Стріла Всесвіту
Шрифт:
Намилувавшись ними, Буряк увімкнув систему автоматичного відлову. І — залишився дуже задоволений тим, що істоти зовсім не помітили просторої тонкої сітки, яка миттю оточила їх з усіх боків.
Окрилений успіхом, біолог рішуче повернув до берега і вже по дорозі назад набрав код автоінформатора погоди. Виявляється, вітер уже вщух і піски вляглися. Однак, незважаючи на це, Буряк вирішив іти до берега під водою. “Хоч буря і вщухла, — думав він, — та хтозна, може, моїм бранцям до вподоби тільки глибина”. Хутко ж по тому він непомітно для себе знову втупився в екран, шукаючи цікавих для себе й науки живих форм.
Буряк не забув глянути на своїх полонених ще на підході
Пригнічений втратою, Буряк поволі вибрався на берег і підтяг до себе сітку. Тоді висунув звідти істоту, мов не своїми пальцями взяв скальпеля і розітнув її від голови до хвоста. Щойно те зробив, як одскочив мов ошпарений і, не зводячи з істоти очей, лячно відступив на кілька кроків… Перед ним справді лежали тільки шкіра та кістки. Всередині істота була зовсім порожня: жодного внутрішнього органу, лише ряди вузьких, старанно очищених ребер… Що за клята система?! Чий то почерк?! І до того ж, як могла зникнути друга істота? Коли сітка цілісінька, а її вічко можна затулити долонею.
Не заспокоївся Буряк і по поверненні на базу. Сьогодні йому особливо хотілось поговорити на цю тему з товаришами. Подумки він уже склав план доповіді, систематизував факти, та гіпотези власної ще не мав. Як не силкувався — жодна більш-менш вірогідна версія на думку не спадала. “Може, народимо щось укупі”, — плекав слабку надію, очікуючи останнього члена експедиції — Дунеряну. Однак минав час, а той усе не з’являвся. Уже почався відлік тридцяти резервним хвилинам, уже… і Буряк одразу всім єством відчув, як у їхньому колі різко запахло тривогою. Коли ж чекати лишилося п’ять хвилин, Забара скомандував приготуватися до пошуку.
Його знайшли на рівному, аж занадто рівному, місці — біля намету, в оточенні приладів і схем. А смерть до нього прийшла, ймовірно, під час обідньої перерви: поруч лежав розпечатаний продуктовий пакет. І та смерть була до моторошного страхітлива, чужа уявленням землян: під цупкою оболонкою скафандра вони побачили не тіло Дунеряну, а лиш його абсолютно чистий скелет…
Буряк тужно дивився на горизонти, що одразу стали гнітючими й ненависними. У його замкнуту свідомість ледь-ледь проникали слова Забари про те, що Дунеряну навіть не намагався оборонятися, що біля намету не виявлено жодного підозрілого сліду й, нарешті, про те, що за наказом командира зорельота завтра вони спішно закінчують роботу і покинуть цю прокляту планету.
То буде аж завтра… Зараз же вони обережно підняли і понесли до машини те, що лишилося від їхнього товариша. По дорозі до корабля Буряк знову й знову згадуватиме момент, коли, піднімаючи скелет Дунеряну, він раптом злякався, що той от-от розсиплеться.
Останнього дня Буряк з Клим’юком працювали в кількох кілометрах од бази. Так розпорядився Забара, не забувши водночас наказати, щоб обидва вони постійно тримали один одного на радіохвилі. Та й сам він, залишаючись поблизу ракети, доволі часто роз’єднувався із зорельотом, аби перемовитися з ними.
