Історія України-Руси

Грушевський Михайло Сергійович

¹⁵) Памятники снош. съ Кримомъ І с. 305. По контексту сього реєстру шкод, іцо розпочинаєть ся погромом 1493 р., коли Черкасцї пограбили Суботу, не можна думати, щоб пригода з московськими купцями Морозовим і Ширшиком, стала ся тодї ж — се мусить бути иньший, пізнїйший похід на Очаків, коли Черкасцї пограбили тільки очаківську околицю

¹⁶) Ibid с. 476.

¹⁷) Пулаского док. 120 (дальша згадка про козаків литовських, що прокрадають ся по за Таваню — наведена вище, на с. 58, — поясняє нам, про що тут мова).

¹⁸) Ваповский с. 143.

¹⁹) Карамзін VII с. 78 (на підставі кримських актів, в цїлости не виданних досї); Соловйов V с. 1635 (коротка згадка, мабуть за Карамзіним). Смірнов у своїй історії Криму не згадує навіть сього епізоду, взагалї не входячи близше в тодїшнї усобицї.

²⁰) Ваповский с. 224.

²¹) Poloni et Rохаnі

в цїлім сїм епізодї у Ваповского (як низше).

²²) Acta Tomiciana XI ч. 303 (пор. 314) і Ваповский с. 225-8.

²³) Op. c. с. 49, пор. 51.

²⁴) Акты Ю. и З. Р. І ч. 105, про них ще низше, в гл. II.

²⁵) Пор. королївську уставу 1518 р., що уставляла цїни на викуп добичі у вояків власниками — Акты Бар. староства І ч. 31 = Corpus iuris polonici III ч. 195. Привід до того дало, що вояки й иньші участники погонь на Татар присвоювали собі здобич і не віддавали власникам. Король уставляє таксу викупу, ut et damna passi sua se reperisse gaudeant, recuperatores vero eiusdem praedae ad recuperandam aliam reddantur hoc pretio et lucro pro labore eorum et opera alacriores. Так дивить ся само правительство!

²⁶) Tatarowie w malych poczciech jeli chodzi'c dla przekradzenia mimo straz uajwieicej po 200, po 300, a po 50, 60,40, a po 30 і po 10, a tak temi malymi tyla ludzie tak kradli ludzi w ziemi w. k. m., ze tego bywalo przez 20 kro'c do roku, w cale uchadzali. — Претвич (ор. c. 49).

²⁷) В оріґ. Nussurow.

²⁸) В роцї 1541, на початку.

²⁹) Op. c. с. 53-5 (переклад дещо покорочую).

³⁰) Op. c. с. 49-50.

II. Початки української козачини.

ОБЯСНЕННЯ ПОЧАТКІВ КОЗАЧИНИ. КОЗАКОВАННЄ ЯК ПОБУТОВЕ ЯВИЩЕ І КОЗАЦЬКЕ ІМЯ: ПРИЧИНИ, ЩО ВИКЛИКАЛИ РІЖНІ ТЕОРІЇ ПОЧАТКІВ КОЗАЧИНИ, ТЕОРІЇ ЕТИМОЛЬОҐІЧНІ І ЕТНЇЧНІ В ІСТОРІОҐРАФІЇ XVII-XVIII В., УПАДОК РЕАЛЬНОЇ ТРАДИЦІЇ. ТЕОРІЯ ЧЕРКАСЬКО-ЧОРНОКЛОБУЦЬКА, НЕЙМОВІРНІСТЬ ЧЕРКЕСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ В ДЇЙСНОСТИ; ТЕОРІЯ ТАТАРСЬКА. ТЕОРІЇ ҐЕНЕТИЧНОГО ЗВЯЗКУ КОЗАЧИНИ З КИЇВСЬКОГО РУСЮ, ТЕОРІЯ ПРОТИВ-КНЯЗЇВСЬКА (БОЛОХОВСЬКА), ТЕОРІЯ БРОДНИЦЬКА.

