Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

Сей новий династичний звязок викликав серйозні зміни в дотеперішніх взаємовідносинах. Досі з трьох румунських васальних держав Отоманської Порти Волощина в особі Лупула спиралася на маґнатську Польщу, спеціяльно на дві могутні династії: Радивилів і Потоцких. Натомість Валахія (Мунтенія, або Мультани в польській передачі)-де від р. 1632 правив Матвій Басараб, і Семигород (Трансильванія), що після старшого Ракоція, Юрія І, перейшла в 1648 р. до його сина Юрия II,-побоюючися амбітних плянів і інтриґ Лупула, шукали опертя у противників Польщі: у Хмельницького і через нього у хана, з одної сторони, у протестантської ліґи з другої. Ракоції, самі кальвіністи, являлись природними противниками польського короля й німецького цісаря, що в інтересах католицтва підтримував Польщу. Таким чином творилася така система: Польща, Волощина, Німецький цісар, і розуміється -папа, по одній стороні; Україна, Крим, Валахія, Семигород, протестантська ліґа (Швеція, Бранденбург і т. д.)-з другої. Гострість сеї антитези в деякій мірі ослаблялася тим, що Януш Радивил, як голова протестантської партії

Польщі-Литви з сього свого становища являвся союзником Ракоція, і Ракоцій мусив на нього до певної міри оглядатись; Радивил же був заразом зятем Лупула, і тому Ракоцієві не годилось без потреби обгострювати до кінця відносини до Лупула. З другої сторони турецьким васалям (а ними були Семигород, Валахія, Молдавія, Крим і Україна), не завсіди було безпечно пускатися в рішучу боротьбу між собою з огляду на спільного свого шефа, турецького султана і його диван. Та обставина, що Венеція, борюкаючися в тім часі з Портою, знаходила моральне спочуттє у католицької ліґи- папи, цісаря, Польщі, і силкувалася добитися від них більш реальної воєнної підтримки, натурально перехиляла почуття дивана в бік антикатолицький, себто антипольський. Але Лупул, з другого боку, був давнім, вірним і дуже рентовним (доходним) васальом Порти, якого без причини ображати теж не було рації; він умів підтримувати добросусідські відносини з башами-намісниками сусідніх турецьких провінцій. Так досі дунайська румунська система утримувалася в стані непевної рівноваги.

З ожененнєм Хмельниченка з Лупулівною повстало питаннє, так яскраво сформуловане старим Кисілем: хто кого потягне в свій бік-Лупул Хмельницького перехилить в бік Польщі, чи навпаки: Хмельницький наблизить Лупула до Криму, до протестантської ліґи, від Польщі відтягне і поставить в позицію нейтральну, а навіть неприхильну, замісць теперішньої союзної?

В першім моменті і Лупул і навіть Хмельницький з старшиною підчеркнули першу можливість. Як ми бачили, Лупул через свого посла Щитніцкого перед самим шлюбом своєї доньки запевняв короля, що він вважає сей шлюб вимушеним, неважним, і при найпершій нагоді його розірве. Значить шлюб нічого не змінить в його приязних відносинах до Річипосполитої, котрої членом він себе вважав діставши індіґенат. Навпаки: Лупул і Радивил постараються використати накинений їм фамілійний звязок, щоб привести своїх нових свояків до покори Річипосполитій. І Хмельницький з свого боку вважав для даного момента користним підтримувати з усею силою сю гадку чи ілюзію, що посередництво Лупула може послужити для замирення України з Польщею: військо радо приймає се посередництво й покладає на нього великі надії. Але тут прилучаються пляни Лупула й Хмельницького на Валахію, які відразу вносять ускладнення до сеї і без того не простої ситуації.

