Історія України-Руси. Том 4
Шрифт:
33) Іпат. 613 — „литовъский князь Бурдикидъ и брат его Будивидъ (Буивидь)”. Карамзїн прим. 176 (c.75) висловив здогад, що Буивид одна особа з Витенем, і се було повторено иньшими (Фойґтом, IV c. 3, Даниловичом Skarbiec І c. 118, Іловайским II c. 538). Але воно зовсїм не правдоподібно. Далеко більше правдоподібности в тім, що Будивид (сю форму в такім разї треба рішучо вибрати) виступає як rex Butegeyde в грамотї ливонського маґістра з р. 1290, виданій у Фойґта Codex diplom. Prussiae II c. 26. В сїй грамотї маґістр закликає пруських рицарів до нападу на Жмудь, тим часом як сам він разом з тим має ударити на terram regis Butegeyde. 3 сього виходить, я думаю, не те що Butegeyde був князем жмудським, як думав Фойґт (IV 50), а може як раз — що він не був жмудським
34) В науковій лїтературі се оповіданнє про Вида і його здобутки в Київщинї досї не мало щастя: не було близше розібране. Див. мою Історію Київщини c. 472; побіжна вказівка у Дашкевича ЗамЂтки c. 40.
35) Ширша русько-литовська лїтопись оповідає (c. 5-6), що князь Скирмунт син Мингайла (по її баламутній ґенеальоґічній хронольоґії се припадало-б ще на кінець XII і початки XIII в.!) опанував з початку Туров і Пинськ, потім Мозир і Сїверщину. Тут інтересний звязок прилучення Мозирщини з прилученнєм Турово-пинщини до Литви. Як би оповідання сеї лїтописи не були так безмірно баламутні, з сього оповідання можна б виводити, що колишнї заприпетські волости Київа були прилучені до в. кн. Литовського разом з турово-пинськими землями. Але лїтописне оповіданнє занадто непевне, аби на нїм оперти того рода вивід.
36) Т. III 2 c. 172-3.
37) Супрасл. л. c. 55.
38) Pomniki c. 15-6. Оповіданнє се було використане й спопуляризоване Стрийковским в його Sarmatiae descriptio, виданім під іменем Ґванїнї, і потім в Kronika Polska, litewska. В обох обробленнях він пробував датувати се оповіданнє (в Descriptio 1304 р., в Хронїцї 1320-1), а в другій додав до нього ще й цїлий ряд нових подробиць. Відси перейшло воно й до ріжних наших компіляторів: так, на оповіданню Descriptio опираєть ся Густинська компіляція, на Хронїцї Синопсис.
Становище сучасної науки супроти волинської части сього оповідання — про те як Гедимин забрав Володимир і Луцьк, вказане в т. III 2 прим. 13. Про київську частину див. прим. 2.
39) nihil iuris ordo sibi reservaret apud Ruthenos, sed omnis Russia ad Letwinos deberet simpliciter pertinere — Scriptores rerum Pruss. II c. 80.
40) Див. т. III 2 c. 125 i далї.
Боротьба за Галицько-волинські землї: Революція й проголошеннє Любарта, його становище; пляни на Галичину Угорщини й Польщі, похід угорський і польський — реляція Казимира, оповідання Яна й Траски, дїйсний образ подїй 1340 р., умова Казимира з Дедьком, незалежність Дедька від Угорщини. Боротьба в 1341-5 рр.
Становище Юрия-Болеслава до в. кн. Литовського було приязне. Юрий оженив ся з донькою Гедимина, а окрім того можливо, що то з донькою Юрия був оженений Гедиминович Любарт. Але се було тільки помиреннє по недавнїм конфлїктї з Литвою. Властивим союзником литовським: Болеслав не був, його становище було лише нейтральне: разом з тим був він в союзї і з смертельним ворогом Литви — Прусією. Супроти сього двір Гедимина й у відносинах своїх до Юрия не мусїв себе чути звязаним, і в тій небезпечній боротьбі, яка уже за кілька років перед катастрофою зарисувала ся між Юриєм і його боярами, міг зайняти становище таке, яке диктували йому власні полїтичні інтереси.
