Історія України-Руси. Том 1

Грушевський Михайло Сергійович

²³) Horiti короля Альфреда, Хорватін (так принаймні поправляють) у Масуді, Хорвати лєґенди про св. Вацлава. Недавно Маркварт поставив здогад, що загадкове місто в словянських краях арабської ґеоґрафії IX в. (і відти у ібн-Росте, Кардизі й ин.), читане досї як Джарваб, Джарват, Хурдаб, треба читати „Хорват“ і розуміти тут Краків (Streifz"uge с. XXXIV). Вповнї довільний здогад!

²⁴) В курс пустив сю гадку Шафарик, і ще в 1894 р. неб. Партацький в сїй справі вів горячу полеміку з проф. Верхратським в фейлєтонах „Дїла“. На виданих Їречком Karten zur Geschichte des h. Oester. Ung. Reiches (1897) теж виднїють ся B o i k i на Днїстрі (мапа VI).

²⁵) Правдоподібнїйше бачити в покручену назву Boiohem'a- Чехії, як приймають тепер переважно.

²⁶) Нїдерле заявив, що не може згодити ся з моїм скептичним становищем супроти сеї поднїстрянської Хорватії, але

нїчого не міг вказати на доказ її істнованнє. (Slov. star. II с. 2 65-6); його виклад сього питання — взірець довільности і неаргументованности, взагалї частих в його претенсійній, але досить слабко зробленій працї.

²⁷) Істнованнє кількох назв „Дулїби“ в басейнї верхнього Днїстра могло-б вказувати на пограниче дулїбської території (Дулїби коло Ходорова, другі — під Стриєм, третї коло Бучача), але таким відокремленим назвам не можна признавати особливого значіння.

ЗАХІДНЯ УКРАЇНСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ, ЇЇ СУЧАСНИЙ ВИГЛЯД; ПОЛЬСКО-УКРАЇНСЬКА ЕТНОҐРАФІЧНА ГРАНИЦЯ, ПОЛЬЩЕННЄ; ПАМЯТЬ РУСИ НАДЪ ВИСЛОЮ; МІШАНІ ТЕРРИТОРІЇ. УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКА ГРАНИЦЯ. ЗАКАРПАТСЬКА РУСЬ — ГРАНИЦЯ СЛОВАЦЬКА Й УГОРСЬКА, СЕМИГОРОД, РУСЬ НА ДУНАЮ; СТАРИННІСТЬ ЗАХІДНЬОЇ КОЛЬОНИЗАЦІЇ, ЇЇ МІШАНІ ТЕРИТОРІЇ, ЇЇ СТРАТИ.

Полишивши на боцї, як непорішене і властиво другорядне питаннє, справу племінного імени, перейдемо до огляду самої західньої української кольонїзації. Як я вже сказав, лїтопись наша дуже мало говорить про сї західнї окраїни (так само і про східнї та полудневі) та й не багато знає про них (приклади тому наведу низше). Тому ми повинні звернутись до реґресивного методу, і виходити з пізнїйших фактів про тутешню українську кольонїзацію.

Як ми вже знаємо, сучасна етноґрафічна українська територія виступає далеко на захід узьким клинцем, затисненим між польською й словацькою людністю. Клинець сей майже досягає верхівя Дунайця й відси розширюючись іде на схід по обох боках Карпатів. Північна границя йде в півнично-східнїм напрямі, займаючи верхівя Попрада, Ропи, Вислоки й Вислока до Сяну ¹). В околицї Ярослава уступаєть ся вона з правого боку Сяну на лївий й іде відси на вододїл Висли й вислянського Буга, що має мішану, польсько-українську людність; більш меньш лїнїя середнього Вепра, по сучасним звісткам, має становити ту граничну лїнїю, на схід від котрої український елємент переважає, подекуди переходячи й на правий бік його. В басейнї Нарева він стрічаєть ся з білоруською кольонїзацією, що займає тепер полудневу частину нїманського басейна ²).

