Історія української літератури. Том 1
Шрифт:
Характеризуючи весільну атрибутику і символіку, М. С. Грушевський зауважує, що вода у весільній драмі відіграє роль символу розмноження і парування, в той же час дослідження символіки води останніх років (Мифы народов мира. М.; Л., 1982) свідчать, що мотив символу космічного океану, як і сонце, вогонь, в народній обрядовій поезії має космогонічну природу. В купальських обрядах водою обливають усіх учасників обряду для оздоровлення, очищення; з цією ж метою присутні скачуть через вогонь; у Білорусі переводять або перегонять через вогнище худобу.
Дослідження останніх років весільної драми в Україні свідчать про наявність мотиву обдаровування батьків молодої, але в іншій формі (Борисенко В. К. Нова весільна обрядовість у сучасному селі: на матеріалах південно-східних
Батькам молодої, котра доносила «вінка» до весілля, після «комори», в час оголошення її чесноти, подаються пиріжки з маком, а в іншому випадку — пироги з цибулею.
Аналізуючи дружинні мотиви у весільній обрядовості, слушно підтримуючи думку Ф. Вовка про відображення у весільній драмі різних форм еволюції народу, автор наводить чимало прикладів, котрі свідчать про залишки дружинного епосу у весільній драмі. До подібних залишків варто було б віднести звичай освітлювати дорогу молодим шаблею, уквітчаною стрічкою, та свічкою, що його змальовує П. Білецький-Носенко у своїх етнографічних записах та романі-хроніці «Зіновій Богдан Хмельницький. Історична картина подій, моралі і звичаїв XVIII віку в Малоросії».
Еротика
Описуючи мотиви кохання в обрядовій поезії і ліричній пісенності взагалі, учений доходить висновку про певний період «вільних» стосунків між дівчатами і хлопцями, грунтуючись, головним чином, на фольклорному матеріалі. Не посилаючись на конкретні наукові матеріали, M. C. Грушевський звертає увагу на мотиви ігор хлопців і дівчат в календарних обрядах, їхнє захоплення вечорницями тощо. Але не можна цілком погодитися з тим, що явище оберігання дівчиною цнот в українських звичаях досить пізнє. Навряд чи весільний обряд так ревно зберігав би мотиви перезви, коли б це не виходило з моралі народу. У праці Н. С. Зяблюк «Вечорниці» (Рад. шк. 1989. № 2; 3; 4) розглядаються проблеми моралі української молоді, аналізується література про звичаї вечорниць, міститься велика бібліографія до проблеми, подаються етнографічні наукові свідчення про незайманість української дівчини на вечорницях. За козацькими законами, хлопець, котрий зганьбив дівчину, підлягав смертній карі.
Персоніфікація природи, звертання до рослин, тварин, психологічний пралелізм притаманні розвиненій пісенній поезії, котра виросла на грунті природних умов і психологічного типу мислення творців.
Характеристичні прикмети старої поезії
М. С. Грушевський аналізує працю М. П. Драгоманова і В. Б. Антоновича «Исторические песни малорусского народа c объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова» (1874. Т. 1; 1875. Т. 2), у якій подана програма фольклористичної діяльності в дослідженні пісенного матеріалу. В період створення програми українська фольклористика перебувала ще в стані формування. В другій половині XIX ст. головна увага українських учених була зосереджена на публікації записів, зібраних у різних регіонах України. Відсутність єдиних правил записування зумовило те, що численні матеріали не мали відповідної паспортизації (час, місце запису, дані про інформатора і записувача). І сьогодні в рукописних архівах зустрічаємо чимало нотаток щодо народних творів таких діячів літератури, етнографії і фольклористики, як Ганна Барвінок, С. Руданський, Марія Грінченко, Олена Пчілка, але нерідко без цих, таких потрібних для пізніших поколінь, даних.
