Історія України-Руси. Том 9. Книга 2
Шрифт:
Се викликало дуже злісні замітки з боку Карпова. Він закинув Костомарову, що його представленнє Переяславського акту являється дещо “очищенным-в более приличную форму”, але ідеольоґічно близько спорідненим варіянтом оповідання Історії Русів- старшинського памфлєта, що безпардонно перелицьовуючи факти українсько-московських відносин, і в даному випадку постарався, мовляв, представити “статті Б. Хмельницького” як вислід “договору двох рівних сторін” 5). “Історія Русов”, розвиваючи оповіданнє Величка, дійсно додала подробиці, як сі статті з доручення гетьмана зложили Богданович і Тетеря, пізніші посли до Москви, переказує їх зміст-ідучи за пізнішими московськими статтями, і представляє справу так, що Бутурлин з товаришами, вислухавши козацькі статті, “подтвердили присягою своею отъ лица царя и царства Московского о вЂчномъ и ненарушимомъ храненіи условленныхъ договоровъ”, і тоді покликали до присяги українську сторону (с. 119).
Можливо, що Костомаров дійсно дав своє представленнє Переяславського акту під вражіннями Історії Русов, але відповідаючи Карпову на його закиди 6) він сю сторону промовчав, а звернув свою арґументацію головно на доказ того, що в Переяславі, мовляв, не могло обійтися без обміркування умов такого з'єднання, а потвердженнє Величкового оповідання добачав в словах Самовидця, що Бутурлин приїхав “чинячи постанову, як могут зоставати под высокодержавною єго цар. величества рукою” 7). Розуміється, Карпов сеї арґументації не прийняв і в своїй полємічній брошурі про “Костомарова як історика Малоросії” ще ріжче закинув йому,
Чи був Костомаров у сім тенденційним, се тяжко сказати. Він не раз ішов за Величком без усякої рації, видимо тільки тому що той захоплював його емоціонально барвистими подробицями, які виповняли прогалини в достовірніших джерелах, там де історикові хотілось би знати більше про події, ніж говорили сі джерела. Але можна думати, що в деяких таких місцях Величко приваблював його також і своєю апольоґією козацтва, козацьких діячів, ідеальних мотивами козацької боротьби і т. д. Описуючи переяславський акт Костомаров міг робити се просто, як історик романіст-яким був, а не водитися політичними тенденціями, як се йому закидав Карпов, а за ним Куліш 10). Але не виключено й се, що йому тут закортіло підірвати свідоцтвом Величка офіційне представленнє московської місії, що так заважило на всім дальшім характері українсько-московських відносин. Розуміється, з його боку було необережно спиратись на Величка з його апокрифічним Зоркою 11), коли з уст сучасників можна було навести свідоцтва, які підчеркували договірний, двосторонній характер Переяславського акту, і висловляли переконаннє в тім що він був з московської сторони достатньо санкціонований. В своїм аналізі Переяславського акту, зробленім десять літ тому, я вказав, що гетьман вважав для себе й війська обовязковим в пізніших своїх відносинах до Москви тільки те, на що він в Переяславі з Бутурлиним договорився (“домолвили”) 13). Договорний характер переяславських переговорів цілком виразно підчеркнула старшина, жадаючи від Бутурлина санкції на письмі 13). Костомаров цілком правильно говорив про “Переяславський договір” і новіші історики і правники признають, що незалежно від формальної сторони-браку писаної санкції договореного, те що почалося в Переяславі і закінчилося в Москві мало характер договору і за договір самою московською стороною признавалося- хоча вона й постаралася надати йому характер царського “пожаловання” на українські “чолобиття” 14).
