Історія України-Руси. Том 7
Шрифт:
З польського боку її головним дїячем виступив власне Станїслав Жолкєвский, довголїтнїй помічник і повірник Замойского в ролї гетьмана польного, близшого начальника пограничної сторожі. Війна з козаками 1596 р.. поручена йому, була першою кампанїєю, яку він вів самостійно, й він вложив в неї всю свою енерґію — весь запал вояка і весь хист свій як стратеґа. Поруч його визначну ролю відограв кн. Кирик Ружинський, недавнїй ватажок козацький: він виступив тепер завзятим і немилосердним ворогом козачини, так що навіть Жолкєвский не похваляв його нелюдських екзекуцій і оправдував тільки тим, „бо козаки йому доїли до живого" 9). Правдоподібно, вони дали ся в знаки кольонїзаційним плянам Ружинського в полудневій Київщинї, де він саме тодї закладав велику лятифундію на Поросю (волость Паволоцька), і на сїм пунктї розбила ся давнїйша приязнь з козаками не одного з пограничних панів, що тепер взяли горячу участь в кампанїї на знищеннє козачини. З пограничних старост визначну участь в нїй брав браславський староста Струсь, що мав
З козацького боку як проводирі справжньої козачини — „Низовцїв" виступають Лобода, Шаула, Сасько, Шостак, Кремпський.
Лобода Григорий зістаєть ся центральною фіґурою весь час а; до своєї смерти в солоницькім таборі. Він був репрезентантом статочнїйшої частини козачини, тої української сказати б буржуазії, що віддавала ся „козацтву". У нього були якісь близші відносини до київських земян, до київських монастирів, де потім розшукували його майно; за свого гетьманства купує він у Олизара Волчковича село Сошники в київськім Полїсю; українські маґнати як Конст. Острозький пильнують добрих відносин з ним і респектують його (pan Loboda hetman zaporoski, як називав його по за очі старий князь); роман у нього теж в шляхетських кругах (хоч і не дуже високих): залюбив ся в паннї Оборскій і змусив її опікунів видати за нього 10). На перший плян він виступає по смерти Косинського (перед тим про його нема звісток). Під його проводом козаки при кінцї 1593 р. ходили походом на Дунай, і він тодї був старшим (гетьманом) на Запорожу 11). Поруч його зявляють ся часами иньші старші, в залежности від боротьби козацьких партий і напрямів полїтики (Микошинський лїтом 1594 р., Полоус весною 1595 р., потім Шаула). Але весь час аж до смерти — чи то як формальний старшина всього „низового" війська, „гетьман" як він себе титулує, чи як оден з ватажків його — Лобода стоїть на чолї козацького житя сих часів, і власне справжнього, більш орґанїзованого козацтва, і так дивили ся на нього в офіціальних кругах — „Лобода мав впливи серед більшої части, і то старших Низовцїв, Наливайко переважно серед ріжних утїкачів, що вчинивши якийсь злочин, або покинувши своїх панів, тїкали до козаків, шукаючи захисту — у них він своєю відвагою й злочинами здобув велику славу й повагу" 12).
Шаула репрезентував туж козацьку верству що й Лобода. Се був земянсько-міщанський київський рід. Одна лїнія Шаулів виступає в тім часї в київськім Полїсю, як земяне, власники с. Колодяжного; але були Шаули в Черкасах міщане, мабуть близші свояки гетьмана, бо у них (Вас. Шаула міщанина черкаського) шукали Шаулиного майна по погромі. Сам він держав якісь печерські ґрунти, під застав ста кіп литовських, які позичив монастиреви 13). Гетьманом запорозького козацтва він виступає в початках 1596 р., коли з козацькими полками живив ся хлїбом козацьким на Білоруси 14). В битві під Гострим Камінем його сильно покалїчено — руку урвало, 15) і головний провід переходить до Лободи: його вибрано на ново гетьманом в Переяславі 16). Але Шаула вилїчив ся і при солоницькій капитуляції був виданий на смерть Полякам. Саська Федоровича знаємо з лїта 1594 р. як одного з сотників на Запорожу — він був висланий тодї в посольстві до цїсаря, разом з Лясотою, а рік пізнїйше виступає як полковник козацького війська розкватерованого в Браславщинї 17). Здаєть ся, був се дуже давнїй козак: в Винницї в реєстрі 1552 р. фіґурує в рядї господарів домів „Сашко Федорович козак", і дуже можливо, що се таки наш Сасько. В кампанїї 1596 р. вів виступає в віддїлї Лободи, і наложив головою в битві під Гострим Камінем. Разом з ним згадуєть ся в Білоцерківській кампанії Шостак, як оден з визначних старшин 18); при капітуляції він був виданий разом з Наливайком і Шаулою.
