Стріла Всесвіту
Шрифт:
Удар вийшов слабкий, проте двійник не витримав і такого. Кілька разів хитнувшись, він глухо упав навзнак і, вже лежачи, мов робот-імітатор, зробив і собі млявий випад погою. Це несподівано розсмішило Буряка і дало йому змогу кинутись до Клим’юка, щоб порятувати його додатковим киснем. Він навіть встиг од-тягти товариша на кількадесят метрів убік і поверхово глянути. Зовнішніх пошкоджень, здається, не було, однак обличчя його лякало своїм жовто-фіолетовим кольором. При вигляді товариша у Буряка боляче стиснулося серце, а тим часом пам’ять уже подала інший образ — обтягнутий скафандром скелет Дунеряну… І біолог одразу випростався. Його груди й
З налитими кров’ю очима і потворно вишкіреними зубами метнувся Буряк на свого двійника, що за цей час уже встиг звестися на ноги. І перший удар він обрушив на ту ненависну копію власного обличчя, більше зап’ястям, ніж ножем, пробиваючи всю піддатливу голову. Затим ударив його в груди — раз і ще раз… “У, проклятий упир! Я таки побачу тебе!” — і бив, оскаженіло бив ножем свого тяжкого ворога. Довкола нього густо заклубочився чорно-рудий туман, а він усе не переставав завдавати удари.
Його відтяг за плечі вже сам Клим’юк, і Буряк навіть не здивувався його появі. Знесилений, важко дихаючи, він споглядав відразливу картину, що раптом відкрилася з-за клубків смердючого газу. Там, стікаючи брудним слизом, в оточенні сотень великих і малих присосків, агонізував довжелезний, мов у пітона, шлунково-кишковий тракт. На ньому повсюдно вискакували численні бульки, вирували пухирчасті плівки, і все те лопалось, сичало, скручувалося та обвисало мертвою тканиною… І враз обидва земляни рвучко відскочили назад. То невгамовне черево зненацька бухнуло до їх ніг клубком пінявого слизу. Не встигли астронавти опам’ятатись, як той клубок перетворився на людську, обтягнуту скафандровою оболочкою ступню. Якусь мить ступня здригалась і вібрувала, а тоді, беручись фіолетовими плямами, почала всихати і морщитись, аж доки не розсипалася.
— Унікальний адаптант! — збуджено вигукнув Клим’юк, марно хапнувшись за плече, де в нього часто висів фотоапарат.
Але Буряк мовчки узяв його за лікоть і відступив з ним ще на кілька кроків. Тоді враз дістав пістолета і, переборюючи огиду, полоснув вогнем по цьому брутальному череву.
— Сьогодні наука ним гидує, — немов виправдовуючись, нарешті сказав він і тут же подумав: “Як рідко ми користуємось вогнепальною зброєю! Не диво, що забуваємо про неї, коли прокидаються наші інстинкти”. Вголос же додав: — Страх яка несимпатична вона, ця… планета суперхамелеона.
— Авжеж, суперхамелеона, — ствердив Клим’юк. — А знаєш: ото і є їй найправильніша назва…
Вони вже сиділи в авіакатері, коли надійшов наказ зібрати все начиння і прибути до ракети. Експедиція покидала планету.
Віктор Маслов
ХОДИТИ — ЦЕ ТАК ЛЕГКО
“Де я?” — почув сам себе Моув і розплющив очі. Тієї ж миті на нього ринула неосяжна голуба лавина, і повіки враз стулилися. “Раз, два, три…” — пошепки лічив спресовані жахом останні удари серця, аж поки внутрішній голос не підказав: “Та це ж небо!”
Перше, що він побачив у незнайомому світі, — це обважнілі
Моув спробував підвестися, але його відкинули назад цупкі лямки. Краєм ока він угледів, що прикутий до чудернацьких аеродинамічних носилок, зусібіч його обступає уквітчане різнотрав’я, а ген-ген звисають на золотистому павутинні пагорбки-піраміди, острівки лісу, розлогі лани… Усе то, видиме й невидиме, розколисував духмяний вітерець, лагідні нальоти його обвівали гаряче чоло, куйовдили волосся. А десь високо у піднебессі бентежно дзюркотів струмок-голосок… “Що за дивосвіт? Не наслухатися! ”
Відчуваючи в серці пісню, а в жилах — вогонь, він намагався звільнитися від нестерпних лямок. З превеликими зусиллями розняв нагрудні, ті, стягували ноги, розстебнулися швидше.
“Ох, і майну ж зараз світ за очі…” — вирвалося знічев’я. Але Моув застиг у сидячій позі: його зупинив якийсь зловісний гуркіт, що тряско накочувався повітрям. Невдовзі він затято періщив безневинну тишу ударами, що наростали й наростали. Здавалося, ось-ось гримне вибух. Ледь утримуючись за трясучі носилки, Моув мужньо чекав кінця: “Раз, два, три…”
Грізний привид нещастя, на диво, поминув його. Стоголосим вихором пронісся він зовсім близько, залишивши по собі деркий і задушливий запах гару. Коли ж Моув насмілився глянути в бік, звідки линула громовиця, то побачив полум’яний хвіст — він сфокусовувався у цяточку, поки не згас. В обрисах стрілоподібної машини, що так миттєво зникла, він встиг розпізнати колісного “метеора”.
“Це ж бо на такому я відправився з Центрального мегаполісу”, — перший проблиск свідомості наче ошпарив його, і він поволі почав підводитися. Звестися на ноги — означало збагнути себе і все, що сталося з ним. Та, ступивши у важких механізованих черевиках на землю, він мало не отетерів від напівлюдського, металевого голосу:
— Шановний добродію, наказую не рухатися. Вас катапультовано з рейсу за станом здоров’я. Незабаром прибуде “швидка повітряна допомога”.
— Хто ви? — пригнічено спитав Моув, опускаючись у своє дивне лігво.
— Я — електронний санітар. Власне, на моїх руках ви зараз.
— Даруйте, але піді мною звичайні носилки.
— То вам так здається. Залишилася лише форма і тільки, — мовив таємничий голос. — Будь ласка, приляжте. Подивіться вихідні біодані вашого організму, можливо, дещо зрозумієте…
Як тільки Моув слухняно ліг, перед ним з’явився чорний екран, схожий, на відкриту книгу. Світлове перо заходилося виписувати індекси температури, кров’яного тиску, дози радіації, потенціалу серця, коду ген… Далі висвічувалися показники, в яких він мало тямив. Тому миттю ковзнув очима до підсумкового — діагнозу хвороби. Навпроти ж цієї графи самотнів великий знак запитання. Діагноз був чомусь нез’ясованим. Тут же, на екрані, він побачив і своє серце, що конвульсивно збивалося з ритму, ніби йому загрожувала клінічна смерть.