Стріла Всесвіту
Шрифт:
Сергій ішов швидко, його очі мимоволі мружилися від сонця й зустрічного вітру, листя і квіти кульбаб зливалися в райдужні плями, а хмари нависали над будинками, наче клуби білого диму. Він зупинився лиш один раз і то на хвилину, аби випити пляшку лимонаду, котра перекочувалась у майже порожній валізці. Тепер там лишився тільки набір для гоління, загорнутий у м’який рушник. Через годину він має дійти до свого дому, але йому здавалось, що цього не буде, що це сон, що йому вже доводилось і раніше безліч разів бачити ось цю нескінченну стрічку дороги, крокувати додому по асфальту, по трав’янистих стежках. Він став пригадувати подробиці повернення, але вони губилися в пам’яті, все огорталося туманом —
Півгодини, не менше, він приходив до тями в залі для прибулих, і єдине обличчя, яке запам’яталося йому, було обличчя молодої жінки, котра сиділа за столиком навпроти нього. Певно, вона когось зустрічала.
Зараз йому здалося, що у неї знайоме обличчя, він навіть спробував пригадати, де міг її бачити, та раптом розсміявся. Коли він відлітав, її, можливо, не було на світі. “Типове обличчя, — подумав, — хороше обличчя, можна позаздрити тому, кого вона чекає”. Та найцікавіше, що жінка дивилася на нього, ніби щось пригадувала. Він не обдурював себе щодо власної зовнішності — якщо хтось і знав його раніше, то навряд чи пізнав би тепер. Від колишнього Сергія в ньому лишилося дуже мало. Скоро йому шістдесят. Через три місяці. Може статися, що тепер його не допустять до польоту. Пошлються на якийсь там пункт положення. Він буде домагатися, може навіть ходити на голові, та у відповідь тільки розводитимуть руками: “Раді б, та не маємо права. Ось читайте самі”.
Йому здавалося, що варто відпочити, виспатися, ретельно поголитися — і він знову стане колишнім, сорокарічним, з вигляду молодим, але достатньо досвідченим. На жаль, тільки здавалося. Але чи захочеться йому самому літати знову? Він аж надто добре знає, що це таке: дні і ночі, цілі роки, а потім це аж ніяк не зустріч з дивами, не райські кущі. Тільки побачиш, як виросте далека зірка, зробиться схожою на Сонце, почуєш, як заклацають затвори фотокамер, увімкнуться вогники на панелях — будь уважний, не зволікай, чимдуж назад. Так було двічі. Цього разу його притягнуло до зірки, і він заледве вибрався. Офіційно це зветься дослідженням навколозоряпого простору.
Сергій мало не вскочив у воду: стрибнув, зміг досягнути краю калюжі, вона була досить широкою, дно покреслене велосипедними шинами. Пахло сирою травою, конюшиною, асфальт ще не нагрівся по-справжньому. Із жовтих кульбаб вилетіли джмелі і гули над пішохідною доріжкою. Будинки дзеркалами-вікнами ловили і асфальт, і траву, і квіти, і хмари. І від того вікна робилися то блакитними, то білими, то синіми, то зеленими. Довгим рядом кольорових шахових клітин крокували вони вперед разом із Сергієм, а біля будинків стрибали, бігали, галасували діти.
Йому довелося заспокоювати п’ятирічного хлопчика, що гнався за дівчинкою, котра відняла у нього жука. Сергій зупинив його, та це тільки додало гіркоти: хлопчик залився слізьми. “Мертвий жук… Мій жук…” — повторював він, схлипуючи.
Сергій дав йому велику білу черепашину. Хлопчик безперестанку схлипував. Сергій трохи перечекав і сказав йому, що та черепашка із Марса.
Він уже відійшов метрів на сто, коли його наздогнав хлопчик із собакою. В руках — вербова лозина, собака, зупинившись віддалік, махає хвостом. Хлопчик щось сказав, але тихо, й понурився, копирсаючи землю лозиною. Він теж просив черепашку з Марса.
