Історія української літератури. Том 1
Шрифт:
Прозова традиція
Дослідника М. Грушевського передусім цікавлять історичні факти мандрування культури тієї людності, котра населяла певну територію, зумовила ті чи інші погляди на життя, виражені через міфологічне, символічне мислення.
Історичний принцип розгляду різних давніх контактів народів пояснює ту спільність, типологічність ряду мотивів, образів легендного, казкового епосу, загадок і прислів’їв, які ми відкриваємо для себе, порівнюючи відповідні жанри різних народів. Відомо, наприклад, що тваринний казковий епос різних народів, витоки якого приписують езопівській традиції, типологічний майже в усіх азіатських і європейських країнах і несе в собі відголоски древньоіндійської
Для міфологічної легенди як жанру характерний прийом художнього паралелізму, розрахований на емоційну, співчутливу реакцію слухача. Вона вільніша у своїх художніх модифікаціях, ніж казка, бо передбачає варіантність мотивів перетворення людей у різні рослини, тварини, урочища тощо. Саме тому легенди «національніші»: вони прив’язані до конкретних місць, регіональних особливостей, фаунн, флорн тощо.
Гнатюк Володимир Михайлович (1879 — 1926) — видатний український фольклорист, етнограф, чл.-кор. Петербурзької АН, автор досліджень у галузі фольклористики, мовознавства, збирач усіх жанрів фольклору, укладач збірок «Коломийки», «Гаївки», «Колядки і щедрівки», «Знадоби до української демонології», «Українські народні байки» тощо.
Дашкевич Микола Павлович (1852 — 1908) — український і російський літературознавець і фольклорист, академік Петербурзької АН, проф. Київського університету.
Медієвістика — розділ історичної науки, предметом якого е історія Західної Європи середніх віків.
Чубинський Павло Платонович (1839 — 1884) — видатний український фольклорист, письменник, юрист, нагороджений золотою медаллю Російського географічного товариства і медаллю Міжнародного конгресу в Парижі за семитомне видання фольклору «Праці етнографічностатистичної експедиції Російського географічного товариства в Західно-Руський край» (1872 — 1878).
Рудченко Іван Якович (1845 — 1965) — відомий український письменник (псевдонім lenn Білик), критик і фольклорист. Упорядник першої окремої збірки українських народних казок «Народні південноруські казки» (1869; 1970), уманських пісень тощо.
СЛОВЕСНІСТЬ ЧАСІВ НОВОГО РОЗСЕЛЕННЯ І ПІЗНІШИХ
Детальний науковий аналіз обрядових дійств і поезій, згадування, М. Грушевським, читач може знайти у вищезгаданих працях В. К. Соколової «Весняно-літні календарні обряди росіян, українців і білорусів», І. М. Виноградової «Зимова календарна поезія західних і східних слов’ян», а також у статті К. Копержинського «Календар народної обрядовості новорічного циклу» (у науковому щорічнику «Первісне громадянство, його пережитки на Україні». К., 1929. Вип. 3). У цих працях ретельно зібрана бібліографія українського, а також всеслов’янського фольклору та наукової літератури, котра проливає світло на цей розділ.
Єфремов Сергій Олександрович (1876 — 1937) — український вчений, дослідник творчості Т. Г. Шевченка, літературного процесу на Україні, автор «Історії українського письменства» (1911).
Річний сільськогосподарський курс і його обходи
Цікавою є згадка М. Грушевського про свято Кузьми-Дем’яна. Варіації цього еловосполучення власних імен зустрічаються в українській народній творчості, зокрема у казці. На думку В. Гіппіуса, евято Кузьми-Дем’яна православна церква святкує тричі — 1 липня, 7 жовтня, 1 листопада.
1 липня церква шанує безкорисливих лікарів-римлян Кузьму й Дем’яна, у 284 році, за царя Кирила, звинувачених у чарівництві,
17 жовтня церква поминає однойменних братів-лікарів, котрі жили за арабського царя Діоклетіана і яких було віддано на тортури, але вони врятувалися чудом.