Маємо тут повну анальоґію з Зборівською “Деклярацією ласки короля й. м.” Зрада хана змусила тоді українську сторону вести свої переговори з королем про умови замирення в можливо мягких і покірних тонах. Гетьман і військо мусіли ставити свої умови в формі петиції до короля; козацькі посли мали “упавши до ніг й. кор. мил. найунижено і найпокірно просити його” про задоволення сих “потреб війська Запорозького”. Король дав свою відповідь в формі отої “деклярації ласки на пункти прощення війська Запорозького” 15). На сій підставі польські політики позволяли собі говорити часом “гораздо сердито”, як ми бачили вище, що Зборівського договору ніколи й не було-був тільки акт королівської ласки, вчинений на прохання кримського хана, а з Хмельницьким, як своїм підданим король не входив і не міг входити в ніякі договори. Але фактично вся Польща й инші, заграничні політики знали, що з Хмельницьким був договір, і коли займалися фактичним станом речей, а не дипльоматичними фасонами, цілком одверто говорили про. Зборівський договір, його недодержаннє козаками, шанси його відновлення і т. и. А недодержаннє польською стороною деяких пунктів сеї “деклярації ласки” приготовили й дійсно дуже серйозні клопоти! Подібно і з переговорами 1654 р. Дарма, що вони велися після того як українська сторона вже зложила присягу, і згідно вимогам Москви прибиралися в форму “чолобить” цареві,-і українська і московська сторона дивилась на них як на договір, двустороннє порозуміннє, почате в Переяславі при присязі, продовжене в пізніших переяславських переговорах, завершене московськими резолюціями, прийнятими українською стороною лише постільки, поскільки вони відповідали її пропозиціям. В згаданій своїй студії я писав десять літ тому:
“Так, Україна просилася. Але московському правительству було звісно, що свій перехід під царську зверхність вона не мислить инакше, як тільки в формі договору. Напр. 1651 р., після берестецької катастрофи, в найбільш критичний момент, Виговський говорив московському аґентові, що він сподівається незадовго їхати послом до Москви в справі піддання. “І коли царське величество пожалує їx- зволить прийняти під свою високу руку, він про всі ті статті умовиться, на котрих статтях їм бути під государевою високою рукою” 16). Те що мало бути в Переяславі в січні 1654 р., московське правительство так і представляло собі як умову, і по. перших вістях, одержаних від Бутурлина про Переяславський акт, висилаючи своїх воєвод до Київа, воно поручало їм на випадок потреби воєнної сили домагатися її від гетьмана “на основі договору, як він умовився з Василем Василевичем Бутурлиним з товаришами” 17). І гетьман з свого боку те що було в Переяславі 8 січня, як ми бачили, теж називав “трактатами”, і посилаючися на дані там царським іменем обіцянки допевнявся тільки реалізації царськими привилеями того запевнення вільностей українських, яке було вже приобіцяне українській стороні перед її присягою. Про се ж пригадувати московському правительству поручив він своїм послам. Присягу зложено після того тільки як царський посол царським словом запевнив Українців, що їх жадання цар сповнить в повній мірі”.
Козацька Україна в момент її переходу під протекторат царя становила фактично самостійну державу, з своїм спеціяльним устроєм. Як ми бачили, давно вже самі українські установи зняли титул королівської зверхности з свого державного титулу (хоч не витримували сього послідовно), і се ж зробив московський уряд. Вхопившися формальної неустойки-недодержання королем присяги в справах віри, московські політики популяризували ту ідею, що наслідком сього недодержання Українці звільнилися від підданства королеві і стали людьми вільними. Адміністрація московська, як ми бачили, розріжняла “людей королівських” від “людей Хмельницького” або “Черкаських городів”. Фактично від 1648 року Україна користалася всіми функціями самостійної держави-приготовивши се становище політикою козацького війська цілого півстоліття. Зійти