Історія української літератури. Том 6

Грушевський Михайло Сергійович

Почувши це, я чисто задеревів від несподіваних і нерозважених слів того чоловіка, що протягом чотирьох літ мого пожиття з ним (кажу це, свідчачися Богом!) мало що закидав католицькій церкві, про котру ми часто між собою говорили. Вірі її не закидав ніякої єресі і завсіди прихильно говорив про згоду з нею Русі. Вважав дуже легким переведення святої єдності, аби тільки погодити календар, що не дає потягнути до унії простих людей нашого народу. Через те в р. 1625 працював він над тим погодженням календаря і казав, що знайшов до того легкий спосіб, і при нагоді викладав його перед людьми своєї партії. Отже, почувши таку несподівану зміну в давнішніх побожних замислах того чоловіка, міг би я йому сказати щось інше, але, бачачи його в великім запалі, так що мої слова могли б непотрібно привести його в ще гірше роздразнення, я сказав з здивованням: "Отці мої високоучені й браття в Христі наймиліші! Я, будучи з ласки божої сином

східної церкви і бажаючи весь мій вік — скільки мені літа позволять, бути при тім ділі, котрим їй прислужились старші від мене сини її, а наші браття, котрих ми за великі заслуги називаємо нашими святими отцями, і вони в ній вічною пам’яттю пошановані, я з душі моєї нічим більше не бридився, як пихою, і нічого не остерігався так, як гордості. А що твоя велебність закидаєш її мені з тої причини, що я в Господа Бога просив то єдино спасенне для народу мого руського на тих святих місцях, де він дав то єдине святим своїм ученикам, і нам його тримати для спасіння нашого наказав, — то я це собі по правді за велику покору перед богом уважаю. Бо в тім наслідував покірного Христа Господа, і як не мав лиха в серцю моїм, коли то чинив, так і в писанні моїм не писав гордо. Ані тих єресей, що велебність твоя назвала, нема в римському костелі, і я їх не впроваджую до руської церкви тим моїм писанням. А сказавши, що не знав, в що вірив досі, сказав правду. Свідками того мої писання: "Лямент", "Еленх" і інші, в котрих писав так, як вірив: писав в них єретичко, так значить і вірив. Хибно вірив, мовби та моя хибна віра — це православна віра св. східної церкви: так міркував, а направду не знав". І на інші його слова в тій справі ширше відповідав.

Втім, дають знати, що принесли мерця для похорону і до церкви його провадять. Тому ми перейшли з церкви до келії його (Борецького), і там, продовжуючи свою мову, я сказав: "Тому що вам, отці мої, то моє писання так не подобається, рад би я довідатися від велебностей ваших, що ви таке дуже непобожне в нім знайшли, що так гостро виступаєте проти нього, а при нім і на мене?" Тут зараз о. протопоп слуцький (бо й він був між ними), маючи в руках кілька аркушів того мого писання, одержаних з друкарні, почав в нім картки перегортати і вичитувати написи: "О суді частиннім", "О благословенню душ померлих справедливих", "Що ад, то пекло", "Що грішні душі й чорти вже мучаться", "Христос — священик вічний", "Опріснок зветься хлібом", а за кождим притрясав: го-го. А перегорнувши кілька карток, далі читав, що св. Петро постановлений од Христа вселенським пастирем, що церкву свою Христос на св. Петрі збудував 1. І на тім, загорнувши книжку, каже: "Чи то малі противності церкві нашій і хули на віру нашу?"

1 Тут і далі вичитуються заголовки, що містяться в критиці "Апокризиса", включно до с. 57 львівського видання.

Я, почувши таке, а боліючи серцем моїм над умисною й упертою сліпотою того чоловіка (бо неможливо, аби тої явної й ясної правди він не міг бачити), сказав йому: "Прочитай, брате, що під тими написами міститься, а побачиш що то все спасенні догмати св. східної церкви, а не хули. Та коли, — мовлю, — у вас моя справа так зле стоїть, що й правда моя не правда і самі артикули св. східної церкви признаються вами за противності і хули, прошу — нехай я про це поговорю з вами або тут приватно, або на соборі публічно. Бо ж тут, по-простому кажучи, не така річ, щоб могла бути пущена повз нас спокійно і тихо. Нехай ні в вашім, ні в моїм сумлінні не зістанеться ніякого скрупулу, котрий би потім нас гриз, що та правда божа без всякого розгляду була вами зневажена і потлумлена".

Але той же протопоп виймає з-за пазухи листок паперу і говорить до мене: "Оце собор тобі говорить і приватно і публічно, більше говорити не хоче і не мислить! Коли хочеш бути на соборі і вважатися за свого, наперед маєш виконати ті три кондиції, ухвалені на соборі. Перше — присягти, що від того часу не будеш турбувати руської церкви ні мовою, ні писанням своїм, ані не відступиш від неї. Друге: того свого писання "Апології" маєш публічно виректися і прочитати з амвону на осудження всього того і на признання свого гріха те, що нами буде тобі дано. Третє: до Дерманя ти вже не вернешся, а тут зістанешся.

Я на то сказав: "Більша то від вас, браття, покута, як мій гріх". Всі крикнули разом: "Ти тяжко образив усю церкву, тому перед усім мусиш признати свій тяжкий гріх". Я їм мовлю: "Не про те мова моя до вас, отці, аби я з вами умовлявся про якісь кондиції, але про те, аби ви і всі інші вислухали мене в тій моїй справі на соборі і я був суджений в тій моїй справі в моїй присутності. Тоді, дасть біг, можна буде явно побачити, чи я тим моїм писанням образив церкву, чи, може, ви її ображаєте, неправильно, на мій погляд, противлячись йому (писанню).

