Історія України-Руси. Том 9. Книга 1
Шрифт:
Коротке оповіданнє, з чужих слів очевидно, — згаданого вже Поляка Черновского з Волини: “Казаки, собрався войною, стоят во многихъ мЂстехъ и круг Киева, а воевода киевской Адам Кисель в Киеве живет в великом страхованье, а росправныхъ никаких дЂлъ чинить не смЂетъ. А казаковъ хотЂлъ было уговаривать, и казаки вночи хотЂли было ево, Адама Киселя конечно посадить в воду, и о том ему учинил вЂдомо Богдан Хмельницкой, что быти ему посажену в воду, и он де посылал к киевскому митрополиту Селивестру о том бити челом, чтоб он Козаков уговорил, и митрополит киевской одва упросил казаков того, чтоб они Адама Киселя в воду не посадили. И Адам Кисель гораздо о том хотЂние держит, чтоб ему из Киева уйтить до короля, да невозможно — казаки ево не отпустят, a говорят, что де он Адам приезжает ихъ обманывать, чтоб ему у короля зажить ласку, а их всЂхъ изгубить, и то де Богъ вЂдаетъ, одва ему Адаму быть ни
Про тодішні розрухи знайшлись отсі відомости під фальшивою датою 1655 року в Теках Нарушевича 148 с. 1047, під заголовком “відомостей принесених з обозу”:
Кисіль пересилає рапорт від одної хоругви (подаю в скороченню): “Знову великі бунти коло Киселева, вся своєвільницька наволоч зібралася до Киселева і тут розложилася своїм обозом. Жодному шляхтичові не попускають. Пан Лаґєвніцкий як приїхав до дому, то й коней випрягти не дали — вбили його немилосердно. П. Яна Тишу вхопили і не знаємо, що з ним тепер діється; п. Рудкевич ледво втік, на п. Тишовского також нападають з-часта. Тому прийшлося нам дати знати в. м. панові про ту сваволю — що нам робити: чекати соймику чи ні? Бо страшенно нам сприкрилося! Нас небогато, а вісти про сваволю доходять часті. Хоругов п. підкоморія вже тижнів три як одійшла, а сваволя по всіх містах підіймається, скрізь бунтуються, і ми б пішли, якби дістали скору відомость від в. м.
“Другий лист з Київа: пишуть, що листи п. воєводи київського не застали Хмельницького, бо пішов з військом до Криму, вибравши чоло козаків з кожного полку — має їx кількасот. Мають прийти й инші — бо полковники не хочуть, щоб Хмелницький сам ішов з тим військом. П. воєвода думає, що в відсутности Хмельницького не можна буде задавити того хлопського бунту. Післав до нього, думаючи, що його застане — а тим часом на Бога просить, щоб військо наше посунуло за Случ, і там стало, між Случею і Дніпром, коли розрухи будуть рости”.
7) Польські справи 1650 р., посольске звідомленнє Пушкиних. Подібно відзивався й ігумен Йона, приїхавши з Укрїни в червні: “Поляки съ Черкасы утвердились вЂчнымъ миромъ и урядники въ своихъ имЂнияхъ владЂютъ по прежнему, хто чем владЂлъ”. Малор. справи 1650 зв. 4 N 14 л. l.
8) Див. нижче, “новини з України” Ґоліньского.
9) Ориґінал, з витисненою печаткою — Польські справи 1650 р. ст. 1 л. 569-70.
ТОРГИ МАГНАТІВ 3 ГЕТЬМАНОМ І СТАРШИНОЮ, ОБОПІЛЬНЕ РОЗДРАЖНЕННЄ, ПОВСТАННЯ ПІДДАНИХ, ГЕТЬМАНСЬКІ ЛИСТИ ПРОТИ СВОЄВОЛІ, ЛЮДНІСТЬ ТІКАЄ, ПЕРЕСЕЛЕННЯ ЗА МОСКОВСЬКУ ГРАНИЦЮ.
З пізніших обіжників Кисіля й иншого листування другої половини 1650 р. бачимо, що в сумі ріжного польського елєменту влізло в тім часі між українську людність чимало. Найбільше, розуміється, в західнім, приграничнім поясі — там він чув себе безпечніш, бо ближче було тікати під небезпечну хвилю. Кисіль в своїх обіжниках звичайно заспокоює сю шляхту, щоб вона безпотрібно не зривала ся з місця і не тікала — вважаючи, очевидно, її присутність на місцях корисною з політичних мотивів, — тільки напоминає, щоб обережно поводилася з підданими 1). А на випадок польського наступу просить Потоцкого завчасу повідомити його, щоб міг сам безпечно вивести шляхту і сам виїхати. Він тоді мешкав в своїй Гощі, недалеко границі, і вважав, що його присутність служить для шляхти знаком безпечности і спокою.