Програма М. П. Драгоманова і В. Б. Антоновича, таким чином, належить до перших наукових здобутків широкого фольклористичного обстеження України в жанровому та історико-регіональному плані. Відсутність певної наукової фольклористичної концепції була причиною того, що на Україні в XIX ст., за винятком досліджень О. Потебні, деяких праць М. Драгоманова, М. Сумцова та І. Франка, не розвивалася теоретична фольклористична школа. Праці багатьох учених мали описовий або історичний характер. Саме тому й дослідження народної поезії М. С. Грушевським, яке він намагається спрямувати в русло історії і теорії поетики, також не має чіткої теоретичної концепції. Учений, оперуючи величезним фактичним матеріалом, з одного
Цілком має рацію Омелян Пріцак, стверджуючи, що соціологічно-історична концепція M. C. Грушевського базується на теорії факторів. Оперуючи дуже багатим ілюстративним матеріалом, дослідник як приклади залишків давньої поезії наводить так звані світові образи фольклору і древо (життя, мудрості, космогонічне, виноград), птаха (віщого, творця світу), звірів (дев’ятирогого, тридцятирогого, сімдеоятирогого), оленя, коня, воду (Дунай-ріку, море, світовий океан).
Золотописні кольори, котрі притаманні особливо календарній та родинній обрядовій поезії, казковому епосу, історію яких Н. С. Грушевський виводить від культурних впливів Візантії, Босфору, Туркестану, очевидно, свідчать водночас про християнський вплив на давню народну поезію, розвиток у ній під дією церковної атрибутики мотивів бароко, котрі, завдяки величальному, святковому призначенню цієї поезії, пов’язаної з релігійними святами чи обрядами, зберігалися впродовж віків і дійшли до нашогр часу.
В останні десятиріччя проблема світових образів фольклору і професійного мистецтва як історія формування психології художнього мислення, відображення їх у народній творчості привертала увагу багатьох учених, зокрема В. Я. Проппа, С. С. Аверинцева, В. М. Топорова, В. В. Іванова, Л. Шредера, Н. Перрота, П. Фрідріха, Е. Кагарова. Глибоко аргументовані наукові статті про ці образи читач може знайти у виданні «Мифы народов мира» (1980. Т. 1; 1982. Т. 2). У цих же статтях подається велика бібліографія досліджень історії формування і побутування світових образів мистецтва.
ЛІТЕРАТУРА ПОВІСТЕВА
Розділ присвячений одному з найвизначніших українських учених-істориків, досліднику літератури і фольклору, глибокому знавцю історії жанрів, мотивів, образів української і світової народної словесності Михайлу Петровичу Драгоманову. Видатний російський літературознавець, фольклоривт, міфолог, автор теорії історичної поетики фольклору («Три розділи історичної поетики», 1889), О. М. Веселовський (1838 — 1906) писав у рецензії на «Малоруські народні легенди і повір’я. Звід Михайла Драгоманова» (К., 1876): «В паралель до „Історичних пісень малоруського народу“, виданих Вл. Антоновичем і М. Драгомановим, з’явився недавно чудовий збірник малоруських народних легенд і повір’їв, на який звертаю увагу всіх, хто цікавиться вивченням народного побуту. Фахівцям на нього вказувати нічого. Я не сумніваюся, що кожний з них вже запасся примірником збірника і не раз дякував видавцеві за багатство зібраного ним матеріалу, до цих пір мало доступного російському досліднику» (Древняя и новая Россия. 1877. № 2. С. 205).
Вагомий внесок М. Драгоманова у розвиток української фольклористики й літературознавства відзначали М. Павлик, І. Франко, М. Старицький, Леся Українка, Олена Пчілка. В. Стефаник писав: «Де тільки звернетеся і заглянете в наше життя культурне, всюди буде прописане ім’я Драгоманова, як не перше, то одне з перших» (Михайло Петрович Драгоманов. 1841 — 1895. Його ювілей, смерть, автобіографія і спис творів / Зладив і видав М. Павлик. Львів, 1896. С. 311).
Зміст і форма. Теми героїчні
Аналізуючи ритмічні і римовані поетичні тексти легенд і казок, М. С. Грушевський розвиває гіпотезу про їхню ранню поетичну форму. Справді, композиційні особливості легенд, казок свідчать про чітку ритмічну їхню організацію, певну обрядовість художніх засобів. Особливо це стосується таких казок, як чарівні, що вважаються за формою «класичними», казок про тварин, кумулятивних казок. M. C. Грушевський має рацію і в тому, що творчість багатьох мандрівних оповідачів, котрі оповідали про чарівництво, незвичайних героїв, рівних за умінням і силою з богами, під впливом масової християнізації та соціальних умов у XVI — XVII ст. поступово втрачалася. Про боротьбу з такими професійними оповідачами свідчить, наприклад, грамота Верхотурського воєводи 1649 р., у якій засуджуються ті люди, які «казки кажуть небувалі» (Новиков М. В. Образи східнослов’янської чарівної казки. М., 1974. С. 7).