Лупул віддавна робив всякі заходи, щоб сполучити під своєю рукою обидва дунайські князівства: Молдавію і Валахію; він підкупався в Царгороді під Басарабою, не раз діставав султанські грамоти на валахське господарство, пробував оружною рукою реалізувати се наданнє-тільки невдатно ⁵). Тепер, коли йому прийшлося взяти Хмельниченка за сина, цілком натурально мусіла йому прийти гадка використати козацькі сили для здійснення сього старого пляну. Ми бачили, в якій формі се оповідали в Варшаві, разом з вістями про шлюб: Лупул з Хмельниченком умовилися вигнати Басарабу, з тим що його господарство мав би заняти Хмельниченко. Розуміється, поскільки велись якісь політичні переговори, вів їх не стільки Тиміш, котрого мовчазність стала притчею в язиках, а Виговський-на то й висланий від гетьмана, щоб вести всякі політичні розмови. Деякі історики допускають тут розходження в намірах: мовляв старий Хмельницький хотів дістати для сина Молдавію, тим часом як Лупул з Тимошем змовлялися добути Валахію ⁶), але я не бачу підстав для такого припущення: попросту ми занадто мало знаємо інтимну сторону сих плянів, аби запускатися в такі здогади, а говорилось всяке-ще перед одруженнєм і по нім. Ініціятиву Хмельницького мішали з ініціятивою Лупула, Молдавію з Валахією-нераз через те просто, що в ужитку безнастатно мішались самі назви: Молдавія і Мунтенія, Волощина і Валахія. Басараба і Ракоцій ще перед весіллєм підіймають трівогу про пляни Лупула на Валахію ⁶). Лупул поновив свої заходи, аби дістати згоду дивану, щоб йому забрати Валахію, і готовиться до воєнної окупації її. Цісарський резідент в Царгороді так доносить про се свому урядові в початках грудня н.с.-згадавши наперед про давню ворожнечу Лупула і Басараби між собою:

“Сими днями аґенти Валахії звернули увагу великого візиря на поголоски, що Лупул має пляни на Валахію і приготовляє там переворот; тим часом край сей весь час правильно платив данину-чому ж він (візир) хоче його знищити? На се великий візир відповів, що Матвій володів ним вже яких 20 літ, а ніколи не ушанував султана екстраординарним дарунком, отже показує себе невдячним; тому про нього робляться пропозиції-але ще нічого не рішено. Він, великий візир, від давніх літ був добрим приятелем Матвієві і затримує сю справу,-нехай вони (аґенти) спішно напишуть господареві, щоб він прислав грошей і дорогий дарунок. З такою резолюцією аґенти й пішли. Лупул хоч удав, ніби то він боїться Татар з приводу тих польських бранців ⁸), але покликав до себе на границю молодого Хмельницького в поміч, і під рукою мабуть порозумівається в тих своїх плянах з Турками, Татарами і козаками” ⁹).

Краківські відомости переслані венецькому

послові в початках січня додавали такі більш і менш фантастичні подробиці, в звязку з приготованнями до нової польсько-української війни:

“Неприятель не дрімає, стоїть на поготові з своїми людьми і звичайними союзниками (Татарами очевидно), а кажуть, що й баша сілістрійський має наказ його підтримати, і господар молдавський, здається, сполучиться з ним-бо вже видав ханові Ромашкевича, що поміг утікти кільком польським панам з Константинополя до Італії (себто помирився з ханом видавши того Ромашкевича). Молдавський (господар) мав нову персональну конференцію з Хмельницьким, щоб знайти способи замирення з Короною-але той твердо стоїть в своїх домаганнях Зборівських пактів і незалежної України ¹⁰), так що справа мусить рішитися мечем. Син Хмельницького пробуває з жінкою в Хотині, на утриманню свого тестя. Його батько, Хмельницький, добивається від царгородського патріарха дозволу й розрішення на те щоб відібрати у нього (Тимоша) і самому оженитися з нею (господарівною)-тому що той син велів повісити свою мачуху, приловлену в адультері: вона була жінкою одного шляхтича, що живе й досі, а він забрав її йому в наругу, за те що той захопив його маєтки, бувши його приятелем-і се власне було причиною всеї пізнішої руїни”.

Я навмисно навів сю реляцію, щоб дати поняттє про сю мішанину фантастики й реальности. Дві звістки в ній можна вважати реальними: сей приїзд молодого Хмельницького до тестя зимою ¹¹). Друге-конференцію господаря про способи замирення-коли особисту, то з Тимошем же очевидно, в ніякім разі не з старим Хмельницьким, що зовсім не з'їздився з швагром і власне, як побачимо зараз далі, саме в тім часі нарікав перед королем, що з Лупулового посередництва нічого не виходить.