До дальших, східнє-українських кутів теж настирливо пхалася зголодніла шляхта, щоб що небудь уколупнути “з своїх здичілих підданих”, а великопанські урядники — ріжних Вишневецьких, Потоцких, Конєцпольских, з невеликими відділами двірського війська, вважали своїм обовязком перед своїми хлібодавцями, а до певної міри — й перед усею Річпосполитою, йти в глибину України і там маніфестувати владу Річпосполитої й маґнатства над українською землею і людом. Московський післанець Унковский, бувши в жовтні 1650 р. у Хмельницького, застав тут купу ріжних панських і маґнатських служебників, що випрошували у гетьмана листи на те, щоб їм жити в маєтности і правити підданими: “Ляхи: пан Шпод з товаришами — слуги князя Вишневецького, староста лубенський (його ж) Нагорецкий, та Бедлинський, і богато Поляків — слуги Потоцкого, Адама Киселя, і Конєцпольский, і Борис Грязной (московський емігрант, чернигівський поміщик) — а всі бють гетьманові чолом о листи — щоб дав їм листи, аби їх по городах і селах слухалися мужики, і гетьман їм велів дати листи — велів мужикам слухатись, — крім козаків”. 2)
В повітрі України висіла густа хмара глибокого обопільного роздраження і обвинувачень: сторони української, козацько-підданської, і польської — панської. “В городах війська Запорозького в розмовах чули від Поляків, від старост і урядників і тих Поляків що в тих козацьких городах живуть в маєтностях своїх, що їм від козаків чиняться великі кривди, і їх панські піддані всі звуться козаками, і їх, панів, не слухають; а Запорозькі козаки кажуть, що Поляки в присязі своїй, як з ними замирялись, не стоять і чинять їм великі зачіпки (задоры) і обиди, і їм відомо, що Поляки на них збираються і хочуть їх воювати; і з обох сторін Поляки й козаки кажуть, що між ними буде знову війна, і то скоро" — характеризують ситуацію московські висланці, що їздили на Україні літом і в осени того року 4).
Від допущеної на козацьку територію шляхти гетьман вимагав певної покори перед владою своєю і військовою. Ставив їй умови — не наприкратися людности, поводитися не тільки з козаками, але й з підданими вирозуміло й толєрантно. Йому й старшині се приємно лоскотало козацьку амбіцію, що перші маґнати Корони — які ще так недавно мали їх за ніщо, тепер корилися перед ними, гнулися, запобігали їх ласки. Післанці Конєцпольского, що так недавно ще, через свого підпанка Чапліньского, владно роспоряжався долею Богдана, з жалем росповідали, які “контемпти” прийшлось їм витерпіти від гетьмана, коли вони їздили до нього літом випрошувати вступ до держав свого патрона. “Жадного староства, ані жадних дібр не хоче пустити панові хорунжому коронному — все поарендував від себе, о десяту частину дешевше ніж ходили оренди перед ним 5). Причини тому такі: по перше -що не скоро поклонився й. м. п. хорунжий, а всі инші вже давно його адорували й ударували; от і від князя воєводи руського (Вишневецького) при них коня з сідлом віддавано йому самому (гетьманові), а від сина — синові коштовну шаблю”. 6) “Взагалі забирає всі міста, ліси і буди поташові, і Ґданщане сміють без відома короля й Річи посполитої вступати з ним в контракти на них, (на сі промисли) і посилають до нього" 7).
Кінець кінцем між гетьманом і старшиною з одного боку, між маґнатами — державцями і поміщиками з другої йшов, кажу, неустанний торг про працю і права підданих, а людність при кожній чутці про розрив із Польщею, спішила ліквідувати сю відроджену шляхеччину; починала бити і виганяти поміщиків, урядників, орендарів, і т. д., і звичайно до помочи їй ставала мобілізована козаччина, до неї приставали купи добровольців, — і всякі виступи проти них з боку гетьмана і старшини викликали підозріння, недоволення й відрухи.
Такий рух викликали під весну виступи Нечая, потім рух козацьких військ на Поділлє (як думали — на Потоцкого), і т. д., — як побачимо нижче. Хмельницький з старшиною мусіли виступати проти такої “своєволі”, грозячи тяжкими карами. Маємо в московських актах напр. такий обіжник прилуцького полковника Тим. Носача з місяця квітня (на жаль — в московськім перекладі, тому і я його подаю в перекладі):
Полковник запорозький прилуцький - панам сотникам, отаманам і всім товаришам. Оповіщаю вас певно, за наказом й м. п. гетьмана, абисьте заборонили конечно по всіх пограничних містах (чи місцях), аби за границею шкід і збитків не чинилося, в шляхетських маєтках і державах панських наїздів своєвільних перестали, торговим людям всяким і купецьким теж ніяких кривд не чинили. Поспільства щоб не баламутили, аби від того замішання мирний договір не порушився, і пана гетьмана і всього війська на гнів не призводили. Всяким подорожнім людям свобідну путь би давали — як перед тим бувало, так і нині дай Боже! Котрі піддані в державах панських і шляхетських, аби державці і пани ними по давньому володіли, і доходи всякі на них здавна положені побирали 8). А коли не будемо так чинити як нам від й. м. п. гетьмана і пана нашого наказано, будемо від нього карані так як иншій нашій братії учинено — хто що заслужив, так йому й заплату вчинить. А потім вас Господу Богу поручаю. Писано в Краснім, місяця квітня 1650 р. А на звороті написано: Тимош Носач полковник запорозький прилуцький 9).