Історія української літератури. Том 6
Шрифт:
1 Na kwestia podano.
А всіх міщан народу руського, віри, релігії грецької — купців купецтва позбавлено і вільності повідбирано; ремісників з усіх ремесел і з цехів безправно вигнано; Федора Дем’яновича, цехмістра шевського, з товаришами до в’язниці взято, катові до рук віддано і, на колесі тягнувши немалий час, свічками мордували.
В Могилеві всі церкви з усіма достатками і окрасами забрано, священиків вигнано, людей усіх без належних пастирів полишено.
Також у Мінську всі церкви відібрано і весь нарід незносно стурбовано.
В Орші всі церкви відібрано і весь нарід незносно стурбовано, попів і людей невинних до в’язниці всаджено.
В Перемишлі, на Підгір’ї, всіх панів і кількадесять міщан, а саме 24, смердячими тюрмами і катуваннями мордували і мордують.
В Ярославі, в Давидовім Городку, в Кременці — безправств, ґвалтів і утисків людям
В Пінську всі церкви віднято і людей тюрмами мучено.
В Берестю кілька чоловіка, а саме Дороша з братією і з кількома синами, заваливши в глибокій ямі, в студні смердючій довгий уже час мордують.
В Красноставі, напавши на церкву муровану, на зневагу дверима не входили, а коло дверей виламавши мур, силоміць дірою втиснулись до церкви й відібрали; при тім силу людей поранено кроваво.
В Сокалі церкви віднято, попів мордовано.
В Белзі і Буську чинять такі ж безправства і тиски.
Взагалі по всіх містах у Короні Польській і в В. кн. Литовськім вони обтяжали і обтяжають незносними і явними утисками і несправедливостями. Всі їх виписувати ледве чи й паперу б стало!
Скільки помордованих померло, скільки християн без таїн і без сповіді в тюрмах, у ровах зі світу пішло; скільки дітей нехрещених, скільки посполитих людей, народу руського, братії нашої, без звичайного християнського проводу, як худобу, поховано по будь-яких місцях, тому що церкви всі і цвинтарі відібрано. Зчислити то все тільки Бог може.
А все то діялось і не перестає діятись за фальшивим обвинуваченням, заходом, і причиною, і підтримкою уніатів або апостатів від церкви і від патріарха, належного пастиря нашого — тих вищеназваних осіб.
Не про що інше тут іде, тільки про саму грецьку релігію і вільне відправлення богослуження за старим порядком і звичаєм.
Спочатку тими універсалами, а потім такими утисками своїми вони відбили і відіпхнули нинішніх протестантів від їх чолобитного прохання перед маєстатом й. кор. м. і від конфірмації в достоїнствах своїх.
Тому протестанти тим пильніше освідчуються і урочисто протестують протав таких універсалів, отриманих в канцелярії корол. фальшивими заявами і тому неважних, як також і проти безправних і насильних учинків, від котрих, не дай Боже, аби нарід руський не прийшов до замішання, — бо мусів би прийти в такій великій і очевидній кривді.
Заявляє супроти того нинішній жалібник, що таке замішання сталося б не через когось іншого, як самих же вищеназваних уніатів, і не з іншої причини — тільки через їх ґвалтовний натиск на вільність і релігію, на особи і майно.
Цю справу нинішній жалібник готов і судово, коли б була потреба, підтримувати проти вищеназваних осіб".
Ідея "побожної юстифікації" перед королем, що становила головний зміст начерку 28 квітня, була таким чином відложена. "Протестація" 15 травня, безпосередньо звернена проти уніатської ієрархії, в грунті речі була заразом обжалованням політики уряду і короля, що обсадили ці ієрархічні посади уніатами і дали їм юрисдикцію над православним духовенством і вірними. Автори "Протестації" недвозначно грозили повстанням руського народу, що "мусіло прийти" через ці кривди. Як погрозу толкували це потім уніатські полемісти і Смотрицький з віленською компанією, а потім і київські круги, коли можливості якоїсь реальної демонстрації пройшли, даремно зводили це тільки на осторогу. В місяці травні вони були ще дуже войовничо настроєні і збиралися дати серйозний бій противникам.