на становище простої провінції Москви з переходом під протекторат царя-сього не мали на думці не тільки українські провідники, але й самі московські політики-хоча й висували помаленьку ідею повернення до царя його старих “отчин”-спадщини великого Володимира. Правда вони, як ми бачили, старанно вмовляли весь світ і саму Україну, що головне чого Українці прагнуть і від Москви потрібують, се забезпеченнє від утиску православної віри. Але розуміли, що сим справа не кінчиться, і в своїм переяславськім експозе устами Бутурлина, крім захищення православної віри пообіцяли від царя, що він дасть Україні військову поміч проти Поляків і буде й держати в милости і обороні. В сих неясних виразах, се треба одмітити-все таки містилося щось більш ніж прийняттє України в склад Московського царства як його провінції. В промовах виголошених іменем царським, при передачі інвестиційних дарів, після гетьманської присяги, дано було ще більше, як то я вище зазначив: признаннє всенародньої власти гетьмана і всього українського
Коли навіть триматися московського звідомлення-правдоподібно, кажу, в тім пункті дуже “спрощеного”, воно все таки дає богато. З одного боку характеристично, що гетьман цілком поминув справу віри, на котрій весь час їхала московська політика, з другого-що він висунув сакраментальну формулу “непорушимости вільностей українських” (“волностей не порушить”)-формулу випробувану в столітніх торгах з польським урядом і шляхтою, і в змісті своїм безконечно плястичну і здатну до розтягнення. В данім випадку вона означила очевидно захованнє всього політичного і соціяльно-економічного надбання української революції: української державности, горожанських і економічних привилеїв, всього політичного і соціяльного укладу українського життя-всього того що гетьман потім виложив конкретніше, в певній частині, в конференції з Бутурлиним два дні пізніше, а ще детальніше і ясніше воно було сформуловано в лютневих пунктах. Гетьман жадав, щоб іменем царя була на те зложена присяга перед присягою українського уряду; Бутурлин з тов. кажуть, що на се не пристали, і гетьман з старшиною кінець кінцем на тім не настоювали, зложили присягу-але зложили висловивши свої постуляти, і почувши від Бутурлина приреченнє, що “вел. государь учнетъ ихъ держать въ милостивомъ жалованьЂ и въ призрЂньЂ и отъ недруговъ ихъ въ оборонЂ и въ защищеньЂ, а волностей у нихъ не отымаетъ и маетностями ихъ велитъ имъ владЂть по прежнему”. Значить, присягу з української сторони, коли навіть триматися московського звідомлення,-зложено на певних умовах, на слово повномочних царських послів. Гетьман і писар пізніше нагадували, що вони чули від Бутурлина, і се було більше ніж записано в польськім звідомленні: що цар примножить українські вільності і дасть Україні більше ще ніж вона просить 18). Так воно мабуть і було, що Бутурлин дав обіцянки більші, і в більш катеґоричнім тоні, ніж се описує його звідомленнє-хіба що від формальної присяги “по чиновной книге” відмовився. В словах гетьмана що його Бутурлин “увЂрилъ и на той вЂрЂ насъ непоколебимыхъ утвердилъ” можна б навіть бачити обережний натяк, що щось в роді присяги (“вЂpa”) таки було проголошено.
Але коли навіть триматися звідомлення місії, все таки цілком ясно стає, що підданську присягу гетьман і військо зложили на певних умовах, на виразні запевнення царських уповажених-одним словом, що се був цілком виразний договір, як се констатували й російські передреволюційні державознавці. Тому гетьман з старшиною й уважали сі переяславські переговори основним моментом в процесі уставлення нових відносин: їх пізніші пункти і царські резолюції тільки розвивали і конкретизували те принціпіяльне погодженнє, що сталось між представниками війська і царськими уповаженими послами в Переяславі. Тому з повним правом справді можна весь сей складний договірний процес, що протягнувся на кілька місяців означати назвою “Переяславської умови”, чи “договору”, як воно називалося в літературі.
