Історія України-Руси
Шрифт:
10) Z ramienia jego kr mci.
11) В деклярації козацькій: a starszego z ramienia jego krol. mci, pana naszego mciwego i pana hetmana koronnego teraz i na potym be dacego, kt'oryby z wojska naszego godny i do tego sposobny przez nas samych [a od] nikogo inszego obrany, a przez jegomci pana hetmana koronnego potwierdzony byl (слова в ломаних скобках додав я по констексту — в друкованім текстї їх бракує). В деклярації комісарській : deklarawoli (козаки), ze starszego z ramienia jego kr'ol. mci pana naszego i od hetmana koronnego danego, jako niegdy bywal Oryszowski i insi, radzi przy sobie mie'c chca, kt'oryby z wojska ich sposobny by'c mial obrany. Стилїзація козацької деклярації звучить як свідома поправка неясного тексту комісарської деклярації.
12) Pisma z'olkiewskiego: c. 311-5 житомирський проєкт, с. 515-8
13) Бракувало не тільки грошей, але і матеріалу на військо, як пише Жолкєвский: Аlес у о ludzi sluzebnych nie tak lacno, lubo by to y pieniadze byli: wygynelo ich niemalo przez te woloskie niepotrzebne woyny, potracili konie y rystunki: patricii zas opuscili sluzbe oyczyzny; ubodzy chocby chcieli, sposobu y dostatku nie maia.
14) Volum legum. II c. c. 157.
15) Pisma c. 314.
КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ В РР. 1613-7 І КОМІСІЇ ПОЛЬСЬКІ: ПОЛЇТИКА КОЗАЦЬКА, ТАКТИКА СТАТОЧНЇЙШИХ. САГАЙДАЧНИЙ ЯК РЕПРЕЗЕНТАНТ ЇЇ. БІОҐРАФІЧНІ ЗВІСТКИ ПРО САГАЙДАЧНОГО, ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКИ, ТРАДИЦІЯ ПРО НЬОГО.
Постанови комісій з останнїх лїт, соймові дебати і конституції виявляли зовсїм виразно задушевні бажання польського правительства і шляхетських кругів що до козачини. Звести козачину до невеличкої пограничної сторожі, в числї одної тисячі — як проєктувала комісія 1617 року, віддати її в повне і абсолютне роспорядженнє польської воєнної адмінїстрації, зігнати з „волости”, позбавити власної юрисдикції, обчистити з усїх прикмет соціального фактора, суспільної опозиції — яким власне завдячала вона свою стихійну силу і свій незвичайний зріст останнїх лїт — така була ся задушевна думка польських кругів. Проєкт комісарських постанов 1617 р. (житомирський) і пізнїйші дебати соймові показували її зовсїм виразно 1); тільки досї річпосполита, зайнята ріжними війнами, не маючи свобідного війська на приборканнє козачини, навпаки — ще потрібуючи козацького війська для помочи, не могла своїх бажань здїйснити на практицї, перевести в житє своїх ухвал і комісарських постанов. Але було се, очевидно, тільки питаннєм часу та поправи полїтичних обставин. І провідники козачини мусїли се розуміти зовсїм ясно.
І супроти того вставало тяжке питаннє — якої тактики держати ся козачині супроти правительства, взагалї супроти польської держави?
Чи старати ся присипляти його увагу, не підіймаючи нїяких принціпіальних справ, запевняючи в готовости козачини прийняти всякі його жадання, представляючи всякі конфлїкти й суперечности інтересів як хвилеві малозначні непорозуміння, а заразом дбати про те, щоб приподобати ся йому ріжними прислугами в його державних потребах та можливо прихилити до себе? Чи ставити справу кождого разу гостро, торгувати ся за кожду свою прислугу і жадати формальних уступок для козацьких претенсій і дезідерат — формулувати їх ясно і отверто, хоч би і не в усїм їх обсягу, не всї на раз, а ступінь за ступінем здобувати для них формальне признаннє правительства?
Перше було лекше: не загострювати, не задирати ся, покладаючи ся на те, що „якось то буде”: що фактичні обставини: брак воєнних сил, і потреба в війську козацькім, загальна дезорґанїзація і брак екзекутиви не дадуть можности польському урядови допильнувати на дїлї своїх домагань, і козаки не манїфестуючи своїх претенсій, годячи ся на все, фактично зістануть ся далї хозяєвами України, як зіставали ся вже стільки часу, невважаючи на всї конституції й комісїї, вислані на них. Правда, се був непевний рахунок, бо перше полїпшеннє в загальних полїтичних обставинах могло дати польському правительству спромогу збити козачину з позицій — бодай на якийсь час, і не можна було сумнївати ся, що правительство і шляхта не занехають такої нагоди. Нїякі присиплювання уваги, нїякі заяви льояльности, нїякі придобрювання і заслуги не могли забезпечити від того козачину, як тільки вона стала виразом соціальної опозиції шляхетсько-польському режімови.
