолення аварами слов’янського населення. Принаймні слов’ян аварська еліта розглядала як підкорених підданих.

623 р. частина слов’янських племен піднялася на повстання проти аварів. Очолив його купець Само. Унаслідок цього виникла одна з перших слов’янських держав. Її в літературі зазвичай називають державою Само. До її складу входили морави, чехи, лужичани, хорутани й паннонці. Проіснувала вона десь до середини VII ст. Потім її землі знову опинилися під владою аварів [44] .

44

Labuda G. Pierwsye pa'nstwo slowia'nskie. Pa'nstwo Samona. Wodyislaw Slaski, 2009.

Не

відомо, щоб аварські правителі чеканили свою монету. Однак через територію держави проходили торгові шляхи й, відповідно, існував грошовий обіг. Переважно тут використовувалися візантійські соліди.

У аварів формувалася своя писемність. Зокрема знайдені їхні рунічні написи. Щоправда, вони не розшифровані. Знайдений також на посудині напис аварською мовою, виконаний грецькими літерами. Проте щодо існування створених аварською державних документів чогось певного сказати не можемо – вони не збереглися.

Відправною точкою, коли почався занепад Аварського каганату, можна вважати згадувану поразку аварів біля стін Константинополя 626 року. Саме тоді, як уже говорилося, виникла на частині земель каганату слов’янська держава Само. А близько 632 р. болгарський (тюркський) хан Кубрат (605–665), об’єднавши племена кутрігурів, утігурів і оногурів, створює середньовічну державу – Велику Болгарію, вигнавши аварів із Північного Причорномор’я й Нижнього Дунаю. До 640 року слов’янське плем’я хорватів витіснило авар із Далмації.

Карл Великий

Попри ці поразки Аварський каганат зберігся й проіснував ще майже двісті років. Смертельного удару цій державі завдали франки. Тодішній їхній король Карл Великий (742–814) 791 р. почав наступ проти аварів. У його війську були й слов’янські загони карантанців – предків сучасних словенців і хорватів. У самому каганаті почалася смута. Були вбиті югур і каган. 796 р. франкам вдалося захопити головний хрінг – столицю каганату. У Ахен, стольне місто франків, відправили вози, навантажені скарбами, які протягом століть накопичували аварські кагани. Щоправда, авари не змирилися й продовжували боротьбу.

Ослабленням Аварського каганату скористався болгарський хан Крум (755–814). 803–804 рр. він захопив аварські землі в середньому Подунав’ї. У візантійському збірнику енциклопедичного характеру Суда (лексикон Свіди) є така цікава інформація. Ніби Крум запитав полонених авар, від чого загинули їхні провідники і «увесь народ». На це полоненики відповіли: «Через те, що множилися звинувачення один одного, загинули найбільш сміливі й розумні серед нас; потім злодії й неправедні поєдналися з суддями; потім від хмільного, коли вина побільшало, усі стали пияками; потім – через хабарництво; ще пізніше – через купців, оскільки всі ті, хто стали купцями, ошукували один одного» [45] .

45

Цит. за: Эрдели И. Исчезнувшие народы. Авары. URL: http://gumilevica.kulichki.net/debate/Article24.htm

Ймовірно, це письмове свідчення загалом адекватно відображає ситуацію. Аварський каганат, який виник як військова й загарбницька держава, з часом цивілізувався. Верхівка, а також певні групи населення почали користуватися життєвими благами. Тут розвивалася торгівля, частина людей стала відносно заможною й намагалася отримувати задоволення (звідси – широке вживання спиртного). Водночас набули поширення «цивілізаційні вади» – хабарництво, підкуп суддів, ошук, вивищення недостойних людей тощо. Це й призвело до понищення держави. Вона загинула не лише через напади зовнішніх ворогів (франків, болгар), а й через внутрішній розклад і дезорганізацію.

Після загибелі Аварського каганату її південна частина опинилася в складі Болгарської держави. Еліта останньої була тюркською, тобто близькою аварам. Тому там авари визнали владу болгарського хана Крума.

