Історія України-Руси. Том 7

Грушевський Михайло Сергійович

1516 р. принїс ще серьознїйший погром, в яким винний був очевидно сам хан. „Той хитрий поганець і від московського упоминки брав і обом помогати обіцяв”, як завважає польський хронїст. Діставши значнїйші суми з Москви, він вислав лїтом велику орду (раховано її 30-40 тис.) на Галичину. Оборони не було, загального походу не встигли на час скликати і поки одні на одних дивили ся, Русь і Поділє видано Татарам як на мясні ятки — страшенно попустошено сї краї, від Карпатів до Люблина, забрано в неволю масу худоби, людей, а старих і малих, яких не можна було брати в неволю, на місцї побито. Шляхтянок з значних домів, що збирали ся тїкати з домів, повезли в їх власних фурґонах до Криму, як не без гіркого гумору завважає польський хронїст. Польскі жовнїри і шляхта місцева, зібрана наборзї, могли погромити тільки деякі дрібнїйші ватаги — головні маси вийшли безкарно, забравши масу полону (рахували його на 50 і навіть на 100 тис.), і гетьман коронний з 2 тисячами війська, що мав, не вважав можливим з ними зачіпатись. Ходили чутки про новий похід слїдом, але сим разом трівога була фальшива ³³).

Сильний голод, що прокинув ся в Криму під осїнь того року, погнав Татар до нових наїздів. Маси їх

почали громадити ся в Чорнім лїсї над Днїпром. Король даремно намовляв хана, аби звернув їх кудись далї, на московські границї. По торішнїй шкодї рішено збільшити знов пограничне військо — до 1000 люду. Волинь цїлу змобілїзовано на випадок нападу. Дїйсно під кінець року Татари впали на Поділє й роздїливши ся на чотири ватаги, кинули ся в околицї Камінця, Летичева, Зинькова й Межибожа. Але що сим разом їх чекали, та й орда була, очевидно, слабша, то її погромили легко ³⁴). Головна орда з самим ханом, шукаючи паші, присунула ся під надднїпровські осади, і сам хан остерігав київського воєводу перед своєю непослушною голотою ³⁵). Взагалї в ордї замітна була більша нїж коли дезорґанїзація — ханські брати й сини поступали кождий як хотїв, і се в додатку до зрадливої полїтики самого хана замотувало відносини ще більш безнадїйно. Частина орди кочувала понад Днїпром і тримала в неустаннїй трівозї українські землї. В 1517 р. Татари таки встигли несподїванним нападом погромити пограничне польське військо. Потім знову напали в падолистї на Поділє й Волинь, але по попереднїй трівозї їх сим разом чекали й погромили ³⁶).

Сї неустанні напади змусили нарештї шляхту ухвалити (на поч. 1518 р.) кредити на удержаннє війска на Руси против Татар (трох тисяч), а заразом уставу про чергову службу шляхти для оборони полудневої границї: Польща роздїлялась на три части, і по черзї шляхта з одної частини обовязувалась сама, чи через своїх заступників іти на всяку потребу на охорону границь ³⁷). Може бути, що ся мобілїзація оборонних сил справдї оборонила в тім роцї, принаймнї західню Україну: Татари пішли на Молдаву, і там подільські жовнїри помагали їх бити Волохам. Пізнїйше татарські ватаги кинули ся на Київщину й на Волинь, але їх погромили — одну ватагу кн. Острозький, другу Дашкович ³⁸). Та незадовго виявилась вся нездатність тих оборонних засобів против серіознїйших нападів татарських. В липнї

1519 р. велика орда татарська (40 тис. як кажуть) наїхала на землї побужські — Волинську, Львівську, Белзьку, Люблинську й зачала пустошити. Пограничне військо подільське в числї 3 тисяч поспішило на поміч і злучивши ся з військом гетьмана литовського Острозького і шляхетськими силами, стало під Сокалем, щоб погромити Татар, як вони будуть вертати. Позиція для боротьби з цїлою ордою була дуже невідповідна, і Острозький противив ся сьому плянови, але шляхта польська відкинула його ради; зведено битву, й військо польсько-литовське страшенно погромлено. Небагато його встигло сховати ся до сокальського замку, а Татари забравши трофеї — корогви й труби, з полоном і здобичею пішли собі до дому через Волинь ³⁹).

Ся катастрофа зробила сильне вражіннє в Польщі. Король з сенаторами рішили ужити всяких способів оборони, але кінець кінцем не могли видумати нїчого більше, як тільки заповісти загальний шляхетський похід без попереднїх оповіщень і зібрати новий трохтисячний контінґент наємного війська для охорони полудневої границї. Та й то приходило ся те марне військо наймати, як нарікав король, не знати за які гроші: шляхта, ухваливши податок, нїчого одначе не платила, і вже попереднїй контінґент був найнятий за позичені гроші, а тепер знов треба було шукати позички, не знаючи навіть, як її потім покрити ⁴⁰).

