Історія української літератури. Том 6
Шрифт:
"Теологізанти наші безбожно повстали проти маєстату божого, з ганьбою кинулися на тайну воплощення, знищили за іншими єретиками сакраменти, дані церкві господом нашим Христом, — і це все проголосили нашою вірою" (с. 18). "Арій, Савелій, Евномій, Несторій, Етихій і подібні їм єретики були проголошені єретиками, і богоносні отці відлучили їх від церкви за одну тільки єресь: кождий відкидав тільки якийсь один догмат віри. Наші ж, не признаючи І. Христа за сина божого, рожденого з єства богаотця. чи хулять менше, ніж Арій?
Не признаючи природженого порядку між особами св. трійці, чим відріжняються від Евномія.
Ставлячи священиків зовсім на рівні з єпископами в гідності і прерогативах юрисдикції, чим менше помиляються від єретика
1 Це дуже інтересно, що Смотрицький поставив цього малозвісного аріянина в ряді найважніших "єретиків" східної церкви, тому що він доводив рівність єпископів і священиків в авторитеті і власті. Цю єресь Смотрицький потім відзначав в "Апокризисі". Це ідея пресвітеріанства, що докучало новопоставленим українським владикам. Смотрицький має при тім на увазі, здається, головно с. 124 польського видання "Апокризису", а виступає проти сучасної практики православної церкви в безвладичій Східній Україні і Білорусі.
І для ілюстрації цього відступлення сучасної руської віри від чистої віри батьків він бере трьох письменників чи, властиво, три твори новішої доби: Стефана Зизанія "Катехізис", Христофора Філатета "Апокризис", Теоф. Ортолога (себто свій власний) "Тренос". Вичисляє висловлені в них єретичні гадки і потім починає виясняти помилковість цих тез. Це становить головний зміст його книги. З завзяттям полемізуючи з "Треносом" і вияснюючи його єретичність, в тій формі відкликує перед католицькою стороною свою колишню критику римської доктрини і свої нарікання на клерикальну політику Польщі й Риму. Додає ще до того екскурс проти виданої Кліриком історії Флорентійського собору, що, мовляв, теж була одною з тих причин його мандрівки до східних країв (що він там знайшов для роз’яснення цієї справи, знову-таки зістається невідомим) 1. І по цім, відложивши цілком набік, що мав сказати про свої помічення на Сході, він починає викладати способи виходу з цього "прокаженого", заєретиченого стану руської церкви. Очевидно, дійсний хід гадок автора і тих фактів, що лежали під ними, треба представляти собі в такім зв’язку.
Він, автор, замолоду підпав був лютеранським впливам, "провівши свої молоді літа на науці в Липській і Вітенберзькій академії, так би сказати при гробі Лютера" (так він характеризує Ортолога на с. 99), і став пускати "лютеранський чад" в своїх писаннях. Але згодом став приходити до зрозуміння правди, все менше нападав на римську доктрину, приготовив трактат про проходження св. духа в поміркованім напрямі і "Палінодію" (відкликання) "Треносу" тільки не видав. Далі став приготовляти катехізис — очевидно, в такім же напрямі помирення грецької й римської доктрини. З ним поїхав до Царгорода, покладаючись на суголосний характер листа Лукаріса до Соліковського, котрий йому дали прочитати з католицької сторони. Але, одержавши від Лукаріса його катехізис і знайшовши в нім такі речі, яких не сподівався, Смотрицький не показав йому свого, "побоюючись, аби його не справили за грецьким катехізисом якогось Захарія Гергана" 2.
1 Коли не рахувати глухої згадки, що греки мають досі друковані постанови цього собору, ідентичні з польськими виданнями їx, і що після Марка Ефеського у них ніхто не писав против собору.
