Історія України-Руси

Грушевський Михайло Сергійович

На жаль, недостача актового матеріалу з близьких Витовтови часів не дає нам можність слїдити за його заходами коло кольонїзації й орґанїзації в серединї самого того передстепового поясу. Тільки для західнього Подїля (пізнїйшого Подїльського воєводства) задержало ся певне число Витовтових надань ⁵). Се переважно записи сум на ріжних маєтностях, роздаваних в державу ріжним особам — Русинам (місцевим і з дальших земель) і ріжним приходням. Таке роздаваннє, инакше сказати — формованнє воєнно-служебної верстви й воєнно-служебного землеволодїння, судячи по захованим вказівкам, вело ся інтенсивно, очевидно — не тільки на поділю, але і в Браславщинї, і в Київщинї ⁶). Поруч воєнно-служебного привілєґіованого землеволодїння, що запевняло певну воєнну силу сим землям, формували ся кадри воєнно-служебного селянства, так званих слуг, які звільняли ся з усяких иньших повинностей,

або сї иньші повинности зводили ся до minimuma в заміну за обовязок воєнної служби. В пізнїйшій описи київських сїл маємо при сих воєнно-служебних осадах, які в захованім до наших часів фраґментї досить густим рядом криють західно-полудневе київське пограниче, виразні відсилки до Витовтових практик, які позволяють бачити в орґанїзації сих воєнно-служебних кадрів дїло Витовта, безпосередно його та його намістників ⁷). Разом з тим мусїли йти заходи коло будови укріплених замків, що мали служити опорними узлами сеї воєнної орґанїзації.

З смертю Витовта центральне правительство уже не займалось більше сею справою так енерґічно. Західнє Поділє перейшло до Польщі і з заведеннєм тут польського устрою (по смерти Ягайла) було більше полишене власному промишленню місцевої шляхти. Правительство в. кн. Литовського, заклопотане внутрішнїми завірюхами й відносинами до Польщі, тратить інтерес і розуміннє сеї східно-полудневої справи, начеркненої Витовтом — як взагалї занедбує свою східню полїтику. Нові київські князї — Олелько і його син Семен, що в 1440-х рр, дістають в удїл Київщину з Заднїпровєм, полишені своїм слабким силам, могли тільки слабшими заходами і не так пляново вести далї традиції Витовтової полїтики — рух на полуднє. Але так само було в Браславщинї, хоч би вона правила ся намісниками безпосередно від центрального правительства ⁸).

Від Олельковичів маємо кілька надань, або згадок про них, які показують на неустанний рух на полудне — кольонїзаційний і орґанїзаційний. Семен Олелькович переводить розмежованнє своєї волости з Кримською й Золотою ордою — „высылалъ намЂстника своєго Свиридова, который отъ него Черкасы держалъ, и тотъ по тымъ мЂстцамъ разъЂждчалъ и по тымъ урочищамъ границы клалъ, яко съ землею Татарскою такъ и зъ БЂлымъ городомъ, такъ тежъ зъ землею Волоскою” — „отъ Марахвы рЂчки, которая впала въ ДнЂстръ ⁹), и на низъ ДнЂстромъ — по половинЂ ДнЂстра, мимо Тегиню, ажъ гдЂ ДнЂстръ упалъ въ море, а оттоль съ устья ДнЂстрова лименомъ пошла граница мимо Очаковъ ажъ до устья ДнЂпрова ¹⁰), а отъ устья ДнЂпрова до Таваня — а по той сторонЂ Таваня съ Перекопскою землею граница вашей милости по Овечу воду и в-верхъ Овечей воды, а отъ верховъ Овечей воды у верхъ Самары и у-верхъ Овечея воды, а отъ верховъ Овечея воды у-верхъ Самара и у-верхъ ОргЂя ажъ до Донца и отъ Донца по Тихую Сосну” ¹¹).

Коли вважали потрібним об'їздити ті границї та класти на них граничні знаки, видко, що надавали тим територіальним претенсіям на землї нижнього Днїпра або верхів Самари якесь реальне значіннє. Пізнїйша реляція переказує разом з оповіданнями про той граничний обвід і память про те, що на Тавани перевози (себто доходи з них) були по половинї — половина на вел. князя, половина на хана кримського. Факт сей належить, очевидно, до часу перед Менґлї-ґераєм, за часів Олельковича, і дає нам ілюстрацію реального значіння, яке мали ті границї з Кримом або Волощиною в сих — пізнїйше диких степах.

Про розміри кольонїзації, й її поступи деяке понятє дають нам звістки про стан її перед Менглї-ґераєвими спустошеннями, які можемо зібрати з сучасних документів і пізнїйших згадок.

Ідучи від заходу, від Поділя коронного перед усїм маємо оте звістне вже нам наданнє Бучацкому чорноморських замків Чорного города і Качибея, з приналежними околицями, що в тих часах, 1440-х рр., ще вважало ся на стільки реальним, що Бучацкі завели процес з королївською адмінїстрацією за права на приморські пересипи. Але се значіннє надавалось сим землям т. ск. по інерції — по традиції Витовтових і Ягайлових заходів; претенсії до них не були підтримані правительством і землї сї виходять з реального володїння чи Корони, чи в. кн. Литовського, до якого се побереже, як ми бачили, все таки зачисляло ся по давнїй памяти і в другій половинї XV віку.