На зелених святах відбувався великий собор, а властиво другий національний конгрес, аналогічний з торішнім Успенським. На жаль, ми не маємо ніяких подробиць про нього, крім короткої звістки в одному сучасному листі, з других рук, що на свята був великий з’їзд "майже всього духовенства і людей грецької релігії — котрих обороною козаки" 1. Розпочаті тут наради продовжувались на великій козацькій раді, скликаній на червень, і на соймикових з’їздах шляхти в липні. Борецький з козацьким владикою Курцевичем брав діяльну участь у козацькій раді і нараджувався з київською шляхтою в Житомирі. Польський агент, що був на раді, оповідає, що Борецький в присутності 50 ченців і 300 попів скаржився перед козаками з великим схвильованням, в сильних виразах на тяжкі кривди православних, читав листа від вільнян, вичисляв, скільки побито, ув’язнено, вкинено до ям православних (та, очевидно, що було вирахувано в київській "Протестації" 15 травня); він, мовляв, радив козакам усяко домагатися від короля затвердження нової ієрархії — "інакше брати в неволю шляхту".
Зате маємо з другої половини року цікавий твір, призначений не для зовнішнього, як усі інші оці, а для внутрішнього вжитку. Це так зване "СовЂтованіе о благочестіи" — "Рада и способ, яко в народе Російськом вЂру и догмата церкве всходней заховати и ростити, и абы митрополитове и епископове не уставали". Він заховався з таким заголовком і підзаголовком у збірнику Луцького братства 2.
1 Лист кн. Збаразького — в "Сборник лЂтоп. относ. к.ист.Ю. и З. Р.", с. 252.
2 Між актами Луцького братства він був і виданий в "Памятниках, изд. Кіев. Комиссіей", т. І.
Час написання означається тим, що, з одної сторони, автор (чи автори) підносить потребу дати відповідь на уніатську брошуру "Совіта Вина", — значить, не знає ще про вихід "Оборони Верифікації", що була відповіддю на уніатський памфлет, а вийшла не пізніш початку осені 1621 р., з другої сторони, говорить про Хотинську кампанію так, що її щасливий вислід уже був ясний. Це вказує на місяць жовтень 1621 р. як на найбільш підхожий час. Щодо характеру цього твору, то колись його вважали за постанови київського собору, мовляв, скликаного після Хотинської війни 1.
1 Макарій, Ист. рус. церкви, XI, с. 285.
Але справедливо завважено, що писання це має скорше вигляд записки, приладженої для собору. Може бути — саме луцькими братчиками. Гадки, висловлені в нім, це гадки рядового православного громадянства, що ставиться до єпископату як до чогось, що стоїть поза ним, — з пошаною, але й з певним недовір’ям. Тимчасом як усі інші твори цього моменту заняті гадкою про те, як добути затвердження для відновленої православної ієрархії, "Совітованіє" цілком оправдано по всіх пережитих досвідах ставить питання про те, як заховати нову ієрархію від нового відступництва, від нових компромісів з урядом і офіціальною церквою, від тих ухилів, що пхнули на цю стежку попередню ієрархію. Автори його не оптимісти; вони не сподіваються, щоб новій ієрархії вдалося забезпечити собі спокійне, поважне, безтурботне становище, вони передбачають завзяту релігійну боротьбу в будущині і хочуть, щоб не тільки громадянство, але й саме ієрархія була приготована терпеливо зносити всі прикрості її й не лакомилась на вигоди уніатські. З другого боку, вони, видимо, бояться, щоб нові ієрархи, обстоюючи свій канонічний авторитет у власній церкві, не прийшли до конфлікту з демократичними формами її, виробленими особливо за останній, без’єпископальний час. Вони дуже цінять їх: контроль громади над єпископатом, братську організацію, право критики нижчого кліру й мирян і, очевидно, передчувають можливість напружень і конфліктів, що дійсно дуже скоро виникли між братством і новою ієрархією. "Совітування" являється таким чином предтечею опозиційних голосів київського собору 1628 р. Воно виступає проти єпископського авторитету, настоює на потребі поширення братств; замітка також його гадка — про потребу функції єпископства в Черкасах, тодішнім козацькім центрі, очевидно, для тіснішого зв’язку городового українства з козацтвом городовим і низовим. Тому, невважаючи на свою літературну безпретензійність, як ідеологічний твір "Совітування" звернуло на себе велику увагу від першого свого опублікування, і воно варто того. В протиставленню до модернізованого українського православія Борецького і Смотрицького, в нім віє дух старовірського, містично-аскетичного афонського, заразом демократичного, без’єпископського, братського православія. Воно й заманіфестувало цей свій ідеологічний зв’язок, піднявши ідею всенародного щорічного посту, свого часу проповідуваного Вишенським 1, повторивши його остороги против "латинських силіогисмів" та висловивши побажання, щоб собор викликав з Афонської гори тамошніх "преподобних мужей Россов, межи иными блаженных Кипріяна и Іоана Вишенського, и прочіих тамо обрЂтающих ся", а з другої сторони — послати тутешніх людей "Россов маючих ся истинно ко житію добродЂтельному посылати на Афон яко в школу духовную".