Історія української літератури. Том 6
Шрифт:
Нарешті, користуючися з двох вільних сторінок, що зісталися в друку порожніми, К. С. А. Д. — ініціали К. Саковича, архім. дубенськ., додає на кінці маленьку замітку на тему, що православним "ближча згода з римлянами, ніж з єретиками", іще раз підчеркує, що тим часом як "єретики" (євангеліки) в цілому ряді питань кардинально різняться від православних, римляни вірять з нами в одно і те ж саме і мають то в своїй церкві.
Такий вигляд цеї книги, котрої початок в друкованому вигляді поспів на київський собор 1628 року разом з Смотрицьким.
Лишається все-таки загадкою, як міг Смотрицький, вибираючись на цей собор, пустити до друку таку чисто провокаційну річ. Чи він думав, що там будуть обговорювати тільки м’якше написаний український текст, а польське видання
Про це він досить мальовничо і яскраво розповів в "Протестації" 1, випущеній слідом по соборі. Написана, без сумніву, не дуже об’єктивно, але дуже безпосередньо й живо, вона зісталась одним з найбільш цікавих літературних, а радше — людських документів цеї доби, і тому я вважаю потрібним навести з неї кілька уривків:
1 Protestatia prze'ciwo Soborowi w tym Roku 1628 we dni Augusta miesiaca w Kijowie Monasteru .Pieczerskiem obchodzonemu, uczyniona przez ukrzywdzonego na nim Meletiusa Smotrziskiego, Nuncupowanego Archiepiskopa Polockiego, Episkopa Witepskiego y Mscislawskiego, Archimandryte. Wile'nskiego y Dermariskiego do Przezacnego Narodu Ruskiego. Друкарня та ж, що в "Апології". На кінці: W Dermaniu roku Bozego 1628. Передрукував Голубєв, П. Могила, І, додат., с. 323 і далі. Ненумерований зшиток з 16 карток. Я мав оригінал, оправлений разом з "Апологією", мабуть, ці два писання так і пускалися в одній оправі відразу.
"Чув єси, преславний народе руський, що в нинішнім 1628 році, в місяці серпні, був у Києві духовний собор? Чув, думаю, і про виконане на нім твоїми ієрархами в Печерській церкві анафемування? Не без того. Бо ця непорядна, а слушно треба сказати, безбожна річ — голосна! Непорядна тому, бо що два пресвітери в головах своїх надумали, те чотири єпископи виконували. Безбожна тому, що через те виконання надуманої речі католицьке православне визнання під ноги кинено, в єретицькі помилки і єресі на амвон піднесено. А як саме, послухай: в коротких словах виложу.
Минулого року 1627 наказаний був нам, єпископам, собор на Рождество Богородиці в Києві. Коли я з обов’язку достоїнства свого туди з’явився, пильно просили мене ті, котрим там першенство належало, а саме й. м. отець Ійов Борецький (інші єпископи на той собор не прибули) і теперішній й. м. о. архімандрит печерський, тоді ще чоловік світський, аби я свій катехізм, з котрим їздив до східних країв для цензури і коректури його, а там її не осягнув, подав під цензуру церковників нашого руського народу, щоб таким чином негайно дати його друком до вжитку руської церкви. На це відповів я їх милостям, що я то готовий зробити, прошу тільки одного, аби перше, ніж я дам його під цензуру, вільно було мені видати "Консидерації" тих шести різниць, що рахуються між церквою східною й західною, аби тим легше й певніше могла відбутись та цензура. На це я від й. м. й інших, там тоді присутніх, без труднощів одержав згоду.