Гетьман і старшина домагалися його скріплення посольською присягою в імени царя, потім писаною деклярацією “за руками послів”. Звідомленнє Бутурлина каже, що посли одного й другого відмовили -і так воно мабуть і було. Що до присяги-мене найбільше переконує те, що в згаданих вище листах гетьмана і Виговського до послів вони не згадують про присягу, а тільки про “слово царське” отримане в Переяславі, хоча власне дуже до річи було б їм тут згадати про присягу, якби вона була дана. Взагалі в ближчих до сього акту часах ніхто з відповідальних учасників переяславських переговорів про присягу не згадує. Заговорили про неї вже по смерти Хмельницького-коли при настановленню Юрка Хмельницького зайшла мова про потребу обосторонньої присяги, і козацький проєкт статей згадав, що в Переяславі було “постановленнє і виконаннє присяги изъ обоихъ сторонъ” 19). Заговорили і замовчали-мабуть стрівшися із рішучим запереченнєм. Мабуть було так, що тільки дуже рішучого запевнення “слова царського” добився в Переяславі гетьман, але не присяги. Так само писаної деклярації відмовив Бутурлин. Але для заспокоєння громадянства мабуть була пущена чутка, що московські посли кінець кінцем присягу зложили; так оповідає й сучасник, Макарий Криницький, оден з митрополичих висланців-як побачимо зараз ширше. Чи Величків голос являється безпосереднім відгомоном таких старих поголосок, чи незалежною від них пізнішою українською патріотичною фікцією, трудно сказати; я вважав би правдоподібнішим се друге, але в кождім разі він не може для нас мати ніякого документального значіння.
Я таким чином схильний думати, що прикрий результат торгів за присягу і за писану деклярацію не був пущений старшиною в ширші круги і зістався секретом тісного гетьманського осередка: не в його інтересах було викликати в сім моменті недовірє до московської зверхности і сумніви в розумности вчиненого гетьманом кроку-переходу під протекторат царя. Трівога і занепокоєннє з сього приводу- що ми побачимо далі з деяких звісток сучасників, викликалося мабуть иншими обставинами. Але цікаво було б зміркувати, наскільки був збентежений і затрівожений поступованнєм московських бояр сам осередок? Чи відчув він тут симптоми твердої і послідовної абсолютистської, централістичної політики, з котрою йому тепер уперше приходилось мати до діла, і він зрозумів, а як не зрозумів то інтуїтивно почув, що вступив у цілком новий політичний світ, де на ніщо буде весь дотеперішній політичний і дипльоматичний досвід, здобутий в польській школі, в сій анархічній єзуїтсько-шляхетській республіці, і треба буде вчитися нових методів і способів? Чи легковажив собі сих північних варварів і потішав себе надією, що їм-таким досвідченим і цивілізованим людям західньої культури не трудно буде обернути навколо пальця сих mangeurs de chandelles? Думається мині, що як реальні політики, вони взагалі мало значіння надавали таким зверхнім формам, а покладалися на те, що реальні взаємини сил і обставин визначать фактичні взаємовідносини московського й українського осередка, міру залежности і практику відносин. Тим я поясняю необережність, яку Хмельницький виявив у своїх розмовах з Бутурлиним і тов. в Переяславі на тему дальших взаємовідносин (про се далі), даючи московському урядові такі аванси у сих взаємовідносинах, які він легко міг би обминути, коли б більше рахувався з тим ужитком, який з них могла зробити Москва. Думається также мині, що він взагалі не досить оцінював елєменти внутрішньої слабости свого режиму на Україні і всі небезпечні можливости, які тепер могли виникнути на ґрунті тіснішого зближення з Москвою і її протекторату. Можливо, що він дивився на сі перспективи, як то часом буває-з такого становища, на якім зачинав свої переговори з Москвою про її зверхність, пять літ тому, не досить здаючи собі справу з тих змін, що принесли сі пять літ-а тим часом вони дуже змінили ситуацію на користь Москви і не на користь України, спеціяльно-її політичного козацького осередка. Пригадуються з того приводу справедливі слова пок. Ключевского: “Москва протягом шести літ приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована Татарами під Зборовим і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками-Татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли країна вже знищилася до решти, її прийняли під свою високу руку, щоб правлящі українські верстви з бунтарів против Польщі повернути на роззлощених підданих Москви” 20). Я вище вже завважив, що весь хід історії Східньої Европи міг би взяти инший і кращий напрямок, коли б Україна війшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, іще повна сил, повна людности не зневіреної в своїх провідниках і в піднятім ними ділі, здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики може ненароком, а може й умисно-дали поборюкатись українській козаччині з Польщею й дійти майже до останнього обопільного знищення-що так виразно виявлялося в останній кампанії-аби війти з свіжими силами між сих обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівнорядного союзника, а підручного-котрого б можна було звести до ролі прислужника, підданого, “холопа”.