Theatrum Еurораеum наводить такі вісти від одного з бранців з татарської неволі: козаки і Татари силою зброїлися для походу на Молдаву (себ то Мунтенію), і з тим треба було побоюватись, що як ріки замерзнуть, то вони і на Польщу попробують напасти. Особливо що молодий Хмельницький просив свого тестя, волоського господаря, аби з огляду на пошість, що буяла на Україні, відпустив йому Хотинську фортецю: щоб він міг там знайти в потребі приміщеннє з своїм двором і 4 тис. війська. Господар мусів на се згодитись, а король мусить мати пильне око на се все, бути на поготові, скріпляти сили на границі і трактувати справу дуже серйозно (232).

Дійсно, ся подоріж Тимоша на Волощину звернула загальну увагу в атмосфері всяких підозрінь і поголосок про його пляни на Валахію і т. под. Ми бачили, що цісарський резідент ще місяць тому чув про сей похід Хмельниченка на молдавську границю, на поклик господаря. З сим вповні сходиться краківська звістка про Хмельниченкове пробуваннє в Хотині, і можливо, що з сим його походом можна звязати й досить глухі, невиразні відомости про марш козаків і Татар, що ходять по польських реляціях з листопаду й грудня ¹²),-а може й поголоски про козацькі пляни на Молдавію, в тих же реляціях. Нунцій записує в своїй реляції з 14 січня, що Хмельницький знову прислав листа до короля з виразами покори і готовности служити королеві і Річипосполитій і з перепросинами за те, що він не дав королівським комісаріям перевести слідство (в справі Батозького інціденту), як то обіцяв у своїм посольстві на соймі: мовляв се могло б викликати ще більше повстаннє серед козаків і нові шкоди Річипосполитій. Але сі заяви, каже нунцій, не викликали довіря, і на листа не дано відповіди, тим більше, що сподіваються від нього ще й такої вимоги, аби йому помогли заволодіти Молдавією.

В результаті сих поголосок про пляни Хмельницького і Лупула в такій же мірі як і реальних його заходів і приготовань до окупацій Валахії, прийшло до перевороту в Волощині, скинення Лупула і посадження на його місце Лупулового міністра Ґеорґіци Стефана, заходом Басараби і Ракоція. А з того прийшло до розриву їх з козаками і тісного союзу з Польщею проти Козаччини, одним словом-краху всеї дунайсько-балканської політики козацької старшини, що будувалося так хитро протягом всіх літ війни з Польщею. Але перше ніж перейти до сих подій, мусимо в хронольоґічнім порядку спинитися ще на подіях зими 1652-3 року.

Примітки

¹) Novum sponsum reddere himeno parem.

²) В копії попсовано: Kubalowie.

³) Теки Нарушевича 146 с. 247: копія попсована і самий лист писаний як часто у Кисіля-більше натяками і недоговореними фразами; перекладаючи я старався можливо спростити стиль, щоб зробити його більш зрозумілим.

⁴) Вище с. 464.

⁵) Історію сих Лупулових заходів, головно на підставі записки 1643 року про румунські відносини цісарського резідента в Царгороді бар. Шмідта, оповідав Кубаля II с. 340 дд., потім Сірбу в цитованій моноґрафії про Матвія Басарабу, с. 113 дд.

⁶) Вище я наводив варшавську поголоску (в депеші нунція), що Тиміш поріжнився з батьком, тому що не поділяв його плянів нового походу на Молдаву, щоб її відібрати від Лупула. Див. ще далі, с. 486, 508, 510.

⁷) Лист Ракоція до матери 18 липня, Mon. Hung. XXIV с. 467. Невідомий до палятина угорського (Documente V. І c. 8): Лупул пообіцяв передати Молдавію Тимошу, потім як заволодіє за помічю Хмельницьких Валахією. Теж Transsylvania І с. 229 і 141. Уривок варшавської реляції в берлінськім архиві Jorga Acte si fragmente c. 207.