Історія України-Руси. Том 4
Шрифт:
Ворожі відносини з Литвою тягнули ся дальше 12). На се маємо натяк з поч. 1359 р. і зовсїм ясну звістку з 1363 р., коли папа на прошеннє Казимира дає розгрішеннє всїм, хто візьме участь в боротьбі Казимира „против Литвинів, Татар і иньших невірних і схизматиків”, на 12 лїт від того року 13). Але подробиць з сеї боротьби нїяких не маємо.
Аж у 1366 р. Казимир зібрав ся з силами, щоб задати Литві рішучий удар.
Похід, здаєть ся, випередило зближеннє його з пруськими рицарями. Уже перед тим посередничив між ними папа 14), стараючи ся вигладити напруження, які виникли на ґрунтї не тільки полїтичних, а й торговельних відносин 15). Заходи, очевидно, не лишили ся даремні — про се сьвідчать трактати 1366 р., де відновлена була в інтересах Прусії свобода торговлї, і особиста візита Казимира: в осени 1366 р. він їздив сам до Маріенбурґу 16). З огляду на се треба думати, що підчас кампанїї 1366 р. на Литву ударили з двох фронтів Поляки й пруські рицарі не припадком, а за обопільним
Одиноким джерелом нашим про похід Казимира 1366 р. зістаєть ся все ще Ян з Чарнкова, а він оповідає тільки от що: „В р. 1366 Казимир, зібравши велике військо, зробив сильний напад на руські землї. Князь Юрий белзький піддав ся йому, але потім показало ся, що ся покора його була фальшива. Король здобув силоміць Володимирську землю, з усїма її замками, що держав Любарт, і віддав її цїлу Олександру, братаничу Ольгерда й Кейстута, князю вірному, що держав її аж до смерти короля й вірно йому служив. Тільки замок Холм король дав князю Юрию” 17).
Се скупе оповіданнє можна доповнити лише небогатьма подробицями, які можемо витягнути з сучасних документів.
І так бачимо, що ще в 20-х днях липня Казимир був у Кракові. З дня 28/VIII маємо грамоту видану ним в Володимирі 18). В другій половинї жовтня він уже знову в Кракові. Таким чином похід відбув ся в серпнї головно 19), очевидно — був скорий і несподїваний 20). Тим пояснюєть ся, що Казимир так скоро здобув Володимир. Ішов Казимир, судячи з Янового оповідання, на Белз, як і в 1352 роцї. Юрий Наримунтович, що сидїв тут, захоплений сим нападом заявив, що піддаєть ся Казимирови, і той не тільки зіставив йому Белз, але додав іще Холм (так би виглядало з Янового оповідання) 21).
Що до результатів сього Казимирового походу, то про них окрім оповідання Яна з Чарнкова можемо судити ще з певнїйшого джерела — з трактатів Казимира з литовськими князями 22). Сих трактатів маємо два, вони стоять в очевидній тїсній звязи з собою, а хоч обидва не мають дати, одначе з усякою правдоподібністю мусять бути звязані з Казимировим походом 1366 р. Одна грамота — се угода Казимира з усїми литовськими князями, друга — спеціальна умова з Любартом, що доповняє першу й близше уставляє пограничну лїнїю нових здобутків Казимира з володїннями Любарта.
Першу грамоту укладають з Казимиром та з його новими Васалями (Юриєм Наримунтовичом і Юриєм та Олександром Кориятовичами) князї Ольгерд, Кейстут, Явнута й Любарт з своїми синами. Має се бути вічна згода, „миръ вЂчный”. Польща дістає Володимирську землю, одначе без східнїх волостей, що лежали за р. Туриєю (Ветли, Льбязь, Чернечгородок, Камінь, Мельниця). Любарту зістаєть ся Луцька земля, одначе без західно-полудневих, пограничних з Галицькою землею волостей, що дістають ся Казимирови (Кремінець, що вже в 1352 р. був у сфері Казимирових претензій, також Олесько, Перемиль). Окрім того під польську зверхність пішла Холмсько-белзька земля Юрия Наримунтовича, з Грабовцем, Щебрешином, Лопатином. Натомість король вирікаєть ся всяких претензій на Дорогочинсько-берестейську землю, що належить до Кейстута, а Кобринська волость — до Ольгерда. Між Ольгердом і Казимиром уставляєть ся союз („коли язъ пойду князь великий с братом своимъ королемъ на войну”). Окрім того близший зачіпно-відпорний союз уставляєть ся між Казимиром і Любартом: „коли королеви надобе на своє неприятеле, Любартови помогати своими людми, а коли надобе будет Любартови на своє неприятеле, королеви єму помогати”. Давнїйші кривди й недодержання умов (правдоподібно розумієть ся умова 1352 р.) ідуть в непамять, як і самі давнїйші умови. Для пограничних спорів уставляють ся комісари від обох сторін, що мають відбувати суди під Городлом над Бугом: „судити королевымъ судіямъ Полонина по польскому закону и вины на немъ взяти по польскому, а рускимъ судямъ судити по своєму закону и вину взяти по рускому закону”. Дальші постанови що до обопільних відносин, як би показала ся в них потреба, мали постановляти ся на княжих з'їздах обох сторін.