На середнїм Днїстрі найдальше висунений в степи замок — се звісний нам Каравул (коло Рашкова), з добре захованими слїдами укріплень. Вище його звісний ряд держав і маєтностей XV віку:

Буша і Грушовець на Мурахві, Берладка на Мурашцї, Бронниця, Іваниківцї, Аґдашів (Акташ, білий камінь), инакше Серебрія, далї — Іляшівцї, Лядава, Козлов — все маєтности тубильних, українських родїв — Буцнїв, Козловських, Нешевичів, Іляшовських ¹²). Пізнїйша традиція — в серединї XVI

в. — коли сї поднїстрянські простори були „з давнїх часів пустими”, заховала память ¹³) про замок на Жванї — пізнїйше „городище Жван” (теп. Жван не далеко від Днїстра) і другий в Голчедаєві, на Лядаві (згаданий в перемирнім трактатї 1431 р., теп. Верхнїй Голчедаїв).

За Днїстром, від устя Мурахви границя осад, чи шляхетських маєтностей XV віка відступає поволї на північ. Полишаючи на боцї сильно непевну грамоту Семена Олельковича на маєтности Шашкевичів з 1459 р. ¹⁴), де виступає поріче р. Косницї і Русави аж по саму р. Рашківку, з городищем Тимолівським (Тиманівським) і Драгошівським (теп. Комаргород), маємо більш певні вказівки в цїнній записи про роздачу Казимиром маєтностей в Браславщинї на виленськім соймі 1448 р. ¹⁵). Тут знаходимо такі надання й потвердження: Рогоза дістає привилей на отчини свої Мервинцї, Гиковцї і Кобилє, і вислуги Воробієвичі й Шпиків — вони тягнуть ся смугою понад Мурахвою аж до Богу: Мервинцї на долишнїй Мурахві ¹⁶), Кобилево — може Кобилецьке коло середньої, Воробіївцї і коло них Рогозна на Богу, Шпиків між ними. Іванко Гинкович дістає наданнє на Бортники не далеко Браслава (на пол.-зах.) і Юрківцї за Богом. Якийсь війт Станислав дістає Єрмолинцї, і мабуть він же ¹⁷) — Остолопів, Дашів, Ометинцї, Ситківцї, Кропивну й Роговцї — маєтности за Богом, від устя Собу на північ. В тій же місцевости має Слупиця Куну й Носовцї, Копоть Кошевцї (коло Собу) і Кожинцї (коло Роськи), Шелибор Кальник і крім того Шандирів і Куничне (на півн. від Браслава), Менько Ілинцї (на горішнїм Собу), коло нього Івашенко Осташкович Вязовець. Грицько Ясманович дістає грамоту на Кроковцї (Криківцї в дорічу Бога, на півн. від Браслава), Жорнища (в дорічу Соба, коло Ілинець), Оратів (в дорічу Роськи) і Погребище (вже на самій Роси). Грицько Баласепревич (!) на Долинне (було в ґрунтах. Розволожських — теп. Володарки, в порічу р. Молочної ¹⁸) і Пальчиківцї — є тепер тільки Пальчиків на низу Гнилого Тикича. Коли се він, то „доходи лебединські”, що належали як отчина Івашку Львовичу разом з селами Релїв і Росечеїв ¹⁹), можна класти на околицї звісного Лебедина ²⁰), в дорічу Виси (тому тих сїл не можна вже тепер відшукати — бо ся східня околиця спустїла найбільш радикально) ²¹).

Сей інтересний ряд можна б доповнити ще реєстром маєтностей Дашковичів, потверджених за ними в 1505 р. По словам Федька Дашковича, що дістав се потвердженнє, вислужив сї маєтности дїд його за часів Витовта. Ся голословна заява мало що варта, і комплекс маєтностей сих зложив ся протягом довшого часу, але можна прийняти, що він, бодай в значній части, сягає часів перед татарськими погромами. Окрім звісного нам Шандирева, знаходимо тут маєтности: Клищево, Тростянець, Тиврів — все в сусїдстві Шандирева, над Богом і коло нього, далї Волчківцї й Несторовцї (їх місця не можемо вказати) ²²), також „селища” (слїд їх, дїйсно, заник зовсїм): Оринича і Костино на р. Косницї, Збуново і Паробче на Русавї, Ленїв і Михайлово — не звісно близше, де саме ²³).

Для Звенигородщини маємо цїкаве потвердженнє в. кн. Олександра Гринку Васькевичу на маєтности — селища Миглїєво (Млїїв), Орловець і Лїнчинцї (инакше Ілїнчинцї), в порічах Вільшани і Тясмина: землї сї були „отчиною й вислугою Федька Васькевича, земянина Звенигородського”, що згинув від Татар, і з рукою його вдови перейшли до Гринка Васьковича ²⁴). В серединї XVI в. сї маєтности належали Зубрикам, і крім них володїли вони ще селищем Радивонівським в порічу Тясмина (пізнїйший Жаботин) — правдоподібно се такий же останок колишнїх маєтностей з перед запустїння, як і ті Звенигородські їх селища ²⁵).

На Поросю, що належало до Київського князївства, маємо кілька надань кн. Олельковичів ²⁶). В 1451 р. надає кн. Олелько боярам своїм Івашку й Петру Григоровичам селище Таганчу, що перед тим держав якийсь „панъ Игнатъ Шумаковъ”; другим разом дістали вони від нього Товарів на Роси (коло теп. Межирич); їх батьківщиною був Григорів на Днїпрі, низше Терехтемирова. Иньшому „боярину нашому пану АндрЂю Морозови” надає кн. Семен Олелькович „село Жердеву” тамже над Днїпром, вище Канева ²⁷). Бояре Єрші вододїли в другій половинї XV в. Могилами і Білим-берегом (Днїпровським побережем, очевидно — понизше Роси) ²⁸). Якийсь кн. Роман володїє великими маєтностями над Росею: Рут Старий і Новий, Тоганів, Очків, Новоселє, Клайклище (!) і Костомирів — від нього переходять вони в другій пол. XV в. до Івашенцевичів ²⁹).