Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

Король пішов так далеко в сих міркуваннях, що на авдієнції даній нунцієві, відкрив йому такий секрет припинення волинсько-подільського рейду: напад на Молдаву стався тому, що Хмельницький в тім часі був занятий польським наступом. “Тому його величество велів військові відступити на богато миль сюди, аби дати Хмельницькому свободу рухів і помогти швагрові-бо він певно захоче се зробити, коли не буде боятися нападу з нашої сторони”. Але-додає чесний нунцій-сей відступ польського війська не всі хвалять, бо Хмельницький міг подумати (не догадуючися такої запобігливости короля його молдавським плянам!), що відступ Поляків стався зі страху, і ще може попробувати атакувати їх, щоб у сім переконатися.

З другого боку, в побоюванню яких-небудь небажаних

ускладнень ішли так далеко, що не похочували дати Лупулові пристановища в Камінці (пригадаймо поговірки про те, що Хмельницький обіцяв Туркам здобути Камінець); за краще вважали умістити його у Львові. Заразом з приємністю думали про ті величезні скарби, що він, як казали, привіз з собою на польську територію,-скільки б то на них можна було найняти війська ¹⁷). А одночасно збиралися використати сю нову комплікацію як арґумент для західніх сусідів, щоб вони підтримали Польщу против можливих наслідків сеї авантури.

Як бачимо, мали про що балакати політики, і серед сього шуму майже непомітно пройшла смерть нашого старого знайомого, одного з стовпів мирної політики-воєводи Кисіля, що постигла його в Берестю 3 травня, після того як він відбув сей сойм і брав участь в нарадах сенату. Останніми часами стратив він у політиці і ті невеликі впливи які мав, і через недуги і старечу слабість дуже мало міг взагалі себе проявляти. Але як ми бачили-до кінця він зістався речником компромісу, і як голос вимираючої шляхетської верстви gente Rutheni natione Poloni-його слово мало все таки деяке значіннє. Сходив зі сцени останній учасник великої парляментарної боротьби, котрою українсько-білоруська шляхта силкувалася розвязати національну проблєму, доки сама не розплилася в новому “плебейському морі”. Кисіль пережив сю парляментарну боротьбу-і не знаходив собі місця в нових умовах революції. Але траґічна сторона сеї його ролі не уявлялася сучасникам. Для них він був великим хитруном, у котрого ніколи не можна було знати до чого він веде, і тому навіть найпрактичніші і найщиріші його поради приймалися з недовірєм і з підозріннями-в чім там закопана собака? Те що говорилося про нього на сю тему з приводу його смерти, найбільш дотепно записав нунцій в одній з своїх реляцій-писаній уже з Варшави, два тижні пізніш:

“За весь час сих революцій він був в підозрінню у Поляків, хоча й листовно богато разів повідомляв про замисли бунтівників, і сам беручи участь в Зборівській і Берестейській кампанії на ділі показував себе вірним сином батьківщини. Тому смерть його в нинішніх обставинах вважається досить своєчасною-бо при тих підозріннях він не міг би здійсняти своїх замірів, хоч би й спасенних; а як би він сьогодня повзяв инакші заміри, він знайшов би способи їх здійснити, і при своїм авторитеті та званнях міг би наробити більшої шкоди, ніж які ся Корона зазнала за 5 літ війни. Він жив так, що не можна було довести його вини-тільки завсіди був в підозрінню, і всіми своїми оправданнями не міг примусити вірити його щирости. Він був греко-руської віри, схизматик; хвалив римсько-католицьку віру-і спротивлявся святій унії. Приготовлений до смерти руками схизматиків, не відрікся й отців єзуїтів: бувши в аґонії заявляв бажаннє вмерти в нашій святій вірі і виявив такі знаки каяття, що оден з патрів дав йому розгрішеннє. Таким чином похоронну службу по нім правили в одних церквах і в других, і його кінець відповідав його життю. Так як не можна було сказати, чи він був вірним своїй вітчині чи зрадником, так він і умер що не можна сказати-чи католиком чи схизматиком” ¹⁸).

