Стріла Всесвіту

Головачев Василий Васильевич

— Що за чортовиння! — вирвалося несамохіть у Моува. І все ж недовіряти електронному санітарові у нього не було підстав: рік, день і навіть час народження той видав з точністю до десятої долі секунди. Зрештою, й сам почувався кепсько.

— На жаль, наша класична медицина, — озвався, мовби зненацька, ввімкнутий гучномовець, електронний санітар, — тут безпорадна. Ваша хвороба — це справжня сенсація! Аналізи — позитивні, а життєвий імпульс нікудишній. Неймовірно! Навряд чи зцілить вас й вища медична служба, яку викликали терміново.

— Дякую за відвертість, — ледве видавив з себе Моув, геть збитий з пантелику цим “медичним оглядом”.

Пронизливе аж до кісток несамовите ревіння двигунів, змішане з гуркотом коліс, зустрів цього разу стримано, без емоцій. Вже знав, що то за “диво”.

Ось різко скубнуло за волосся, вилягла ниць трава і знялася непроглядна курява, а у вухах ще довго скреготіло й двигтіло після того, як промчався рейсовий “метеор”. Його свавільне нашестя ніби роздмухало вже пригасле бажання вирватися із загадкової пастки. Та лише один-єдиний погляд рвонувся відчайдушно у рятівну височінь. А тіло? Воно було якесь немічне, безкриле. Щоб не піддатися напливу жахливих, руйнівних думок, він зважився на останнє — психологічний шок. Досяг його одразу, як тільки уявив до разючих подробиць, що невгамовна зловісна траса, поблизу якої утримувалися носилки, проходить не осторонь, а… крізь нього. Тут його начебто кинуло в пекучий жар, а потім туго запеленало космічним холодом… Свідоме загострення ситуації подіяло благодійно: він позбувся приступу безсилля, а відтак — почав самозаглиблюватися. Десь з підвалин його пам’яті спливали події давноминулі і ще зовсім свіжі. Однак він добирав хронологічно лише ті, що мали безпосереднє відношення до його перебування на планеті Гіпеос. Йому доконче нетерпеливилося з’ясувати, що ж сталося з ним насправді.

…Зореліт “Фотон”, на якому прибув Моув, прийняли на космодромі Центрального мегаполісу. Адаптовувався лежачи. У такий спосіб, як пояснили гіпеносці, він мав призвичаїтися до майже абсолютної нерухомості. Дивно, однак цього вимагав новий статут міжзоряного відділу. Про ці зміни, ясна річ, Моув не міг знати, оскільки він знаходився вже на міжпланетній траєкторії.

Умова гіпеносців була категоричною: або звикати до їхнього стилю життя, тобто цілком довіритися самохідній техніці, здатній замінити не лише руки і ноги, а подекуди й функцію мозку, або ж повертатися назад, на Альфу Центавра. Примусова біологічна пасивність, безперечно, принижуватиме конституцію його організму, та Моув вирішив будь-що залишитися. Ще в дитинстві він повірив у романтичний міф про прапрапрадідів з Голубої планети і поклявся собі відшукати їх батьківщину. Досліджував не одну галактику, працював оператором в найбільш відомих архівних центрах Космосу і нарешті, на схилі літ, таки натрапив на сліди. Принаймні він був переконаний на всі сто відсотків, що його давні предки походять з квадрата Є-25 планети Гіпес. То чи мав він право спасувати? Його місія була святою.

Прикутий до ліжкоподібної капсули лямками, харчопроводами та провідниками різноманітних датчиків, він самотньо нудився у барокамері, яку без угаву лихоманив монотонний гул. То пробивався крізь залізобетонні стіни вируючий транспортом мегаполіс. Спершу захопився химерною ліпкою стелі, вивчаючи її, як карту зоряного неба. Та вже на п’ятий день це так обридло, що варто було зиркнути на будь-яку облюбовану деталь — і його розтинав відчай. Додавала пекучих турбот й спина, затяжне лежання ніби натирало її жаркими вуглинками. Щоб запобігти запаленню легенів, йому автоматично вводили антибіотики. Не раз картав себе за поспішну згоду па такі тортури, але вже було пізно щось змінити. Все частіше викликав на допомогу обезболюючий, глибокий сон, блукаючи по чарівних лабіринтах якого, зберігав останню вірність собі. А обов’язкові інформаційні відеопередачі, що висвічувалися усіма сферами барокамери, тільки прискорювали його перехід у інший вимір буття. Про життєвий уклад гіпеносців Моув довідався загалом ще на Альфі Центавра і, щоб приспати всевидюще око електроніки, яке, був певен, наглядає за ним, артистично вдавав, що жадібно сприймає все те.

Тягучі й нудні дні адаптації минали в пекельних муках бездіяльності.