Вицїдивши стільки крови з України, хан наново розпочинав переговори з польсько-литовським правительством, нагадував за невиплачені упоминки й ріжні закиди вишукував ⁴¹). Але заразом з Криму приходили вісти і поголоски про пляни нових походів: що Татари підуть разом з Москвою здобувати Київ, що вони збирають ся знову йти на західню Україну, і т. д. ⁴²). Вони трівожили тим більше, що воєнні сили Польщі були відтягнені пруською війною. На зїздї воєвод і старост, зібранім на жовтень 1520 р. у Львові, ухвалено такий плян оборони, затверджений потім королем: На Поділю стоятиме служебне військо, в числї 600 жовнїрів (тільки всього!), під проводом головного свого коменданта каштеляна камінецького Яна Творовского, а старости камінецький і Хмельницький мали йому ставати до помочи з усею шляхтою й иньшою людністю, яку б могли зібрати ⁴³). Як. Струсеви, на місце давнїйшого Стан. Лянцкороньского, поручено стражництво — орґанїзацію сторожі, розвідок, і в небезпецї він мав давати вісти до воєводи руського, старости львівського і воєводи люблянського, а ті мали оповістити всїх старост, щоб остерігли людність, аби ховала ся, а самі з усїми силами, які могли б зібрати, мали спішити ся в поміч війську. Головний обоз і гармата мають стояти на галицько-волинській границї між Олеськом і Залізцями, і гетьман має бути при нїй. До помочи покликати також кн. Острозького з волинським військом і воєводу молдавського ⁴⁴). Плян обчислений був так, щоб протягом 3-4 днїв могла наступити повна мобілїзація всїх сил. Властиво він старав ся тільки управильнити ту практику оборони, яка виробила ся в останнїх лїтах. При браку воєнних сил вся надїя була на скору й енерґічну поміч шляхти. Обовязати її до того не можна було (такий обовязок був тільки в в. кн. Литовськім), тож король осібним листом поручав старостам земель Подільської, Руської, Бельзької й Люблинської, аби ”гарними й доладними словами” ⁴⁵) заохотили місцеву шляхту, щоб вона при татарськім нападї зброїлась і спішила на поміч гетьману.

Обставини не дали можности випробувати відповідно вартість сеї „ординації”. Трівожні вісти з Криму приходили неустанно, щоправда, і король оголосив навіть загальний похід ⁴⁶), але Татари наїхали пізнїйше. Була се невелика ватага (2 тис.), яка одначе

встигла досить напустошити, і тільки як верталась вона, напали на неї жовнїри й погромили ⁴⁷). Се давало досить виразне свідоцтво убожества і орґанїзації оборони і сторожовій службі спеціально (сам її начальник Струсь наложив головою при тім). Але поворот в кримській полїтицї забезпечив українські землї на якийсь час від значнїйших погромів: хан Махмет розірвав з традиційною полїтикою Ґераїв, задумав взяти під свою власть східнї орди, перед усїм Казань, через се мусїв війти в гострий конфлїкт з московським правительством, що держало Казань під своїм впливом, а тим самим — мусїв більше цїнити союз з Польсько-литовською державою. Він навіть просив післати в великий похід на Московщину, задуманий на лїто 1521 р., помічний полк з воєводою Немировичом або Дашковичом, і Дашкович дїйсно ходив в сей похід, що задав страшенні шкоди Московщинї. Але і на Українї трівога від Татар не переставала. Десь чи не під сам час московського походу пятитисячна ватага татарська напала на київське Полїсє, знищила й спустошила Мозир, відти пустила ся далї на захід, до околиць Пинська і Слуцька, все пустошачи по дорозї, й перше ніж стягнено які небудь сили против них. Татари встигли собі спокійно вернутись ⁴⁸). З початків 1522 р. литовські посли (між ними звісний Дашкович) неустанно писали про заміри Татар іти великим походом на Україну литовсько-польську ⁴⁹), бо їх задарюють на те і Турки і Москва. Під впливом трівожних вістей сойм ухвалив кредити і постановив на Поділю тримати чотиротисячний корпус, а в потребі скликати загальний похід ⁵⁰). Король на лїто дїйсно скликав похід під Медику, але шляхта не зібралась, і замісць походу вийшов тільки оден скандал ⁵¹); в додатку — кредитів, ухвалених соймом, мало що вплинуло до скарбу і в дїйсности число жовнїрів на Поділю в 1523 р. ледве доходило до тисячі ⁵²).

