Історія України-Руси

Грушевський Михайло Сергійович

Серед сього роскішного дозвілля жили вони „уставично на мнясї, на рибі, на меду з пасїк”, „ситили собі мед як дома”, не платячи за се нїяких податків, і з багатими запасами риби, меду, шкір вертали ся на зиму в городи.

Не тільки з східно-українських міст, а і з дальших полїських і волинських околиць кождої весни сотнї людей смілих і підприємчивих розходили ся по степовим уходам, і до глубокої осени пробували тут. Черкаські міщане скаржили ся, що староста, охотячи ся до більших поборів, роздає уходи ,,чужегородцям”: Киянам, Чорнобильцям, Мозирцям, Петриківцям, Бихівцям, Могилївцям, — отже тут приходнї не тільки з українського, а й глубшого — білоруського Полїся ¹⁰). По Припяти й її полудневим, волинським притокам ідуть комяги, везуть товари „з низу” — мед, рибу й иньші продукти, придбані волинськими промисловцями ¹¹). Число їх все зростало, збільшала ся між ними конкуренція, і користаючи з неї українські старости збільшали свої побори. Голосні нарікання української людности на своїх старост за се стрічають ся на кождім кроцї. Місцеві люде — міщане перед усїм, стояли на тім, що їм за їх воєнну службу належить свобідне

користаннє з уходів — „ничого не были повинни з тыхъ уходовъ старостамъ водлугъ старини давати, бо дей за то служимъ”, як казали вони в своїм процесї з черкаським старостою в 1544 р. ¹²). Ревізорам в 1552 р. вони поясняли, що давнїйше до старости черкаського належало тільки пять уходів, якими він міг роспоряджати — „даивалъ ихъ кому хотячи а з якоє кольвекъ вити або части”; всї иньші були в роспорядженню черкаських міщан, і вони не питаючи ся нїкого, займали ся там промислами, даючи старостї невеликі датки; від ватаги уходників одного бобра, з риб по 30 риб (щук, коропів, лящів, сомів), а як були осетри — одного осетра. Але старости для побільшення доходів замкових і своїх заводили все більші оплати, не тільки з чужесторонцїв, а і з місцевих міщан за право промишляти на уходах. Користаючи з своєї сили і власти, яку давали їм обставини місцевого житя, як комендантам замка, де знаходила свій захист і оборону вся місцева людність, старости в тяжкій руцї держали місцеве міщанство і без церемонїї заводили ріжні драчі.

Славний Остафій Дашкович, що так запопадливо збирав засоби на пограничну оборону й боротьбу з Татарами й за те уславивсь у сучасників як пограничній богатир, а до потомків перейшов з славою народнього вождя й першого орґанїзатора козачини — дуже сумні спомини лишив у місцевої людности збільшуваннєм поборів. Давнїйше на Різдво, на „колядку”, ватага з 5-6 душ давала старостї одну куницю, а Дашкович почав брати від кождого міщанина по куницї, і з наймитів їх і козаків також по куницї або лисицї, або грошима по 12 гр. В 1550-х рр. старости черкаські брали з уходників наперед, даючи їм дозвіл, „поклін” з ріжних припасів (овса осьмак то значить 5 бочок солянок, круп бочку, солоду бочку), або медом чи грошима, і уходники одні перед другими набивали цїну (одни перед другими опережаючи повышаютъ). Потім, коли уходники вертали до дому, староста бере з них як свою „вить” восьму частину всього: „з рыбъ, з сала, з мяса, з кожъ и со всего”. З уходів канївських, як безпечнїйших і близших, старости хотїли брати половину здобичи і умисно не давали своїм міщанам, що претендували на сї уходи за меньшою оплатою. З черкаських уходів міщанських, окрім своїх замкових, староста в 1551 р. взяв 80 кіп грошима; уходників було тут коло 300 душ. Канївські заднїпрянські, т. зв. „сїверські” уходи, по словам боярина Чайки, що завідував Каневом за Дашковича, приносили від половинників 90 кадей меду, окрім бобрів, риб, мяса й иньших пожитків — не рахуючи очевидно ріжних самозванних уходників, бездомних козаків, що нїкого не питаючись і не журячись старостою „чинили переказу” уходникам, мешкаючи навїть „уставично” на уходах ¹³). Мусїло бути справдї велике богацтво здобичи, коли варто було за риск, працю, наклад вдоволити ся тільки половиною здобутку, й для сього мандрувати з Волини, Пинщини, Могилївщини куди небудь на Рось або заднїпрянські „сїверські'” уходи ¹⁴).