Хан Крум

Західна частина аварського каганату опинилася під владою франків. Останні вирішили «приручити» місцеве населення, християнізувавши його. Спеціально для цього у Зальцбурзі 798 р. було засноване архиєпископство. 805 р. християнську віру прийняв каган. Тим самим авари перетворилися у васалів франків. Вони мали свої володіння в межах

Східної марки Франкської держави із центром біля колишнього римського міста Саварії (зараз територія західної Угорщини). Ще певний час (до 843 р.) у різноманітних джерелах згадувалися авари й навіть т. зв. Аварське королівство [46] .

46

Про аварів та їхню історію див.: Венелин Ю. И. Об обрах, их царстве и его пределах. М., 2011. С. 639–662; История Венгрии. М., 1971. Т. 1. С. 75–80.

Ще одним тюркським етносом, який панував певний час у сучасних степах України, були булгари чи болгари (в літературі їх також називають протоболгарами) [47] . Як і авари, прийшли вони на наші землі під час великого переселення народів. Тут вони з’явилися внаслідок гунської навали. Володар гунів Аттіла панував також над булгарськими племенами, які переважно кочували на землях Північного Причорномор’я. Звідси Аттіла часто черпав військову силу для своєї армії [48] .

47

Про тюркське походження булгар див.: Pritsak O. Die bulgarische Furstenliste und die Spache der Protobulgarien. Wiesbaden, 1955. Щоправда, твердження про тюркський генезис булгар є дискутивне. Наприклад, поширеною є версія про іранське походження цього народу. Проте відомо, що в «історичний період» булгари розмовляли тюркською мовою, тому, відповідно, є підстави віднести їх до тюркських народів. Схоже, що булгари асимілювали різні племена, серед інших індоєвропейські. Однак унаслідок булгарського етногенезу переважив тюркський вплив.

48

Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші. Сестра моя, Софія… К., 2016. С. 66.

Хан Курбат

Наприкінці V ст. значну частину земель нинішньої України займають два булгарські племені – кутригури й утигури [49] . Перші оселяються між нижнім Дніпром та Азовським морем, контролюючи степи Криму, інші – далі на схід, на берегах Азовського моря й Таманського півострова. Ці булгарські племена здійснювали напади на землі Візантійської імперії. Проте траплялося, що й булгари поступали на службу до візантійських імператорів. Також візантійська дипломатія підтримувала відносини з булгарськими племенами, іноді спеціально зіштовхуючи їх, щоб відвернути від нападів на імперію. Відомим булгарським правителем, який чинив напади на Візантію, був Заберган (роки правління – 550–562). Близько 558 р. булгари (переважно кутригури) здійснили набіги на Фракію й Македонію, підійшли до стін візантійської столиці Константинополя. Однак саме тоді булгари зазнали нападів з боку аварів, які вторглися на їхні землі. До того ж аварів на булгарів нацьковувала (і не безуспішно) Візантія. Заберган змушений був визнати владу аварського кагана Баяна (роки правління – 562–602). Подальша доля булгарів, передусім племені кутригурдів, була пов’язана з аварами.

49

Про давніх булгар див.: Златарски В. История на Българската държава през Средните векове. София, 1994. Т. 1, ч. 1.; Приходнюк О. Степове населення України та східні слов’яни (друга половина І тис. до н. е.). К. Чернівці, 2001.

У літературі поширена думка, ніби розпад Великої Булгарії відбувся через те, що хан розділив володіння між своїми синами. Щоправда, згідно з легендою, він заповідав їм триматися разом.

Послаблення Аварського каганату наприкінці 20-х років VII ст. дозволило булгарам стати незалежними. Їхні племена об’єднав хан Кубрат [50] . 632 р. він став на чолі новоствореної держави, яка у візантійських джерелах іменувалася Велика Булгарія. Її територія охоплювала терени нинішньої південної України, а також Кубань і землі на північ від Кавказу.

50

Про хана Кубрата див.: Мингазов Ш. Кубрат – правитель Великой Болгарии и Кетрадес – персонаж Иоанна Никиусского. Казань, 2012.