Коли я так з ними перечився, надходить й. м. Стефан Літинський, потім скоро п. Іван Стеткович, по малій хвильці писар козацький,

і так на мене утюжилися — як то можна було зміркувати — за умисною змовою. Від кожного мав я осібне казання, і хоч бачив, що я мав би їх повчити, а не вони мене, але пам’ятаючи, що в тій церкві, за карою божою, з давнього часу духовні йдуть за волею і гадкою людей світських, і не духовні рішають в духовних справах, тільки світські, а духовні лише forma, — не вдавався я в даремні довгі диспути. Тільки казав, аби тих непотрібних кондицій мені не ставили і, невважаючи на той проступок, мене в огиду народові руському не давали, а коли я в чім прогрішив, радив той спосіб, що я описав у другім листі до о. Борецького; я поїду до Львова до о. Касіяна 1 — попрошу, аби ні одного екземпляра з друкарні нікому не давали, і певен, що він так зробить, вважаючи на причини, котрі я йому випишу. А ми тим часом між собою розберем те моє писання артикул за артикулом і, де що знайдемо хибного, вичистимо. Але та моя мова до них була, як говориться, surdis fabula 2. Завзялися в своїм упередженні, мало слухаючи моєї мови, бо й припізнилось уже, вони встали й одійшли.

1 Саковича.

2 Байка оповідалась глухим.

Я був стурбований такою безоглядністю людей, що мені неслушно відмовили слушної речі і не дозволили стати на соборі перед тим виконанням декрету, що вони ухвалили на мене. Жалував, що попав в таке, що мені — як-то кажуть — не можна було ні вперед, ні назад. Тим часом так за годину, вже смерком, прислали мені писану форму виречення — чи я згоджуюсь його прийняти і до них прибути. Я на ту ніч зіставатися в Михайлівськім монастирі з багатьох важних причин не хотів і сподівався своєю присутністю між ними заспокоїти їх роздражнені проти мене серця. Тому ту прислану до мене картку, очистивши з багатьох гострих і непристойних виразів, а все-таки лиху, переписавши, але не підписавши, дав її посланцеві і сам слідом за ним поїхав на всенощну до Печерського монастиря, маючи на гадці їх там у громадці, в церкві, на місці спокійнім, ублагати, аби занехали тої своєї дитячої забавки зі мною.

Але, як-то кажуть, тяжко вибілити ефіопа. Трудно вовком орати. Коли вже я був у церкві в олтарі, прислали до мене, аби я ту картку підписав і зараз під сумлінням прирік з Києва до Дермані вже не їхати. Просив я їх, аби кинули зо мною робити такі легковажні штуки, бо я на той підпис і їх кондиції згодитись з добрим сумлінням не можу. Тоді тут же, в олтарі, суворо відозвався до мене словами непоцтивими отець архімандрит печерський. Той, що недавно перед тим добре й побожно брав ту справу, котру я в тій моїй "Апології" виложив, і говорив про неї, хвалив лист мій, що я писав минулого року до й. м. о.патріарха константинопольського, а в нім було сумарно висловлено все, виложене в "Апології", і навіть ще більше. Бо того листа читали йому у мене в Дермані, і на тім нашім з’їзді в Городку, коли ми про шість різниць від римлян розмовляли, він згадував (про лист) добрим словом перед тими старшими духовними, що там були. Той, кажу, чоловік, так добре настроєний для тої справи 1, їдовито кинувся на мене такими словами, які звичайно говоряться деінде, а не в олтарі і не до поцтивих людей, а хіба від казна-кого.

1 Нової унії.

Зчинився такий галас, що й ті, що були в олтарі і недалеко від олтаря, рушились як на ґвалт. По всій церкві пішов гомін, і вже ті, що ближче були до олтаря, готові були кинутись і допомогти духовним в тій моїй трагедії. То бачачи, декотрі з них, що нібито мені сприяли, стали мені радити тим часом згодитись і заспокоїти той розрух, поки більший не став. Я теж бачив, що справа летить до непоправного лиха. Отже, щоб не прийшло до великого розруху і пролиття крові — винної і невинної, як то буває в таких разах, ще до того вночі, — підписав я ту картку згідно з волею їх проти волі моєї і прирік до Дермані не їхати. Тим той гук і гамір утишився.

Щоб заспокоїти серця простого народу, роздразнені тим досвітнім виступом духовенства проти мене, і саме духовенство також, пішов я з ними в процесії, а потім на літургію, не сподіваючись собі нічого більше понад те, що вже сталось. Коли по прочитанні Євангелії над сподівання моє вислано на проповідь намісника мого віленського. Духовні теж з олтаря на амвон виступили. Кожному з владик роздав о. архімандрит картки і свічки. Потім той, що був на кафедрі, прочитав мою картку, а подану йому картку моєї "Апології" подер і кинув. Потім о. Борецький, з котрим став на амвоні той, що зветься (владикою) луцьким, кинули анафему на "Апологію", а заразом з нею і на о. Касіяна, архімандрита лубенського — чоловіка в вірі православній не запідозреного, ніяким судом духовним в ніякім єретицтві ніколи не засудженого ані обвинуваченого — без права і без суду. Картку розшарпав, свічку згасив, і те ж саме за ним учинили всі владики, і так скінчилась та інтермедія св. літургії, гідна не сміху, а плачу, бо руську церкву православної віри вона оголила, а єретицькими блудами і хулами приодягла!