В боротьбі боярства з Юриєм нї Любарт нї литовське правительство не брали явної участи — тільки зібрали овочі сеї двірської революції, коли вона вибухнула. Любарт, заздалегідь назначений боярами на наступника по Юриєви, був проголошений князем Волини й Галичини, прийнятий всею землею, то значить її правителями — боярами, і найбільша й найсильнїйша з спадкоємниць давньої Руської держави перейшла під власть литовської династиї. Се був великий здобуток, великий крок наперед на дорозї збирання українських земель, на яку вже перед тим ступили литовські
В краю не виникло нїякої опозиції новому князеви. Бояре зістали ся дальше фактичними правителями його й держали ся солїдарно. На чолї управи Галичини став Дмитро Дедько 1), звісний нам уже з часів Юрия-Болеслава як найстарший в боярстві. В одинокій своїй (латинській) грамотї титулує він себе „управителем Руської землї” (provisor seu capitaneus terre Russie) 2) і очевидно він був властивим головою Галичини, під чисто номінальною властию Любарта. Як уложили ся відносини на Волини, про се ми не маємо нїяких близших звісток, але очевидно — і тут мусїли роздїлити управу між собою бояре, зіставивши Любартови більше номінальну ролю. Тільки пізнїйша тяжка боротьба, з участию сил в. кн. Литовського, могла вплинути на збільшеннє значіння Любарта в землї, хоч сила боярства зістаєть ся тут, на Волини, великою й пізнїйше.
Народні маси, відогравши ролю, яку їм піддало боярство в своїй боротьбі з Юриєм-Болеславом, вернули ся до давнїйшої пасивности.
Татарська орда, як зверхник Галицько-волинських князїв, також не робила клопотів. Взагалї значіннє сеї зверхности часто перецїнюєть ся в новійшій лїтературі, що йде за давнїми поголосками в сусїднїх з Галичиною й Волинею землях, як вони знайшли свій вираз нпр. у Ів. Вінтертурського: у нього татарські хани безпосередно роспоряджають галицько-волинськими землями, ставлять своїх намісників, побирають річну данину і т. и. Такі погляди повторяють ся і у сучасних істориків 3), але в дїйсности участь Татар в полїтичнім житю галицько-волинських земель була дуже мала, й нема нїяких слїдів, аби вони займали ся близше тутешнїми змінами в особах князїв, затвердженнєм нових князїв і т. и. Тому не маємо повода думати, що посадженнє Любарта стало ся з якоюсь більш реальною участию тодїшнього хана Узбека. Але певні форми ввічливости зі сторони Любарта можна вповнї припускати, і нема сумнїву що татарським правительством Любарт був признаний як законний князь галицько-волинський: хан Узбек і його наступники підтримують його против иньших претендентів.
Такими претендентами виступили Угорщина й Польща.
Вище вказав я на факти 4), які приводять нас до здогаду, що ще за житя Юрия-Болеслава, Казимир, роздражнений ворожою полїтикою галицького князя, а заразом осьмілений його конфлїктом з боярами, війшов у порозуміннє з Угорщиною що до спільної полїтики на Руси. Польсько-угорський трактат 1339 р. зробив компроміс історичних претензій Угорщини на галицькі землї з плянами Казимира, і в дусї пізнїйшого трактату 1350 р. правдоподібно було рішено, що угорський король позволить Казимиру здобувати Галичину, буде йому помагати завойовати її, й полишить у його володїнню до його живота. (Заразом угорський королевич признавав ся наступником Казимира в Польщі, коли б Казимир не лишив по собі синів, і в такім разї Галичина разом з Польщею мала перейти до нього). Загостреннє внутрішнїх відносин в Галичинї й перспектива боярського повстання против Юрия могли спонукати Казимира завчасу до приготовань до походу на Галичину і до зазиву, щоб і угорський король піддержав його воєнні заходи. І на першу вість про траґічну смерть Юрия-Болеслава оба королї висилають свої війська в Галичину.
На жаль, в сїм першім епізоді боротьби за Галицько-волинські землї зістаєть ся багато суперечного й неясного. Тим часом вияснити по можности сей епізод, супроти того значіння, яке йому звичайно надаєть ся, дуже важно. Тому спинимо ся на нїм трохи близше.
Про похід угорського короля ми маємо досї тільки припадкову згадку в однім угорськім документї. Се судовий акт, виданий 14 мая 1340 р. надвірним судєю угорського короля, де сей судя за королївським наказом відкладає речінець процеса між двома шляхтичами наслїдком того, що одна з сторін під час того речінця була в походї на Русь (in Rutheniam) „з воєводою Вілєрмом” 5). З того бачимо, що в першій половинї мая угорське військо було в походї на Галичину.