Друга умова, як уже сказано — сепаратна, з Любартом самим; вона розвиває й доповняє попередню. І так тут докладнїйше уставляєть ся границя між волостями короля й Любарта (по верхівям рр.Стохода, Туриї й Луга); розграниченнє таке було неминуче потрібне супроти того, що подїл волостей в 1366 р. розривав старинні границї земель. Далї забезпечувала ся сим трактатом свобода торговельних зносин: виключалось підвисшеннє давнїх мит і так широко розповсюднеиий в тих часах примус — возити товари по певним дорогам, на певні, властию протеґовані міста („а по старымъ дорогамъ гостемъ пойти куда хочеть, а гостя не приневолити, но куда хочеть, туды пойдеть”). В полїтицї роз'ясняла ся дуже важна точка, котрої не могла дотикати попередня „вічна”
При звісній тїсній солїдарности Гедиминовичів ся постанова має особливше значіннє: вона показує, що на підставі умови 1366 р. Любарт з своєю волостию ставав в становище близьке до того, як в 1352 р. Юрий Наримунтович держав Кремінець „отъ князий литовьскыхъ и отъ короля”. В загальній умові литовських князїв з Казимиром ми також знаходимо постанови, що натякають на таке посереднє становище Луцької волости 23).
Як я вже сказав, умови 1366 р. свідчать про сильну моральну депресію, в яку попали Любарт і його брати наслїдком несподїваного нападу Казимира й його успіхів. Умови укладали ся безпосередно по завойованнях Казимира: сепаратна умова десь мабуть в жовтнї 1366 р., в першій його половинї, загальна ще скорше, і литовські князї згоджували ся відступити на „вічні часи” Казимиру більшу половину Волини, собі лишаючи тільки Берестейщину й Луцьку землю. Але так траґічно на сю умову литовські князї певно не дивили ся, та й Казимир сам сеї „вічної” умови не брав серіозно, коли укладав з Любартом осібну умову на випадок війни з литовськими князями. Деякі з новійших дослїдників навіть припускають, що ся сепаратна умова уложена вже по розірванню відносин Казимира до литовських князїв, та се гадка довільна й не годить ся з солїдарністю Ольгердовичів.
Ворожі відносини між литовськими князями й Казимиром відновили ся досить скоро. Полишаючи на боцї звістку з 1868 р. про напад Кейстута на Мазовше, не обняте умовою 1366 р. 24), ми маємо з мая 1369 р. папську булю до польських епископів, де папа переказує відомости, які дістав недавно від королїв угорського й польського про нову війну з Русию й Литвою. Між королем польським і „деякими схизматиками та невірними”, пише папа, до недавна стояла угода, так що польський король себе чув безпечним з сього боку; тим часом тепер сї невірні „з прирожденної своєї злоби й клятої підступности” напали несподївано на його землї, попустошили землї й позаберали людей в неволю. Між иньшими шкодами зруйновали вони „в краківській дієцезії” сильні замки Wrucz, Plonee, Rotemburch i Polcolsko 25). Обидва королї просили отже, аби папа поміг Казимирови грошима для відновлення тих замків і взагалї для боротьби з тими „невірними”, й папа відступив йому десятину всїх церковних доходів на два роки 26).
Не підлягає сумнїву, що тут іде мова про литовських князїв, що, значить, десь в р. 1368 р. уже розірвали угоду з Польщею й попустошили якісь сусїднї — мабуть галицькі землї 27). З сим можна звязати й слова про литовські напади на Львів в наданню Казимира місту Львову на міські ґрунти, виданім лїтом 1368 р. 28).
Про дальший розвій сеї боротьби ми не маємо нїяких звісток. З оповідання Яна з Чарнкова можна здогадувати ся, що Юрий Наримунтович не довго зістав ся в послушности Казимирови, і землї Белзька й Холмська були в рр. 1368-9 знову страчені для Польщі. Натомість Олександр Кориятович, що дістав від Казимира Володимирську землю, по словам Яна, зістав ся вірним Казимирови до його смерти, і Володимирська земля до смерти Казимира зіставала ся при Польщі, в тїсній залежности від неї. Олександр титулує себе на печатцї „володимирським князем”, dux vladimiriensis 29), але супроти безпосереднїх роспоряжень Казимира в Володимирі треба думати, що становище його було посереднє між князем і простим намістником. Власне в остатнїх двох роках свого житя (1366-70) Казимир з великим заінтересованнєм, ложачи в то великі гроші, займав ся будовою нового, мурованого замка в Володимирі — може з огляду на той розрив з Литвою.
Супроти того всього можна думати, що війна Литви з Польщею в тих роках (1367-70) великих розмірів не прибрала. Аж смерть Казимира приносить за собою катастрофу, описану досить докладно у Яна.
Казимир умер в падолистї 1370 р. Олександр Кориятович, що правив Володимирською землею, під ту хвилю був також у Кракові. Користаючи з того, що вся увага польських правительственних кругів була зайнята зміною правительства й династиї (корону польську мав дістати на підставі звісної нам умови Людовик угорський), Любарт з Кейстутом приступили під Володимир. Начальник залоги, нїякий Петраш Турский з Ленчицької землї, настрашив ся сього походу й капітулював, іще не дотерпівши нїякої шкоди і не вважаючи, що мав по достатку всякого запасу, а новий володимирський замок, хоч ще недокінчений, був так сильний, що міг безпечно боронити ся. З жалем оповідає Ян, що литовські князї, здобувши Володимир, знищили, не лишивши каміня на камени, сей новий замок, що так займав Казимира й стільки коштував йому. Ян каже, що коло сього замку працювало 300 людей майже два роки, щоденно, а будова його коштувала скарбови більше 3.000 гривен. І ще три днї перед смертию Казимир поручив ксьондзу Вєнц. Тенчиньскому, що наглядав сеї будови, відвезти в Володимир на сї видатки 600 грив. Але Любарт волїв зістати ся при давнїйшім, деревлянім замку 30).