На полуднї від Карпат українські осади зачинають ся також від басейна Дунайця, вони одначе тут вже значно пословачені; Узенькою смугою, вже порозриваною і обтятою словацькою кольонїзацією українські осади йдуть по згірям Карпатів вздовж угорської границї над Попрадом, по верхівям Торицї, Топлї, Ондави, Лаборця ³), аж над Угом починаєть ся більша неперервана українська територія, що йде далї між Карпатським хребтом та верхньою Тисою ⁴) й її притокою Вишевою (Visso) ⁵), поки не стрічаєть ся на верхівях Вишеви, Бистрицї, Молдави з волоською кольонїзацією. За границями неперерваної української території, на підгірю українські осади йдуть островами між словацьку, а потім між угорську кольонїзацію, далеко на полудень, в басейни Бодрога, Гернада, Солоної (S'aj'o), Красної й Самоша, хоч сї полудневі українські острови в значній мірі о стільки вже денаціоналїзовані, що про їх українську народність свідчить головно східнїй обряд.

Вже сама фіґура сїєї української етноґрафічної території показує, що ся одностайна українська гірська полоса, з мішаними територіями по обох крилах, з слабими українськими домішками на північ і полудень — то тільки скелєт, з атрофірованими, майже страченими мяснями етноґрафічного тїла. Очевидно, що кольонїзація гірських країв не могла йти зі сходу на захід самим хребтом; українська людність мусїла заходити в гори з рівнин — з півночи, чи північного сходу, й росповсюднювалась річними долинами ⁶). Само собою також ясно, що теперішнї українські елєменти в мішаних полосах — то в переважній части останки української кольонїзації, а не нові здобутки її: нової масової української кольонїзації в тим напрямі ми не знаємо, а коли вона давнїйше, то мусїла бути давнїйше значнїйша, бо на наших очах український елємент, досить витревалий взагалї, винародозлюєть ся тут на мішаних територіях, в тїснїйшій стичности з переважною чужою кольонїзацією.

Я почну з польсько-української границї. Порівнюючи навіть дати галицьких переписей з останнїх десятолїть, бачимо, що на західнїй граничній лїнії Русини помалу польщать ся: їх приріст звичайно далеко меньший, нїж приріст Поляків, і певна частина їх держить ся ще по традиції „руської віри“, але національність уже стратила ⁷). А процес сей тягнув ся віками. Польська народність, польська

мова, польська культура мала перевагу почавши від XIV в., бо тут була Польська держава, а перевага Руси перед тим трівала коротко і мала всякого рода перерви. Католицизм завсїди був аґресивним, де стрічав ся з православною людністю, і тягнув за собою невідмінно польонїзацію, а православна віра переважно не виходила за границї оборони, та й то часто дуже слабої. Кольонїзаційні змагання тягли українську людність на схід і полудень від дуже давнїх часів (уже в XI в.), а її місця займала не велика, але все не безслідна кольонїзація польська та нїмецька. Підтримувана за польських часів, і навіть ще перед ними, ся нїмецька кольонїзація (часами досить значна) в результаті зміцняла тільки польські елєменти, бо сї Нїмцї-католики польщились ранїйше чи пізнїйше. Коли зважимо се все, прийдемо до переконання, що на сїй польсько-українській границї Русь мусїла понести за той довгий ряд віків великі страти на користь польської народности. І ми дїйсно знайдемо в історичних джерелах цїлий ряд фактів і натяків на такі страти. Привілеґіовані громади міські й сїльські відтїсняють тубильну людність на другий плян і винародовлюють. Костели збудовані на ново або „перероблені“ з православних церков перетягають її на католицтво; закриваннє православних церков тягне за собою католиченнє і польщеннє, і т. д. ⁸).