Се був ворог не примирений, смертельний, і польсько-шляхетські круги не могли панувати спокійно, поки він жив — поки козачину не общіпано з тих її соціальних аспірацій і не зведено до ролї простого воєнного корпусу пограничної сторожі. Козачина з усїми своїми здобутками, фактичними володїннями і т. д. все жила на вулканї.
Але дорога формальних здобутків, забезпечення своїх жадань і претенсій конституційними, законодатними ґарантіями була не тільки далеко тяжша, але також не мала
Значить, обидві дороги кінець кінцем зводили ся до тоїж самої перспективи — оружної боротьби за козацькі змагання, і останнїм критерієм мали бути відносини реальних сил. Для козачини в його новій формі питаннєм житя ставало таким чином можливе збільшеннє оружних сил, які могли б забезпечити його ролю господаря на Українї і оборонити від можливого розгрому з боку ворожого польсько-шляхетського режіму. Дороги, якими йшов зріст козацьких сил, ми вже бачили — се було так сказати інтенсіфікація соціального характера козацтва і через неї — притягненнє можливих більших мас народнїх, розширеннє території козачини, і розвій воєнних сил, які стояли б на оборонї сих покозачених мас і територій. Для розвою воєнних сил була потрібна вдатна, добичлива війна. Для розширення козачини між масами треба було хоронити її від погромів, які неминучо викликали депресію і підривали атракційну силу козачини. Значить поки не було шансів виграти в оружній боротьбі з державою, треба було уникати всяких оружних конфлїктів. Тіж шанси довго мусїли бути ще по сторонї річипосполитої, поки вона в своїх руках держала всї замки й укріплені пункти „волости”, а одинокою твердинею козачини зіставала ся Сїч. Значить треба було до якогось часу перед усїм обминати гострих конфлїктів, можливо не давати місця гострим репресіям з боку річипосполитої, меньше налягати на формальні концесії й пильнувати фактичного „стану володїння”. В сїм напрямі переважно і йде тактика козацьких полїтиків, тих „статочних” чи „старших” елєментів, які держали її в руках, від Байбузи і Кішки до Сагайдачного і Кулаги. Не доводити до загострень відносин, не відмовляти услуг річипосполитій, пригадувати, що козацька сила їй потрібна, але знову і не вислугувати ся понад міру, навпаки — по можности не випускати Польщу з воєнних клопотів. Хто зна навіть, чи в усїх тих зачіпках з сусїднїми державами було тільки своєвільне добичництво, а не було певного пляну — втягати річпосполиту в воєнні трівоги, які б займали її воєнні сили, не давали можности обернути сї воєнні сили на приборканнє козачини, навпаки — змушували річпосполиту запобігати козачини для помочи; одним словом — utile dulci.
Такі прикмети має козацька тактика і всього того часу, коли ми можемо добачати в нїй провід Сагайдачного.
Роками 1616-7 зачинаєть ся історична дїяльність сього визначного проводиря козацького, хоч безперечно його впливи і вага в козацькім війську сягають далеко ранїйших часів. Але мало про кого з визначнїйших наших людей сих часів знаємо так небагато як про нього. Посмертний панеґірик, зложений на похорони Сагайдачного ректором брацької школи Саковичом (ВЂршЂ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана войська є. кор. милости Запорозкого, 1622), головне джерело для його ранїйшої біоґрафії, каже нам дуже мало:
Уродил ся онъ въ краяхъ Подгорских Премысскихъ,
Выхованъ въ вЂрЂ церкви всходнейзъ лЂтъ дЂтинскихъ.
Шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтивыхъ
...................................................................................
Тамъ теды Конашевичъ часъ немалый живши
И наукъ въ писмЂ нашемъ словенскомъ навыкши,
Потомъ видячи ся способнымъ до мензства,
Шолъ до Запорозкого славного рыцерства.
Межи котрымъ презъ часъ не малый жиючи
И рыцерскихъ дЂлностей там доказуючи,
Гетманомъ потомъ собЂ войско го обрало
И зъ нимъ менжне Татаровъ и Турковъ бивало.
За своєго гетманства взялъ въ Турцехъ мЂсто Кафу,
Ажъ и самъ, цесаръ турскій былъ въ великимъ страху.
..............................................................................................
Дознавалъ не по єдинъ кротъ Турчинъ поганинъ
Єго мензства, и прудковоєнный Татаринъ.
ПовЂсть и Мултянская земля и Волошинъ,
Якъ ихъ тамъ гетманъ зъ своимъ рыцерствомъ полошилъ.