Складний процес, яким творила ся й формувала ся козачина, не ясно представляєть ся навіть репрезентантам сучасної історіоґрафії, при всїх матеріалах, якими вони роспоряджають; тим меньше міг бути ясним старим книжникам і ученим, яким хотїло ся дати відповідь сучасній суспільности на питаннє, як виникло се найбільш кольоритне, найбільш характеристичне, блискуче й голосне явище українського історичного житя. Вони брали ся за рішеннє сього питання тодї, як се явище не тільки скристалїзувало ся вповнї, набуло незвичайної екстензивної сили, стало великою й впливовою суспільною верствою, — але й покрило собою иньші суспільні верстви, стало репрезентантом української народности par ехсеllеnсе, подібно як „народ шляхецький” репрезентував сучасну народнїсть польську. І таке всенародне значіннє козачини, в звязку з незмірно-ориґінальними прикладами козацького устрою, козацької стихії, що так різко відріжняли її на тлї загального поневолення народнїх мас і України й иньших сусїднїх країв — Білоруси, Великоруси, Польщі, — сей контраст поневолення і свободолюбного козацького духу й устрою — все се перед усїм мусїло навівати гадки про якусь етнїчну окремішність козачини, ідеї ”козако-руського народу” як осібної етнїчної ґрупи.

Такі теорії етнїчного походження козачини були досить наручні змаганням її репрезентантів до спеціальних свобід і привілєґій, тому знаходили пригожий ґрунт в українській суспільности. Оден з пізнїйших ”лїтописців” української козачини Ріґельман досить сильно виступає против виводів козачини від ріжних народів, або „отъ древнихъ нЂкакихъ вольныхъ людей, кои якобы не принадлежали ни къ какому владЂнію”. „Для того не почитають себя, чтобъ они подлинно были изъ русскихъ людей или же бывшіи подданные”, а се чинять тому, бо хочуть представити ,,якобы и до нынЂ были по тЂмъ древнимъ народамъ вольные и никому не принадлежащіе” ¹). З становища суспільної психольоґії вказівка досить цїнна, і можна справді думати, що такі мотиви суспільного характеру причиняли ся до переваги теорій етнїчної окремішности козачини над теоріями етімольоґічними, яких теж не бракувало. Так виводили імя козаків від „кози'' — що вони були легкі як кози ²), або що вони ловили кіз в степах; від „коси”- „то есть отъ остроты и понятности козацкой”. Але вже оден з найранїйших репрезентантів „ученої” козацької історії Гр. Грабянка (1710), вичисливши кілька етімольоґічних чи етіольоґічних виводів ³), відкидає їх, чи лишає на другім пляні, а во главу угла кладе вивід від Козар — „древнЂйшаго рода скифска, идущаго отъ племени перваго Афетового сына Гомера”. При тім Козари, розумієть ся, являють ся Словянами, і „малороссійскіе вои Козаровъ нарицаніе мало что перемЂнивши, въ мЂсто Козаровъ Козаками именуются”. З часом ґалєрія предків української козачини розширяла ся й збільшала ся: відшукано Казахію у Константина

Порфирородного, Кавказьку Гірканїю, що в перекладї має значити ,,Козакію” (hircus — цап), лїтописних Касогів. Але вивід від Козарів зістав ся при найбільшій популярности, завдяки визначній ролї, яку сей нарід грає в нашій лїтописній традиції, та досить широкому росповсюдженню сього імени в хороґрафії України. Дотепу й ерудиції ріжних козацьких лїтописцїв полишало ся широке поле для всяких заходів у звязуванню сих псевдо-історичних предків української козачини з її дїйсними історичними початками. Рекорд побив безперечно автор „Історії Русів”, бо у нього старі Козари являють ся попередниками козачини не тільки по імени, але і в подробицях орґанїзації: се було козацьке військо, а иньші українські племена грали роль посполитих XVIII в., і хозарська дань IX в., описана в лїтописи — се датки київських посполитих на удержаннє козаків ⁴). Si non e vero...

Супроти таких гучних ґенеальоґій козачини від Ноєвих синів в простій лїнїї зіставляли ся на боцї скромні, але вповні реальні замітки про утвореннє козачини, які знаходимо у старших письменників. Так популярний на Українї „Гваґнїн”, оповівши про похід Лянцкороньского під Білгород, що від Бєльского почавши вважав ся історичним початком козачини, з притиском підносив, що козачина почала ся от з таких охочих людей, яких зібрав Лянцкороньский ⁵). Оповіданнє се повторив потім укладчик Густинської лїтописи, додавши до того етимольоґічну фантазію: ,,И потомъ бранилюбивый сей народъ, засмаковавши себЂ зъ добычъ, поставиша себЂ старЂйшину зпосередЂ себе, нарицаємаго Козака, отъ него же и сами потомъ козаками нарекоша ся” ⁶). Але такий простий і прозаічний початок не вдоволяв українських патріотів XVIII віка і вони зістали ся при тих хитрих етноґрафічних виводах.