1 листопада святкується свято на честь двох братів, котрі мирно померли у Феремані.
Образ Кузьми-Дем’яна під впливом церковних молитов
Котигорох, Іван Царевич,
Кухарич, Сучич і Налетич,
Услужливий Кузьма-Дем’ян,
Кощій з прескверною Ягою...
МОТИВИ ОБРЯДОВОЇ ПІСНІ
Обрядове величання.
Поезія родинно-господарського побуту
Найбільш сприйманими для церкви виявилися жанри колядування і щедрування. Диференціюючи їх за образами величання, М. Грушевський заперечує походження цього різновиду фольклорної поезії від імущих класів. У статті «Що таке поезія?» І. Франко, як і М. Грушевський, наголошував на традиціях святкового величання, функціях поетичної вигадки колядки або щедрівки, Стан людини, втомленої повсякденною працею, постійним клопотом про день завтрашній, еім’ю, вимагав певного «виплеску» почуттів, катарсису, визнання своєї значущості в житті. Таким чином, величальні обряди були своэрідним, рідкісним, але вдалим засобом народної філософії водночас психотерапії, спрямованої на виховання гуманних почуттів, людинолюбства, потреби жити так, щоб заслужити людську повагу.
У різдвяних колядках автор констатує образи світового (райського) дерева, віщих птиць, тим самим ще раз засвідчивши їхню причетність до давніх міфологічних вірувань. Теоретична думка останніх десятиріч досить повно розвинула міфологічні вчення О. Афанасьєва, О. Потебні про древо світове, віщих птиць. Читачеві, який бажає ближче познайомитися з генезисом художніх образів, притаманних поезії обрядовій та міфологічній і казковій прозі, радимо звернутися до праці російського дослідника В. М. Топороза „Світове древо“, універсальний образ міфопоетичної свідомості» (Всесвіт. 1977. № 6), 3. П. Соколової «Культ тварин у релігіях» (М., 1972). Цінні матеріали можна почерпнути з енциклопедичного видання «Міфи народів світу» (М.; Л., 1980 Т. 1, 1982. Т. 2).
Багатий матеріал пісень новорічного циклу поданий в академічному виданні «Колядки та щедрівки» (К., 1965).
Не можна поминути помічений ученим в українських колядках, притаманний давнім звичаям обряд ініціації — посвячення (іпісіо). Цей обряд у різних народів детально описаний у працях «Золота гілка» Д. Фрезера, «Первісна культура» Е. Тайлора та «Історичні корені чарівної казки» В. Я. Проппа.
Спостереження над традицією кольорів дає підстави деяким дослідникам говорити про стародавність поетичних мотивів, котрі відображали культурно-естетичні вимоги свого часу — віків залізного, мідного, золотого. Цікаві висновки можна знайти у праці М. О. Чмихова «Джерела язичництва Русі» (К., 1990).
Поезія подружжя
Звертаючись до багатого фактичного матеріалу, який, на думку автора книжки, свідчить про завоювання нареченим молодої, M. Грушевський проводить паралель між громадською роллю і побутовим І обставинами життя сім’ї, вбачаючи у хорових супроводах дружок і бояр відголоски дружинних і козацьких традицій. Надаючи особливої уваги обрядовій символіці, він, як і інші дослідники, бачить у весіллі велике театралізоване дійство, яке фокусує в собі певні суспільні відносини, переломлюючись крізь відносини родові, сімейні. Певною суперечністю спостереженням М. Грушевського є факти, наведені в «Описі України» (К., 1990) Гійомом Левассером де Бопланом, французьким військовим інженером, котрий ще у XVII ст. описав побачені в Україні звичаї сватання дівчиною хлопця. Свідчення Боплана про демократичність української дівчини, поодинокі звичаї висватування нею чоловіка, «безправ’я» хлопця, який не може відмовити сватачці, не враховуються М. Грушевським у його розгляді весільного звичаю.