2 Цей катехізис Гергана вийшов у Вітенберзі в 1622 р. — автор, Захарій Герган, слухав лекції в Вітенберзькім університеті, і його катехізис, написаний народною грецькою мовою, був апробований до друку тутешнім теологічним факультетом (євангелицьким), а в передмові автор призначає його царям, князям, духовенству і всім вірним Московії, Грузії, Молдавії, Валахії, Русі (в розумінню, очевидно, України і Білорусі), Греції, Болгарії, Сербії і всіх православних країв. Становить він тепер незвичайну бібліографічну рідкість і досі не обслідуваний. Legrand видав тільки його передмови з примірника Барберінієвої бібліотеки в Римі (І, с. 159 і далі). Про самого автора майже нічого не відомо, крім того, що він по повороті до Греції дістав
Висновок з того, що він бачив на Сході, зробив він той, що віра, передана колись руським від греків, була добра, але теперішні греки самі відійшли від неї. Ілюстрацією служить реєстр лютеранських єресей, знайдених автором в згаданім грецькім катехізисі Гергана, і один царгородський епізод як з уст "дидаскала" "великої церкви", що вчився в Саксонії з тим же Герганом, Смотрицькому довелось почути цілком протестантський погляд про безхосенність молитви за померлих 1. Значить, на греків нема чого оглядатись, а треба шукати рятунку руської церкви в об’єднанні з Римом, з його вірою, свобідною від усякої єресі, всупереч усім нападам полемістів, старих і нових.
Все це можна виловити і логічно доповнити з різних згадок, натяків, півслів, розкиданих у тих окремих розділах, які йдуть за критикою нових українських "теологізантів", що становить головний зміст і осередок книги. Чому Смотрицький не виложив цього ясніш і виразніш? Чому не дав тут же тих помічень з сфери церковного грецького життя, що, логічно беручи, повинні були становити головний предмет його книги? Чому відложив їх на потім, а тут обмежився властиво нікому не потрібними чулими фразами про свої побожні настрої?
Це зістається загадкою його психології або його стратегеми. Може бути, що він ще сподівався чогось від Лукаріса і не хотів його полошити. Досить того, що він обійшовся з ним дуже обережно, виливши всю їдь своєї критики на домашніх богословів (включно до Азарії, себто тільки що помершого Копистинського). Натомість розгорнув перед сучасним громадянством план урятування руської церкви і руського народу від загибелі. План цей зводиться до таких конкретних пунктів (119):
Просити у короля дозволу на скликання собору — не для чого іншого, як тільки для обговорення справи замирення церков 2.
1 с. 106, 118, 120-1.
2 Такий собор ще в 1626 р. був дозволений королем на прохання уніатської ієрархії. — Іст.України, VIII, с. 14.
Закликати на цей собор, крім осіб духовних, також шляхетських делегатів з воєводств і повітів, послів від привілейованих братств, від городів королівських, княжих і церковних.
Взятись до цього зараз, бо завтрашній день не певний. Зло зростає з кожним днем, і нема чого покладатись на Христові слова, що його церкви брами пекельні не переможуть і він з нею буде до кінця віку. Це сказано про правдиву Христову церкву, а велике питання, чи поєретичена руська церква підходить під цю категорію.
За цими осторогами на адресу духовенства автор звертається до шляхетства, закликаючи його до скорої і енергійної участі в цій акції з огляду на те пониження й занедбання, що спіткало його за останні часи, через те, що воно впало в церковну схизму, зв’язало себе з тими псевдобогословами — Зизанієм, Філалетом, Ортологом і Кліриком.
"Преславний і найперший народу руського стане: княжата й панове, шляхта й рицарство, обивателі Корони й Вел. кн. Литовського — самою природою (вашою), вирощеною і виплеканою в свободі й вольностях, з походження наділені всім чесним і навчені відрізняти честь від користі. Прийнявши через своїх славних предків святу християнську віру зі східних країв від царгородської церкви й столиці, ви служили й досі служите аж до розлиття вашої шляхетської християнської крові на те, аби, бувши рівним родом і ділами іншим підданим Корони і В. кн. Литовського, не тільки заступати короля на урядах земських та гродських, але й поруч нього засідати, гідностями сенаторськими вірної ради титулами бути оздобленими і пошанованими і в тім супроти шляхти не бути упослідженими. Але чи помітили ви, до якого пониження і занедбання поміж браттею — шляхтою впали ви в останніх часах, що не тільки в своїх заслугах перед Річпосполитою, але і в походженні з славних фамілій ваших ви вже не рівняєтеся з іншими" (с. 29-73).