Але хоч як наївні й ненаукові були сї ґенеальоґії козачини, в кождім разї інтересне й характеристичне для української історіоґрафії XVIII віка — се бажаннє звязати початки козачини з староруськими часами, поставити їх як репрезентантів полїтичного українського житя в тїсні звязки з Київською державою, з полїтичним житєм староруських і переходових часів. Сим стара історіоґрафія наша і ті працї, які писали ся під її впливами ⁷), відріжняєть ся досить різко від того, що писало ся під впливом традиційних поглядів на Українцїв як на чужородцїв — Черкас. Сей другий погляд, задокументований для XVI в. старою ґльосою Воскресенської лїтописи про Чорних Клобуків — предків козаків Черкас ⁸), на ріжні способи потім розробляв ся в росийській історіоґрафії ⁹). А своє канонїчне завершеннє знайшов він у її найавторитетнїйшого репрезентанта в формі досить рішучо висловленого здогаду, що козаки були зрущеними потомками Чорних Клобуків. Торки й Берендїї, каже він, инакше звались Черкасами й Козаками, вони затримали ся на неприступних островах Днїпра, і розмножені припливом утїкачів-тубильцїв, прийняли їх віру й мову, стали обороняти тих країв від Татар і Турків; від їх імени дістало своє імя місто Черкаси ¹⁰).

Імя днїпровських Черкас, без сумнїву, має центральне значіннє в розвою сих теорій і поглядів. Імя звучало і звучить як назва якоїсь кольонїї, осади черкаської; подібність імени пригадувала кавказьких Черкасів (Черкесів), і нїчого неможливого не було в тім, що справдї якась купка кавказьких Черкасів, захоплена якимсь рухом кочовників, залетїла сюди й лишила тут своє імя. Як і коли се стало ся, в XVI в., по стільких перемінах і переворотах кольонїзаційних, очевидно, не мали понятя. Історія, записана ревізорами в 1552 р. від канївських міщан про „початок Черкасів і Канїва”, має вповнї лєґендарний характер, хоч і приймаєть ся більш або меньш серіозно сучасною історіоґрафією ¹¹). Канївцї оповідали, що в. кн. Ольгерд, здобувши Кафу, Перекоп і Черкасів пятигорських (кавказьких), вивів відти Черкасів з їх княгинею і головну частину їх посадив на Снепородї, за Днїпром, а иньшу частину в Черкасах, а Снепородцїв перевів у Канїв. Се говорило ся на те, аби оправдати претенсії Канївцїв на заднїпрянські уходи, і дуже тяжко відріжнити, що тут може бути деяким відгомоном подїй, а що — умисним комбінованнєм ex post для вказаної цїли. В кождім разї оселеннє Черкас було річею такою давньою, що в серединї XVI в. не можна було мати про се нїякого докладного понятя: звісне оповіданнє старшої русько-литовської лїтописи представляє, що вже під час першого походу Витовта на Україну Черкаси були досить значним замком, так що їх оселеннє треба класти або на перші початки литовської окупації, або може ще скорше — на часи перед-литовські. У людности про таку давнину не могло лишити ся ясної памяти, і дїйсно подробицї канївського оповідання вповнї лєґендарні (похід на Кафу й Кавказ, особа Ольгерда, перевід людности з Снопороду до Канева). З другого боку осадженнє сеї черкаської кольонїї, коли б воно не було, з погляду етнічного було, очевидно, таким же малозначним фактом, як і осадженне яких небудь „Козарів”, ,,Печенїгів”, „Ятвягів”, яких досить має наша топоґрафія. Якогось слїду оселення більшої маси Черкасів ми не маємо ¹²), та скільки б їх не було, вони мусїли розгубити ся, розсїяти ся майже без слїду під час ріжних кольонїзаційних пертурбацій, так що при кінцї XV і в XVI в. в кождім разї не могло бути мови про якусь черкаську кольонїзацію на Поднїпровю.