З тою згодою чекав я догідного часу. Тим часом, так за півроку, шостої неділі Великого Посту, обидві вищезгадані особи: отець Борецький і отець архімандрит — вже в стані духовнім, ще з двома єпископами — отцем Ісакієм і отцем Паїсієм, приїхали на Волинь до Городка, печерської маєтності, і за їх наказом приїхав до них і я. Там, обговорюючи церковні справи, доглянули ми велику потребу помісного собору всієї руської церкви, стану духовного і світського, шляхетського і міського заволання. Для скликання його отець Борецький мав розіслати
По тім наступає вже звісне нам оповідання, як Смотрицький, виготувавши свою "Апологію", послав Борецькому й Могилі, а не дочекавшися їх оцінки, доручив друкувати по-польськи у Львові.
"Все це я для того виложив тобі, преславний народе руський, аби знав єси причини, з яких моя "Апологія" вийшла на світ. А коли настав час собору, поїхав я туди, будучи тої гадки, що як було між нами ухвалено в Городку, так він буде і йти, не думаючи про яку-небудь зміну в тім побажанім замірі згаданих осіб. Але коли дня 13 серпня пустився я просто до монастиря Печерського і послав свого челядника до й. м. о. архімандрита, що мене урочисто запросив листом від себе і братії на те свято Успення Пречистої Діви, не позволено мені туди їхати, а вказано до монастиря Михайлівського. Я подумав, що то о. архімандрит ухиляється від моєї присутності, аби не викликати підозріння в людях, бо то при наших розмовах траплялося часто, а більше догадувався, що він остерігався того, аби не впасти в неласку короля й. м., пристаючи з нами 1, — бо так поступав і попередній печерський архімандрит 2. Про зміну ж його гадок в ухваленій справі ані помислив і поїхав собі до Михайлівського монастиря. Тут намісник і браття приняли мене в церкві як архієрея. Потім за півгодини приїхали до мене послані з того собору, що відбувався в Печерському монастирі, чотири пресвітери — ці вітали мене не як архієрея: руки мені не цілували. Один з них, отець протопоп Слуцький 3, мав до мене промову, котра до того зводилася: "Питається тебе через нас собор, чи ти стоїш при тій своїй "Апології", котру видав, чи ні?"
1 Владиками Феофанового свячення.
2 Копистинський.
3 Андрій Мужилівський.
Я, відповідаючи, скінчив: "От іду на собор і там про себе і свою "Апологію" сам здам справу". Рече: "Ти наперед маєш дати відповідь, про що тебе питаємо, і тоді або будеш допущений до собору, або ні".
Я відповів, що стою при ній як писанню православнім: нічого хибного і св. вірі католицькій противного не знаходжу.
Рече: "Собор її осудив, від голови до ніг, від першої картки до останньої як противну науці Христової церкви і вірі православній, нечисту й непобожну".
Відповів я: "Нехай тобі Господь не пам’ятає, що не знати, що мовиш. Нехай собор не боронить мені перед ним стати, а її ("Апологію") за божою поміччю виведу з тої обмови, з того неправдивого обвинувачення".
Рече: "Хочеш диспутувати?"
Відповів я: "Не диспутувати, тільки хочу вивести з того хибного підозріння моє писання — православне, але або невірно зрозуміле, або оббріхане".
Рече: "Собор твоїх виводів не потребує, бо вже добре то збагнув, тільки питає твого рішення в тім, що ми тобі поставили".
Відповів: "Я таке рішення подаю, що при моїм писанню — при догматах віри, в нім описаних, стою цілком; а коли отці вважають прикрим описання деяких хиб східної церкви, на то є нарада і захід".
Відповів він: "Але це вже в друку".
Рік я: "Що ж з того? Тому легко можна запобігти".
Потім по інших різних мовах з обох сторін почали говорити лагідніше, виясняючи мені, що з того буде, як по містах, а особливо в Вільні піде натиск з противної сторони: "Показуватимуть ту книжку, написану тобою, архієпископом нашої сторони й архімандритом віленським, і в ній похваляється унія". Або й по тих своїх лагідних мовах відійшли з тим моїм рішенням, що я за божою поміччю стою при тім моїм православнім писанні.