Мід від уходників забирали місцеві старости собі до корчом. Теж саме хотїли робити вони з шкурами (в Черкасах скаржили ся, що староста окрім двох бобрів даваних давнїйше від ватаги — одного старостинського, другого — городового, став брати ще „вить” — семого бобра, а решту купує, по якій цїнї хоче, не випускаючи з замку). Хотїли завести монополь навіть на рибу, але він не удержав ся, і Днїпром повз Київ ішли в результатї кождої кампанїї десятки великих комяг з рибою („а бываетъ комягъ о колькодесять одноє осени”). Місцеві люде й ріжні „чужоволостцї” (Мозирцї, Могилївцї, Рогачівцї, Річичане, так само Волиняне й Підляшане) везли рибу свіжу й вялену, солону в бочках, осетрів штуками і в бочках, білугу — найблагороднїйшу рибу, що за те й забирала ся вся як мито на київського воєводу ¹⁵).

Річний промисел — ловленнє риби, та злучена з тим також ловля бобрів, — становив головну катеґорію в сих уходницьких промислах, і на весь пізнїйший час він зістав ся головним промислом і джерелом прожитку для козачини „низової і річної”. Опись черкаського замку досить повно описує головні території (ревіри) сього промислу по Днїпру й його притокам, почавши від Черкас: уход і стан Дубослей, з озерами уступними і затонами, повними риби й бобрів, такий же уход і стан Еланський — обидва старостинські, устє Сули і Пивський уход — власність Пустинського монастира, уход Воловський, Кремінчук, Лїсок, устє Тясмина і всї уходи по Тясмину — черкаські міщанскі (з виїмком ухода Родивонівського князїв Глинських і Бузуківського уходу монастира Печерського), уход Псіольський, Ревуче, Кишенка (на устю Ворскли), Вовчий остров, Орель з своїми уходами, Романівський уход — так само, Протолч (сей старостинський), уход Кошоум, Білоозеро, Отмут — черкаські, устє Самари монастира Печерського, а далї аж до верхівя її — черкаські; уходи на порогах, старостинські: Волницький, Ненаситецький, далї: Плетениця, Томаковка, Базавлук, Носівський, Аргачинський, Таваньський — на звіснім кримсько-днїпровським шляху ¹⁶).

Другу катеґорію становлять пасїки. Вони не сягають в степи так глубоко: найдальші згадують ся на Тясмени і Ворсклї. З уходів на Ворсклї староста в 1550-х рр. дістає 11 кадей меду, скількість зовсїм поважна ¹⁷).

Лови звірині згадують ся під Черкасами за Днїпром: тут староста мав свої лови по першій пороші, і в тім часї не можна було людям тут ловити; в иньших місцях була, очевидно, повна свобода, і сї лови, безперечно, практикували ся широко (пригадати прибільшені оповідання Михайла Литвина про маси звірини й диких коней, або при нагодї кинену його сучасником Претвичом замітку,

що в степах „звірів всюди досить — диких коней, зубрів, оленей”, і від слїдїв їх табунів трудно відріжнити слїд малої ватаги Татар ¹⁸). Ловленнє диких коней було спеціальністю сих степових просторів. З оповідання черкаської описи 1552 р. виходилоб, що тутешня людність практикувала випас коней в диких степах на свободї: хто б вигнав одного чи більше коней „з диків”, має їх привести на замок, і з замку господар забирає своїх коней, давши певну оплату тому хто їх зловив.

Далї до сих степових промислів притикає „соляництво” — ходженне по сіль на чорноморські лимани. І нарештї — засїдки й лови на татарські „бутинки” — ріжного роду здобичу: від „луплення татарських чабанів”, забирання овець і коней з татарських стад почавши — до засїдок і бійок з татарськими ватагами, луплення й забирання в неволю Татар, коли траплялась нагода. „Доходъ з бутынковъ” грає теж не маловажну ролю в економічнім житю Черкас в першій половинї XVI в., в доходах людности і замкового уряду і в їх суперечках про замкові побори й драчі ¹⁹).

Примітки

¹) Архивъ Ю. З. Р. VII. II с. 20-1.

²) Акты Зап. Р. І ч. 120 і Акты Ю. і 3. Р. II ч. 108.

³) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 81-2, 95.

⁴) Винниця — Архивъ VII. І с. 602, пор. тамже с. 610: „Село пана Аксака Стрыжовка, домовъ 80, хто коня маєтъ, каждый на войну Ђдетъ при пану и безъ пана”. Теж саме було і в Браславі, і ревізор нарікав тільки, що бояре і міщане не тримають коней до служби, тим часом як давнїйше міщане, що мали пасїки, обовязані були їздити „о двуконь” кождий ('Zr'odla VI с. 125). Житомир — Архивъ VII. І с. 145.

⁵) Переклад в Записках одеських VI т. 333.

⁶) 'Zr'odla VI с. 141.