— На жаль, — сказав Сергій, — у мене була тільки одна… Що? Наступного разу? Ні, я більше не полечу. Ніколи. “Стриж” — моя остання ракета.
Собака підбіг ближче і замахав хвостом ще швидше, хлопчик водив по землі лозиною.
— Раніше я завжди привозив багато камінців і черепашок хлоп’ятам із нашого будинку, — сказав Сергій, — але зараз так вийшло… Я давно не був дома, а діти стали дорослими. Ось так… Ну, мені пора.
Ця черепашка, власне, призначалася його синові.
Він залишився тоді самотнім, все сподівався розшукати їх, побачити сина, але так і не зібрався. Передумав. Чекаючи відльоту (у нього траплялись вільними цілі дні), заприятелював із сусідськими дітлахами. Майстрував для них іграшки — зайців і жаб, що стрибають, ракети, які злітали вище від будинків, метеликів упрягав у невеличкі візочки з паперу та ниток.
Шум і гамір зчинявся вечорами на подвір’ї, коли діти збиратися разом. їм не дозволяли голосно кричати, ламати гілки дерев, кидати камінці в котів, бігати з сачками по газонах, стрибати, взявшись за руки, на автомобільній стоянці. Більше того, їм зовсім заборонили бавитись під вікнами — лише на дитячому майданчику. Усі, окрім Сергія. Він не сварився, не скаржився їхнім суворим молодим матерям. Йому подобалося, коли під його вікнами затівались галасливі забави. Принаймні не було нудно. Але батьки намагалися зіпсувати і цю їхню невелику втіху. Вони вимагали, аби діти кожного разу чемно випрошували у Сергія дозволу бігати і скакати під його вікнами.
І коли він повертався додому, діти, на мить припинивши гру, мов за командою гукали: “Сергій прийшов!” (Знайшли, бачте, товариша!) і довгонога Елька, найстарша з них, підбігала до нього і запитувала:
— Ми бавилися під твоїм вікном. Можна?
Зашурхотіли шини, легкова машина, порівнявшись із Сергієм, уповільнила хід. За кермом сидів чоловік, а поруч — та сама молода жінка, яку він бачив у порту.
— Вас підвезти? — чоловік чомусь посміхався.
— Ні, дякую, мені недалеко, — відмовився Сергій.
— Він би довіз вас до самісінького дому, — сказала жінка.
— Мені вже пропонували мангану в порту, я відмовився. Набридла техніка, до того ж і поспішати мені нема куди. Ви здалеку?
— Марс, Юпітер-два, — відповів чоловік і знову посміхнувся.
Жінка уважно дивилася па Сергія. Це починало дратувати:
— Я був значно далі, — сказав він.
— Ми знаємо, — сказала жінка.
— Знудьгувалися за домівкою?
— Анітрохи. Забув, де вона і є.
— А ти? — запитала вона свого супутника. — Не забув?
— Ні, — відповів той. — Але мені не треба було і пам’ятати про це, ти ж обіцяла зустріти.
Вони поїхали. Сергій намагався пригадати, де бачив їх раніше. А чи бачив?
…Він ішов своєю вулицею й здалеку впізнавав передостанній будинок на перехресті. Відшукав свої вікна, зайшов на подвір’я. Будинок був такий самий, та не зовсім, наче теж постарів. Дерева, посаджені ще при ньому, розрослися, і тому будинок видавався нижчим.
І там, у дворі на лавочці, ніби чекаючи його, сиділа жінка, яку він бачив у порту і з якою розмовляв потім дорогою. Вона помітила його, нахилилась, щось сказала… і тоді він угледів дітей, які бігли до нього. Сергій зупинився. Він упізнав. Два обличчя нарешті злилися в його пам’яті. Елька, котра стрибала через мотузок під його вікнами… Елька з короткими пухнастими кісками і довгими ногами? Невже вона пам’ятає його? Він нерішуче переводив погляд з неї на чоловіка, па дітей, що підбігли до нього. Мусив щось сказати або ж просто привітатися. Він бачив, що їм хороше, що їм весело.