Подібне, тільки в коротших словах записав у своїм дневнику Радивил. Цікаво відбилися суперечні оцінки в коротких записах Голіньского: він спочатку відзначив. що про Кисіля думали, ніби то він держав сторону козаків “і з ними мав свої секрети”, потім дописав: “але то зле думали, бо він на комісіях просто з козаками трактував і служив” (с. 622). Коховский, згадавши про таку його репутацію, відізвався більш позитивно

і прихильно (с. 634). Пізніший Грабянка вважав своїм обовязком віддати честь-що то був “муж благочестив і вЂри греко-рускія великій бЂ побожникъ, во словесЂх бЂ сладок, УкраинЂ пріятен” (с. 118) В новішій історіоґрафії ся цікава постать все ще не має заслуженого нею обслідування.

Примітки

¹) Memoriale Альбр. Радивила під 29 березня (в друкованім сеї частини нема вже).

²) Про се довідуємось з того ж дневника Альбр. Радивила: він записує під 5 квітня що до нього приходив Януш Радивил з канцлєром і підскарбієм, щоб поговорити про посольство Кутнарского, читали і обміркувовали лист господаря до Януша Радивила, і сі гадки потім були подані королеві. Потім під 8 квіт.-знову прихід тихже, але вже “з доручення короля”, щоб обсудити ще раз сей лист; Альбр. Радивил поясняє, що господар виправдував (або: вихваляв) свої заходи коло замирення короля з бунтівником і переконував” (очевидно-в необхідности продовжувати таку мирну акцію). Сього листу не маємо. В старім “суммарії” варшавського коронного архиву крім змісту листа Лупула до короля, процитованого вище (с. 499), є ще зміст листу до канцлєра, а тою ж датою 25 березня, але се простий супровідний лист.

³) “Пункти, передані мині від в. кор. мил., через ур. Юрия Кутнарского, я добре вирозумів з його устної реляції, і тепер за найважнішу справу вважаю знестися з Хмельницьким в сій справі, згідно з бажаннєм в. кор. м.”-Жерела XII с. 202.

⁴) “Одначе на сю медіяцію зволь в. кор. мил. не спускатись бо се непевна річ, коли трактується з такою неспокійною і лукавою (przewrotna) головою”- тамже с. 204.

⁵) Акты ЮЗР III с. 489-80.

⁶) Акты Моск. госуд. 307.

⁷) Жерела XII с. 192-3.

⁸) Жерела XII с. 197-8.

⁹) Тамже с. 200, про лист канцлєра-в згаданім “Суммарію” коронного архива.

¹⁰) Лист сей був виданий спочатку у Рудавского с. 123, і в Monum. Hungariae Historica XXIII дод. 674, новіше, з ориґіналу коронного архиву, але в уривку тільки-в Жерелах XII с. 193.

¹¹) Рудавский, наводячи лист Ракоція, навіть виразно каже, що читано його в повнім сенаті, що складався головно з сенаторів литовських, с. 123, але се може бути апріорна подробиця, під котрою не лежить ніяка фактична відомість.

¹²) Відповідь з датою 20 квітня у Рудавского ж, с. 124.

¹³) Обговорюючи справу докладніш ніж хто небудь з істориків, Кубаля одначе допускає деякі недокладности. Він каже, що після того як прийшли ті вісти, “посол угорський (Ракоція) і Кутнарский робили в Берестю заходи, щоб перетягти на бік свого пана Річпосполиту”. Але угорського посла відправлено мабуть 20-го ж, Кутнарский же ледви чи приїздив вдруге. Такої ліцітації між ними мабуть в Берестю не було. В пізніших листах Лупула з Хотина нема на се натяку, і так само в реляціях венецькому послові.

¹⁴) Memoriale під 21 квітня: “Під вечір приїхав гонець і повідомив, що Трансильванець і Молдаванин змовилися против Волоха і його ґенерала лоґофета настановили господарем, вигнавши попереднього, і в такім секреті і скорости се зроблено, що тільки post factum стало відомо”. Дальше додане очевидно пізніше: “Волох з частиною майна і дружиною втік до Камінця і благав у нас помочи, але в такій нашій скруті не одержав, тому написав до Тимошка-козака, сина Хмельницького, котрому віддав свою доньку, просячи помоги, і одержав її” і т. д. Се виглядає на оправданнє Лупула-що він тоді тільки і тому тільки звернуся до зятя, що не виручили його Поляки.