Кримцї не зявились (як думали в Польщі — завдяки мобілїзації шляхетських сил, хоч і не вдалій) ⁵³), за те рік сей принїс напад на Поділє Турків і білгородських Татар. Їх ватага (раховано її на 5000) попустошила Поділє, пройшла в Галичину, а комендант жовнїрського війська, досить звісний пограничний вояка Сецеґіньовский з своїм полком не відважив ся на них напасти: дав їм спокійно господарити і потім вийти, зіставшись пасивним свідком пустошень, як нарікала шляхта ⁵⁴). Лїтом 1524 р. Турки повторили свій похід, але з більшими силами (сучасник рахує на 13 тисяч). Сим разом вісти прийшли завчасу, й трівога піднялась велика, тим більше, що гранична оборона була дуже слабка, бо торішнїй сойм не ухвалив кредитів, і не було нїяких засобів на наєм більшого війська. Король скликав загальний похід, визначивши на нього місце між Буськом і Глинянами і для більшого вражіння заповів, що сам туди приїде ⁵⁵). Великопольська шляхта одначе випросилась від сього походу, обіцяючи ухвалити кредити ⁵⁶); кредити вона дїйсно ухвалила, але війська тим часом найняти таки не було анї коли анї за що. Зібране на швидку руку військо і шляхетські полки, скликані старостами, могли вести тільки партизанську війну, але на головні сили гетьман ударити де відважив ся, викликавши тим знову невдоволенне шляхти ⁵⁷). Не встигли ще заспокоїтись трохи по тім турецькім наїздї, як почали приходити нові трівожні вісти: заповідали новий напад Турків, з України Дашкович писав, що Татари, роздражнені нападом козаків на кафинських купцїв, грозять походом; з Литви писали, що в. кн. московський хоче взяти в бльокаду Київ і побудувати під ним свої замки ⁵⁸). І справдї величезна орда татарська (рахують на 40 тис.) під проводом стриєчного брата нового хана посунула на Україну. Впала на Волинь, відти в Галичину, під Мостисками стала кошем, а поодинокі загони розкинулись по західнїй Українї. Король видав накази шляхтї коронній збирати ся під Сандомир, скликав міську мілїцію (висилати кождого десятого), змобілїзував Литву, сам на чолї шляхти пішов до Львова, але Татари за часу забрали ся з усею здобичею, а хоч Конст. Острозький здогонив їх, то з своїми слабкими силами зачіпати ся з ними таки не відваживсь ⁵⁹).

Сї спустошення довели людність просто до розпуки. Поділє, земля Галицька, Львівська і навіть Перемиська були страшенно спустошені. „Русь уся спустошена огнем і мечем, читаємо в листї очевидця, — бо і земля Перемиська, що досї була не зачеплена, другим сим татарським наїздом обернена в попіл; безконечна маса людей і худоби забрана; скрізь мало хто лишив ся, спромігши ся сховати ся в якихось лїпше укріплених містах або кріпостях. Поділє по виходї Турків прислало до кор. величества послів, оплакуючи свою біду і що більше — додаючи, що вони вже сливе готові піддати ся першому сильнїйшому ворогови, бо вже дійшли до останньої біди” ⁶⁰).

Новий великий татарський напад мав місце в р. 1526, а як поясняють сучасники, був він подиктований султаном, як діверсія з огляду на тодїшню турецьку кампанїю на Угорщинї ⁶¹). Хоч на соймі 1525 р. були ухвалені кредити для утримання війська на два роки, але ся оборона, як пояснив король, могла помогти тільки против легких нападів; ,,майже кождого року терплячи се нещастє, ми не подбали з свого боку противставити нїчого певного і відповідного, щоб його відвернути”. Скликано було загальний похід, тим часом Татари пустошили Волинь, Белзьку й Люблинську землю і встигли забрати ся перше, нїж стягнули ся які небудь значнїйші сили ⁶²). Потім вони повторили свій похід зимою з 1526 року на 1527. Сим разом пішли в Полїсє до Пинська по замерзлим рікам і болотам, сягаючи в найбільш неприступні й захищені місця. Страшно попустошили сї краї й забрали масу здобичи і вертаючись уже зближали ся до Днїпра, але догонив їх, аж недалеко Київа, під Ольшаницею Конст. Острозький з волинськими силами і несподївано напавши, сильно погромив і відбив у них полон (рахують його на 40 тис.!) ⁶³). Була з тої причини велика радість і пиха — був то останнїй голосний тріумф волинського героя, ,,summi cum Tartaris belli gerendi іmреratoris”, як його величали в Польщі, — але кінець кінцем потїха була дуже марна.