Здається, на тридцять сьомий день його нарешті посадили в самохідне крісло, яке мало не сприйняв за ритуальне, і доставили до відаючого справами інопланетян Гарца. Його кабінет, захаращений пультами, екранами, різними пристроями, що безперестанку миготіли, клацали, просто гули, справив гнітюче враження.

Щось рабське відчув Моув в утаємниченій, покірливій службі кабінетної техніки.

— Ми раді вітати альфацентаврійця Моува з винятковим успіхом, — улесливо звернувся Гарц, не підводячись з-за електронного столу, обладнаного автоматичним секретарем, інтимним годинником-нагадувачем, глобальним відеопристроєм, запальничкою та іншим дріб’язком. — Будемо відвертими, не кожному інопланетянину дано витримати умови нашої адаптації.

— Приємно чути, — ввічливо відказав Моув, здивовано роздивляючись аж надто рум’яні щоки співрозмовника.

— Ви маєте намір відвідати квадрат Є-25? Сподіваємося, вам вистачить три доби, — мовив Гарц. — Будь ласка, огляньте його, так би мовити, з пташиного польоту. — Тут він показав знаком на екран-нішу, і та враз спалахнула барвистими кольорами. — Це наша новинка для запланетних гостей. Прошу…

У дещо затхлий кабінет начебто війнуло пахощами степу, тінистим байраком, озоном річечки, що люстерком блиснула з-поміж крутих берегів… Моув вмить припав очима до голографічних краєвидів: казкова земля, на побачення з якою витратив майже все своє коротке життя і незліченну кількість світлових років, красувалася перед ним на відстані… руки.

— Стривай! — підсилений акустикою голос синхронно вимкнув екран. — Вибачте, ще надивитеся. До речі, Є-25 входить до зони заповідника. Не знаю, що там може зацікавити. Минувшина й годі. Чи не краще вам побувати в краях, де сталися епохальні зміни?

— Я дуже вам вдячний — з ними мене вже ознайомили відеопередачі в барокамері. Цього досить. Справді, техніка у вас всемогутня, всевміюча, всезнаюча, всюдисуща. Але мене, зізнаюсь щиро, непокоїть перш за все людське. Чого це гіпеносці прагнуть ніби перевтілитися у машини, зрадити себе, як живих істот? І даруйте, що за покоління виняньчилось у вас — пройтися пішки бодай милю воно вважає ганьбою?! Дарма, гіпеносці найкращої думки про себе. Зрештою, ми пишаємося тим, що ноги нам замінюють надійні колеса. Це ж суперпрогрес!!!

— З точки зору технізації — можливо. Якщо ж зважити на біомеханіку людини, то це не інакше, як передчасне руйнування самої себе. Невже правічний інстинкт ходьби не бунтує ваші тіла? — Моув так захопився, що спробував було встати, але утримали пекучі лямки крісла.

— Зачекайте, ви таки справді звалилися з неба. Тільки не ображайтеся. Ми віками прагнемо, — з усвідомленням своєї влади Гарц підвищив тон, — околесувати все: шляхи, вілли, спортивні ігри, роботу, відпочинок, кожного зокрема. Сила колеса — це спокій і стрімкий устрій життя. Навіть страшно уявити, що було б з нами, якби не колесо. Воно стало символом нашої віри. Ми народжуємося, живемо і помираємо на колесі. Незабаром святкуватимемо двохсотріччя з дня загального переходу гіпеносців до життя на колесах. А ви, дорогий гостю, піддаєте паші завоювання сумніву. Неетично, ще й як неетично. — І, примирливо усміхаючись, додав: — Тож не забувайте, що знаходитеся на планеті коліс. Хотілося б, щоб ви прихильніше ставилися до наших звичаїв.

Побоюючись, аби конфіденційна розмова не скінчилася не на його користь, Моув подав знак згоди.

— До квадрата Є-25 вас доставить метеор, потім пересядете на спрути-всюдиходи.

— А чи не можна, як виняток, десь і пройтися?

— Пішки? Ви що — збожеволіли?! — взяв найвищі ноти Гарц. — У наш час пішки — ну й дивак! По-перше, давним-давно немає ні пішоходів, ні стежин — усе позаростало за давністю літ. А по-друге, у нас не передбачено відповідних послуг, вони усунуті, як анахронізм. — Своє неприховане торжество Гарц завершив уїдливо: — Шановний Моуве, ви запізнилися принаймні на кілька століть.

Остання надія Моува впала, у цю мить він відчув себе у стані раптово збитого з ніг.

— І взагалі навіщо було вирушати у такі світи? — продовжував переможно Гарц. — Невже й досі не покінчили з романтикою? А жаль. Ви ж могли замовити спеціальну міжпланетну відеопередачу…

— Моя жагуча мета — відчути все безпосередньо. Очима, руками, ногами… У вас же майже все штучне…

— Облишмо ці сентименти. Наші всюдиходи-оператори видадуть інформацію, яку тільки забажаєте. Можна подумати, на Альфі Центавра й досі ходять пішки. Діти й ті не повірять…