Деякі факти ведуть нас так далеко в глубину польської кольонїзації, що се на перший початок здаєть ся неймовірним. В Казимирі над Вислою була церква св. Духа, як видно з руської записи на євалгелію, наданім туди казимирськими міщанами (письмо XV в;) ⁹). В сусїднім Цмельові (за Вислою) переховалась традиція про руську церкву, а в фундацийнім привілею 1505 р., надаючи сьому місточку нїмецьке право, король зносить заразом противні йому права й звичаї польські і р у с ь к і ¹⁰). Люблин ще в XVI-XVIII в. був одним з визначних огнищ православія і уважавcь питоменним руським містом. На поч. XVI в. (1505) кн. Глинський, роздаючи на церкви гроші з майна кн. Дм. Путятича на виднїйші православні святинї, дає і „на церков святого Спаса“ в Люблинї 5 кіп, а під час брацького руху при кінцї XVI в. (1594) по ініціятиві „мещан релии закону светого греческого“ заведено в Люблинї при сїй церкві православне брацтво. Ще в 1659 р. козаки упоминались між иньшими забраними унїятами „монастира і церкви в Люблинї“. Канонїк Красїньский (1612), описуючи границї Руси (а веде їх з під Кракова: non longe ab urbe Cracovia) ¹¹), між руськими округами згадує Люблинщину. На Українї, під час розбудженя національної свідомости в серединї XVII в., „руську“ землю означали під Краків та по Люблин. Хмельницький рахував на поміч православної Руси по Люблин, по Краків, а „Ляхів“ відгрожувавсь загнати за Вислу, що тут має значити етнографічну польську границю. В проєктах роздїлу Польщі 1657 p. Висла знову виступає як границя Руси і православя, теж і в умові Дорошенка з Турцією (до Висли і Нїмана): очевидно, се був погляд загальний, прийнятий, що Русь і православє сягають до Висли ¹²).

При світлї сих фактів в зовсїм иньшім світлї стають перед нами походи в Польщу Володимира Вел. і вічні короводи західнїх українських князїв з Польщею: багато української землї, а ще більше — землї з мішаною людністю зіставалось за границями Руської держави, або прилучалось до неї тільки на якийсь час. Запись польської княгинї Оди (кінець Х в.) згадує про Русь на пограничу з Прусами та „руські землї, що протягають ся аж по Краків“, і по всякій імовірности се була Русь не тільки полїтична, а й етноґрафічна — о стільки докладно вона відповідає пізнїйшим етноґрафічним границям. Але пограничний пояс на рівнинї дуже рано був мішаний; вже в XV в. залюдненнє рівнини по Вислоку і Сяну показуєть ся мішаним ¹³). З люстрацій XVI в. бачимо, яка маса нїмецьких кольонїстів була в Сяніцькім ¹⁴), і сей процес накликання чужих кольонїстів звістний нам вже від Данила, а нової сили набрав, коли стало ширитись нїмецьке право. Початки сього бачимо ще за Болеслава Тройденовича, що надав маґдебурське право нїмецькій громадї в Сяноку ¹⁵). Але крім сїєї пізнїйшої нїмецької і польської кольонїзації мішаннє етноґрафічних елєментів мусило початись ще давнїйше, через стрічу української кольонїзації з польською.

Коли зважити все те, що ми сказали вище про віковічне ослабленнє українського елєменту на заходї, можна з певною імовірностю висловити здогад, що початкова східно-словянська кольонїзація опанувала була басейн Буга і Сяна і подекуди наближала ся навіть до Висли; та поворотний рух польської кольонїзації спер ся з нею на вододїлах Вепра й Сяна ще в початках, коли ся українська кольонїзація була досить рідка, як на своїй періферії, і вже тодї — дуже рано, зявились мішані території по Вислокам і між Вепром та Вислою. Протягом віків потім польські елєменти припливали сюди, а українські відпливали, а до того й історичні обставини неустанно ослабляли тут українські елєменти на користь польських, і вкінцї тільки неужиточна гірська країна зістала ся міцно в українських руках.