Наливайко весь час аж до останньої кампанії держить ся осторонь, і як низове військо старанно підчеркує свою несолїдарність з ним, так і в правительственних кругах відріжняють Наливайковцїв від пів-лєґального низового козацького війська. „Лобода був провідником давнїх, правдивих Низовцїв, Наливайко мав під собою самих злочинцїв і втїкачів, відти обопільна неприязнь і суперництво між Лободою й Наливайком", пише Гайденштайн 19). З записок Лясоти знаємо, що на Запорожу кривим оком дивили ся на Наливайка ще від початку, і його перепросини, очевидно, не вигладили вповнї сеї неприязни 20). Перед останньою ж кампанїєю Запорожцї вирікали ся всякої солїдарности з ним, як ми бачили. Тільки гроза від польського війська змусила Запорожцїв злучити ся з Наливайківцями, чи властиво — прийняти їх до себе; але часта внутрішня боротьба між обома ґрупами козачини, очевидно, йшла далї в козацькім таборі, прорвалась в дикім повстанню й судї над Лободою, — поки нарештї капітуляція не зрівняла всїх, віддавши однаково і статочних проводирів запорозьких і наливайківських ватажків під катівську сокіру польської Корони. А в пізнїйшій традиції фіґура Наливайка, завдяки вражінню,
В своїм листї-справозданню, висланім до короля на початку 1596 р., Наливайко рекомендує себе як давнього й досвідченого вояка — він „з молодих лїт, за багатьох козацьких гетьманів промишляв в неприятельських землях хлїбом козацьким", аж поки конфлїкт з козачиною Константина Острозького, у якого тодї був у службі Наливайко, поріжнив його з козаками; він поясняв се, що був звязаний з князем „словом рицарським" і не міг його тодї покинути. З Острогом і Острозькими була звязана вся їх сїмя, як ми вже знаємо. Родина їх була з Поділя; кажуть, що батько Северина був кушнїром. Се може бути, хоч зачіпка Северина з Калїновским могла б вказувати на чоловіка „лїпшої кондиції" 21). „Пан Калїновский мому батьку, що був у мене оден, без всякої причини полатав ребра, і тим батька мого світа позбавив", писав потім Наливайко королеви, поясняючи свій пізнїйший напад на маєтности Калїновского. Потім сїмя осїла ся в Острогу. Оден з Наливайкових братів Дамян, як знаємо, вийшов на визначного дїяча Острозького кружка 22). Северин свою причастність українській лїтературі задокументував тільки славянськими лїтерами свого підпису на однім з листів 23), але мав репутацію чоловіка дуже здібного мабуть не даремно. До того був дуже гарний з себе. „Була то особа красна, чоловік до того не аби який, як би був на добре обернув те що йому Бог дав; до того прегарний пушкар", згадує Бєльский на закінченню свого оповідання про кампанїю 1596 року, вінчану манїфестаційною екзекуцією над Наливайком 24).
Примітки
1) Archiwum Radziwill'ow c. 114.
2) Ibid. c. 115.
3) Лист Острозького у Кулїша Ист. возсоед. II с. 433.
4) Archiwum Radziwill'ow c. 117.
5) Archiwum Radziwill'ow c. 152 — цедула без дати, заблукала під р. 1599, се помітив добре Доманицький с. 69), але помилив ся теж, прийнявши для сеї цидули дату 16 мая 1595 р. — дата 16 мая до цедули не належить, а писана вона в початках 1596 р. (польське військо збираєть ся іти на козаків).
6) Жерела VIII ч. 59-60, Жукович ор с с. 193 .
7) Archwum Radziwill'ow ч. 115, Listy 'Z'olkiewskiego c. 67, пор 69.
8) Семашка Запорозцї громили в першій половинї сїчня (н. с.), до Терлецького Наливайко взяв ся головно в лютім, унїверсали королївські підписані 27 сїчня, але до актів луцьких Семашко внїс сей унїверсал тільки 24 лютого, се поясняєтъ ся тим (як довідуємо ся з листу Жолкєвского — с. 69), що унїверсали посилали ся на його руки, до ужитку відповідно до обставин.
9) Кн. Ружинський — доносить Замойскому Жолкєвский „nауmal, niespodziewanie przyszedszy, sila tego hultaystwa y dal ich nascina'c przez piecdziesi'ath. Ja do thego czasu, opr'ocz tych czo w potrzebie legli, zachowalem recze swoie od ich krwi.
10) Мої Матеріали до історії коз. рухів ч. 5, 7, 11, 12, Каманїна Матеріали до іст. коз. землеволодїння ч. 4, додатки до Исторіи возсоединенія Кулїша II с. 431-5.
11) Lassota с. 515, див. вище с. 169. В збірцї Йончиньского (досить пізній і мало авторитетній — ркп. бібл. Осолїньских ч. 627 с. 170 і 106) є загадкова, незнати відки взята звістка, що Лобода збунтував козаків против офіціального старшого, якогось Пелку, довів до того, що того Пелку вбито, і потім підняв повстаннє.
12) Гайденштайн с. 327: Duo praecipui colluviei illius hominum duces erant: Archorij Loboda et Simon Nalevaiko, Loboda apud maiorem partem et mахіmе antiquiores Nizovios in pretio erat. Nalevaiko apud fugitivos plerosque, qui vel scelere aliquo perpetrato vel dominorum imperio relicto tanquam ad asylum eo confugerant, audacia potissimum et scelere magnam virtutis opinionem sibi conciliarat. Unde aemulationes et simultates, ad extremum apertae inimicitiae inter Lobodam et Nalevaikum existere. (В польськім виданню се місце перекладено дуже свобідно, II с. 363).
13) Мої Матеріали до іст. коз. рухів ч. 8-9, Архивъ Ю. З. Р. VI. І с. 170, VIІ. I с. 763 с.
14) О Saule przi ktorem iest armata kozak'ow zaporoskich y ktori teras wszystkiem iest glowa, писав Жолкєвский в мартї 1596 р. (Listy с. 74); Archiwum Radziwill'ow c. 152. Archiwum Sapiegow I c. 156.
15) Saule utr'acono lokiecz z dzialka — Listy ч. 80.
16) Ся звістка Гайденштайна (с. 332) в польськім перекладї упущена.
17) Lassota c. 221, Listy c. 64.