Десь по кількох годинах Буряк почув, як Клим’юк майже пісенно чортихнувся й послав у пекло цю планету, а заодно і будь-яку роботу на ній. Не загаявшись, Буряк у такому самому жанрі засвідчив йому свою солідарність. Через півгодини Клим’юк сказав, що фактично про роботу як таку не може бути й мови, лишається тільки “заокруглення та зведення до спільних знаменників нескінченного ряду іксів”. “Зв’язування докупи хвостів”, — погодився з ним Буряк і розказав на цю тему жовчний анекдот. Клим’юк, очевидно, хотів йому відповісти такою ж люб’язністю, та раптом па півслові замовк, а по хвилі з якимось острахом
У Буряка похололо всередині, та ноги його вже самі рвонулись до авіакатера, що стояв неподалік. Ускочивши в кабіну, він стрімко підняв машину в повітря і став хутко набирати швидкість… Уже перед Рудими скелями він раптом згадав, що мусить повідомити Забару. Кілька разів послав йому виклик, та дарма, той, очевидно, розмовляв з орбітою. Тоді біолог цілком зосередився на лінії свого курсу. Не зменшуючи швидкості, він високою параболою обігнув скелі й опинився над сопкою погаслого вулкана. Тут, біля її підніжжя, притулився ледь помітний намет геолога.
Тремтячи від нервового збудження, Буряк різко посадовив машину і чимхутчіш кинувся до намету. Проти входу до нього лежали двоє людей — в однакових скафандрах, впритул один до одного.
З розгону зупинившись перед ними, Буряк якусь мить тільки гарячково водив очима, намагаючись збагнути, що до чого, та раптом спохопився, що згаює дорогоцінний час. І відразу метнувся до тіл — обома руками навсібіч розвів їхні голови. Розвів — і оторопіло випустив. З-під шоломів на нього дивилися два Клим’юки — кожен у дрібних краплинах поту, з печаттю смерті на голубих очах. Буряк дико зойкнув і щосили взявся розривати їхні переплетені руки. Він уже зовсім їх роз’єднав, він уже сам опинився між обома тілами, коли враз усвідомив, що одна з рук, які він зараз стискає, якась незвичайна. Ніби вилита з тугої гуми. Цього відкриття було досить, щоби Буряк міцно схопив лівого Клим’юка за голову і знову повернув її обличчям до себе.
Тепер він уважно вдивлявся в усі його риси, намагаючись знайти хоч найменшу відмінність од так добре знаного оригінала. І коли ті риси раптом ні з того ні з сього почали втрачати виразність, біолог зловтішно засміявся. Так, хихикаючи дедалі тихіше й рідше, він витяг скальпеля і… вмить одсахнувся: тепер на нього дивилося його власне обличчя. Дивився другий Буряк, так само, як і він, ошелешений несподіванкою, з якимось містичним острахом і стражденним запитанням. Тієї ж миті Буряк відчув, як йому наморочиться голова, а по всьому тілу розповзаються приємні теплі лінощі. Проте ослаблена свідомість іще встигає ворухнути недавній досвід і, відчувши смертельну небезпеку, блискавично будить нею інстинкт життя. “Геть!”— враз хрипко ревнув Буряк і, відчайдушно закрутивши головою, рвучко відскочив од свого двійника. Тремтячими пальцями гарячково увімкнув собі протигазовий захист і збільшив надходження кисню. В голові одразу прояснилось.
Та тільки-но він глянув на свого противника, як знову жахнувся: той уже стояв на ногах і пальцями правої руки нишпорив собі на шиї. Виявляється, у нього там були точнісінько такі перемикачі обох систем. Та ось він полишив цю справу і, мов для вітання, простягти руку вперед, пішов на зближення. У Буряка відразу замлоїло під грудьми, а його ослаблена права нога нервово затрусилась.
“То звичайне хвилювання”, — подумки заспокоював він себе, хоч добре знав, як воно зараз його знесилить. Саме такої реакції від власного організму Буряк давно боявся в критичні моменти свого життя. Ще від контузії на метеориті. Бо тоді сили його катастрофічно падали, слабшала воля. І інша річ, коли хвилювання дратувало, викликало лють… О, тоді він був здатний на чудеса, тоді не відчував навіть болю!.. А зараз… зараз Буряк тільки мовчки задкував, тужно проклинаючи свої примхливі нерви. І при всьому тому якось тупо дивився на простягнуту руку двійника. Та рука має от-от доторкнутись його, Бурякових, грудей, і — о жах! — усі її п’ять пальців уже перетворюються на пучок вертких темно-коричневих присосків… Далі чекати не можна! — Буряк облизав пересохлі губи і розпачливо вдарив свого ворога в живіт.