⁷) Архивъ III. І ч. 2, ibid. VIII. V ч. 24, Акты Ю. З. Р. II ч. 127 і спеціальна статя А. Яковлева: Бунтъ Черкасцевъ и Каневцевъ въ 1536 г. — Україна 1907, І.

⁸) Себто: „зваснивши ся”, посваривши ся.

⁹) Про сей бунт маємо в кількох документах: В. князь повідомляючи земян, що він заберає кн. Пронського з уряду, коротко згадує про бунт (Архивъ Ю. З. Р. VIII. V ч. 15, кор. 17); з відповіди кор. Бони на реляцію маршалка волинського кн. Фед. Сангушка, довідуємо ся, що він не міг зайняти ся роздїлом маєтностей кн. Острозьких наслїдком того браславського повстання, яким мусїв займатись; він був скликав князїв і панів волинських іти на ратунок кн. Пронському, але потім передумав, боячи ся, щоб Браславяне і Винничане не відповіли ще різше на такий похід: „доведавши ся, замку не спалили, а сами где до земли неприятельскиє не пошли”, і вважав за лїпше через одного з винницьких земян намовляти їх добрим способом, „абы они таковыхъ речей понехали” (Archiwum Sanguszk'ow IV ч. 223, пор. лист в. князя в тійже справі — іb.ч.224). Претвич в своїй записцї згадує теж про се: Natenczas gdy Winniczanie i Braclawianie oblegli byli xiedza Prunskiego na Winnicy, bylem przy iego mosci (c. 54). І тут як і в Черкасах в. князь забрав старосту, хоч і подтвердив йому осібним листом, що той бунт не повинен шкодити його добрій славі (Архивъ VIII. V ч. 16). Може в звязку з сим бунтом стоять і пізнїйші скарги браславських обивателїв на своїх старост (Archiwum Sanguszkow IV ч. 361, Архивъ VIII. V ч. 26 і Любавского Сеймъ с. 504 і далї), як і спори черкаської людности з старостами.

¹⁰) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 85.

¹¹) 'Zr'odla VI с. 62.

¹²) Архивъ Ю. З. Р. VII. II с. 275.

¹³) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 103.

¹⁴) Архивъ Ю. З Р. VII. І с. 85 і 103.

¹⁵) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 112.

¹⁶) ibid. VII. І с. 84-5.

¹⁷) Архивъ Ю. З. Р. VII. I с. 86. Пор. в процесї 1536 р. міщанські „пасїки звічнсті на Тясмени”.

¹⁸) „Апольоґія” Претвича, с. 49.

¹⁹) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 83, 86, т. II ч. 18.

КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ ОБСТАВИН І САМООБОРОНА ЛЮДНОСТИ: НЕБЕЗПЕЧНІ ОБСТАВИНИ УХОДНИЦЬКОГО ГОСПОДАРСТВА, ТАТАРСЬКІ НАПАДИ, ПЕРЕХОД УХОДНИЦТВА В ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ, ДОБИЧНИЦТВО, ЗАЧІПКИ З ТАТАРАМИ. ПОХОДИ НА ТАТАР 1493-1523 Р., НАБІГ НА ОЧАКІВ 1528 Р., ПАРТИЗАНЬСЬКА ВІЙНА ЯК СПОРТ І ПРОМИСЛ, ОПОВІДАННЯ ПРЕТВИЧА, ПОГРАНИЧНИКИ ЗАХ. УКРАЇНИ, РОЗВІЙ ПОГРАНИЧНОЇ ВІЙНИ.

Щоб зрозуміти, як сї промисли уходничі переходили в зачіпки з Татарами, розбої й партизанську війну, ми повинні перенести ся в ті обставини, коли оті українські замки були укріпленими таборами на воєнній території, де все жило на воєнній нозї, й виходячи за ворота свого острогу чи замку, чуло себе виставленим на всяку небезпеку з боку „людей неприятельських". Ще при кінцї XVI в., коли обставини українського житя вже значно змінили ся на лїпше, завдяки зросту народньої самооборони, подорожник Лясота описує нам, як всяка рільна робота вела ся „оборонною рукою". Переїздячи через Прилуку (подільську), на пограничу Браславщини й Київщини, отже вїздячи в територію, яка в другій половинї XVI в. що йно кольонїзувала ся на осело, він записує: „місто се має гарні, родючі поля й рілї, а серед них з часта виднїють ся дивні малі, відокремлені домки з стрільницями: туди тїкають селяне, коли на їх нагло й несподївано нападуть Татари, і боронять ся звідти, бо кождий селянин, ідучи в поле, бере на плече свою рушницю, а при боцї свою шаблю або тесак (Tessaken), тому що Татари тут дуже часто крутять ся, і майже нїколи нема від них безпечности" ¹). Звісна народня пісня описує ту небезпечну обстанову, в якій приходило ся господарити навіть в сусїдстві осель: