Історія України-Руси. Том 9. Книга 1
Шрифт:
“Бо він дуже невисокої гадки про нас і (дуже невдоволений) з порозуміння наших з Москвою. Тільки те що тепер дуже велика зима, і коні дуже худі, вони ще не рушаються, і не може їх тепер піти більше як три-чотири тисячі. Але на весну буде гостей сила: козаків, Татарів, Волохів і мабуть Турків... Хочуть Поляків зовсім знищити. А не найменша причина тому то, що Турок доконче хоче усунути хана, і єдина надія хана — в Хмелю, що він при нім стоятиме. І Хмель теж не від того, тільки щоб поміг йому кінчити Ляхів. І так що перед тим козаки кланялися Татарам, то тепер Татари те саме козакам чинять, аби тільки від них не відступали.
“При мині прислав Хмельницький своїх послів до хана, у-двох, повідомляв його що Ляхи з усею своєю силою йдуть на нього, хотячи з весною почати війну; також що й. м. п. хорунжий коронний 23) повернув з чужоземним
“Яку ж хан дав на то відповідь? Насамперед обіцяв перевести так справу, щоб частими своїми послами затримати Ляхів до весни. А в необхідности, коли б була ґвалтовна потреба, обіцяв поставити 12 тис. війська, коли б Ляхи на нього наступали. Що до доньки господаря волоського, то син його дістане її, коли Хмель буде (твердо) мати братерство (з ханом).
“Господар волоський дуже тим журиться, що мусить за того хлопа дати свою доньку. Але не бачить иншого конкурента — хіба що Поляки визволять його з тої халепи. Господар волоський сказав передо мною: “Видить Бог, як я досі був певний Корони Польської, але нехай Поляки не мають мені за зле, коли я звязався з козаками, і помагатиму їм воювати! Нехай би Поляки запобігли тому, як можуть”. Хмель прислав йому чотири тисячі комонника, і він поневолі їх прийнявши мусить їм платити.
“Отже зміркуй в. м., в якім ми лябірінті! Чи нас Бог з тої біди витягне, і ви те хлопство війною подолаєте? Бо не дай Боже на весну — треба нам добре приготовитись, щоб протистати козакам. Орді, Волохам, а не дай Боже — і Туркам! Бо цісарові турецькому дуже хочеться Камінця Подільського.
Сі інформації, очевидно в такій же твердій і катеґоричній формі подані Бєчиньским канцлєрові одночасно з візировими листами, 13 січня, мусіли ствердити короля й його міністрів в необхідности негайної війни. Коли хан так твердо і непохитно рішив підтримувати козаків, і тільки протягатиме час своїми переговорами, треба його випередити, і той час, поки Татари прийдуть козакам в поміч, треба використати щоб можливо зломити козацьку силу. Рисковано було на се пускатися з тими силами, що мали в роспорядженню польські гетьмани, — але з другого боку час і обставини принаглювали рішучо. Так очевидно й стала справа на секретній нараді, що відбулася слідом, в присутности короля. Про неї оповідає нунцій в своїй депеші з 21 січня 24). Майже всі присутні, каже він, висловились за те, що з козаками треба битись і силою привести їх до покори. Але король не схотів, каже нунцій, рішати сю справу дефінітивно, поки військо відповідно буде збільшене, — бо воно все таки своїм числом значно слабше від козацького. Треба, мовляв, мати якісь резерви, на випадок програної битви: не можна ріскувати цілою державою в одній баталії, не маючи кріпостей для оборони. Справу відложено — до скомплектовання війська. Але тим часом наєм вояків ішов далеко не так швидко, як би бажалось. Приповідні листи не дуже розхоплювались, і люде просто таки відрікалися від них. Велику сенсацію зробило, коли кн. Вишневецький — оден з призначених вождів в будучій війні, від котрого сподівались, що він поставить яких сім соток кінноти до королівського війська, відмовився від вербування війська і повернув назад прислані йому приповідні листи. Його прихильники токували се так, що князь хоче зістатись сам єдиним комендантом свого контіґенту, хоче сам його утримувати і не віддавати в роспорядженнє гетьманів. Але він давав привід і до всяких инших підозрінь: говорили, що князь терплячи недостачу в грошах, війшов у зносин з Ракоцієм, позичає у нього гроші, даючи йому в застав свого сина (будучого короля Михайла), і тому, значить не хоче взяти участь у війні, в котрій Ракоцій має бути союзником Хмельницького 25).
Тому поруч дебатування плянів рішучого наступу на козаків ішли міркування й про те, куди вислати королеву з дітьми для безпечнішого пробутку, як що польське військо не скомплектується на час. Чи безпечніш їм буде на заході, дальше від козаків і Татар — у Кракові, чи краще на півночи: в Торуню або Марієнбурґу, рахуючися з можливістю нападу на Мальпольщу Ракоція, котрому султан, мовляли, вже дав наказ помагати Хмельницькому 26).
Тим не менше відкладати війну вважали неможливим і десь між 15 і 20 січня, коли велись оті наради, король післав з малої канцелярії накази обом гетьманам, великому й малому,
“Тому тут переконані, що за короткий час вони (козаки) будуть приведені до послуху або зброєю, або переговорами”, додає він 27).
Примітки
1) В згаданім листі до короля, писанім в день відкриття сойму, в дорозі з Київа, з Білгородки, 5 грудня (про нього вище с. 158, і ще нижче с. 161), Кисіль радить королеві, як має написати гетьманові, що то він, король затримав Кисіля в його дорозі на сойм: a ze tesz у to relatum est w k. m. р. m. m ze iechaniem moim z Kiiowa obywatele wszyscy ruszyli sie, co czyni watpliwosc pokoiu, tedy isz w. k. m. y mnie z drogi warszawskiey, gdziekolwiek poczta potka, zliecic-ies raczyl powrocic do Kiiowa y uniwersaly wyslac, aby obywatele wszyscy nie ruszali sie z domow swoich — Oc. 225 л. 343 об. А в пізнішім листі, з 12 грудня, він повідомляє, що не маючи часу прибути на сойм посилає на руки підканцлєра свій меморіял — нічим не натякаючи, ніби то король йому велів зістатися на місці й не їхати на сойм.
2) Жерела XVI с. 97-8.
3) Збірка Краків. акад. N 367 л. 35.
4) "Виїзжаю в Київа і виїзжаю з жалем, що так легко приходиться кидати — відзискане з таким трудом і риском. Вся шляхта кидає гнізда свої приведена мною — зі мною виходить Плєбс — за Дніпром уже схильний до підданства, а до Дніпра приведений до повного послуху, став знову непокірним (Plebs za Dnieprzem do poddanstwa disposita, a pod Dnieprz doskonale possessa — iak znowu recrudescit). Стражниця Річипосполитої, задля котрої я тут цілий рік зіставався, незважаючи на всякі інціденти, і підтримував спокій, і ваша кор. мил. мав єси звідси всякі відомости й остороги, — тепер покидається. Всі ми знову як душа з тілом розстаємося з нашими маєтками. Вся Україна, повна жалю, покинена своїми власними обивателями, переходить до того пана і присних його, що в їx руках була раніш. Стільки недогоди і страти приносить мій виїзд з Київа! — хоч одні мене представляли непотрібним і бездіяльним резідентом, инші — безкористним для Річипосполитої, треті — що я тут в своїх інтересах, а не для Річипосполитої коштами і здоровєм своїм рискую.
“Кінець вінчає діло! Як перед тим я писав до в. кор. мил., що то дуже важно було для Річипосполитої, щоб я затримував се місце, і при мині шляхта затримувала своє володіннє принаймні по беріг Дніпра, — а Річпосп. і ваша кор. мил. з станами коронними аби щасливо соймували, і на тім соймі нас забезпечили і цілу Річпосп. заспокоїли, — так тепер вислід річей показує, що Річпосп. чи не пожалує такого рішення. Бо замісць забезпечення на всіх впала така небезпека, що перше вороги, ніж громадяне довідалися про зміну в намірах що до згоди. Гетьман запорозький се мині виткнув в своїх листах.
5) Plebs у teraz wielkimi tlumami ruit za linia zewszad, a choragwie po pasiekach blukaiac sie, iako od kilku wiadomosc mialem, nie maia czym zywic koni. В якім напрямі за лінію? очевидно на козацьку територію.
6) Осол. 225 л. 341 об.
7) Памятники II с. 583: Кисіль пише королеві, що посилає на руки канцлєра оден “концепт” з звідомленнєм про свою цілорічну службу Річипосполитій і з своїми гадками про нинішнє становище, а другий — “концепт способів як пункт супліки”. В тім меморіялі, що містять Теки Нарушевича № 141 с. 1095 (з помітою “з королівського архиву”) обговорюються обидві теми: мабуть Кисіль передумавши виложив їх разом і післав свою записку в дійсности не 12 грудня, а дещо пізніше.
8) Наведу його арґументацію в сій дражливій справі:
“Треба вважати, що одно — ревнувати реліґії, а инше — кождому його право віддавати. Руські права і привілєґії належать Руси такій, як вона приступила до Річипосполитої, з своїми катедрами — такій якою вона під той час була (не-уніятська), а не такій, якою вона під той час не була; і (належать) всьому народові, а не якимсь одиницям.
“Коли можна було відступити три части владицтв (підчас безкоролівя), так можна поступити і з четвертою частиною, і тут не може бути скрупулу.