Стріла Всесвіту
Шрифт:
Довго дивився Моув услід босоногій ватазі XX століття. Його до нестями зворушив їхній співучий крикливий біг. І коли хлопчаки ніби покликали його за собою, він побіг не вагаючись, просто так. Біг, біг, біг… аж поки не прокинувся змокрілим. Ось тоді у салоні й збунтувалося його тіло.
Тепер уже Моув знав, що робити. Будь-яка затримка могла стати фатальною! З хвилини на хвилину має прибути аеродопомога… Підтягнувши ноги, він розкнопкував черевики і кинув їх геть. Не було в них потреби, як і в сигналізаторах, що мали сповіщати про небезпечні грунти. Він повністю довіряв цій землі. Перший крок ступив рвійно. Ще один! Ще…
— Шановний добродію, раджу повернутися назад. Незабаром… — намагався утримати
Йти було важко. Ноги — ніби їх підмінили дерев’яними ходулями. На кожному кроці ввижалося, що падає у прірву. На десятому таки не встояв і впав у траву. Розпачу не було: він вперше побачив зблизька тендітні створіння. Безжурно і граціозно кружляли вони у танку з вітерцем, наче їх і не “прасували” аеродинамічні відтоки траси. “Чи надто вистачить їм біологічної стійкості?”, — подумалося Моуву. Простягнув руку, щоб погладити — і відсахнувся: на одній з трави розгойдувалася смоляна цятка, химерно проводячи вусиками-локаторами… Що б то значило? Підсунувся на ліктях ближче — і йому відкрився на п’ятачку Світ, який могла б згубити звичайна людська ступня. Ось зигзагами блискавки шугонув поміж не одної сотні стеблин блискітний жучок. “Оце система!” Злагоджено перебираючи ніжками-волосинками, викарабкувалася аж на самісінький вершок травини оксамитова кузька. Чого вона прагнула? Потім опускалася, переповзала на другу, не менш високу, і знову дерлася догори. Своє вочевидь нелегке сходження вона здійснювала на третій, четвертій, п’ятій травині… Наступні він не рахував.
Тут йому спав на думку одвічний, ніким не писаний закон для ніг: у людини, котра тривалий час не ходила, втрачається чуття ходи, тоді її ступня перекочується навпаки — з носка на п’ятку. Того заточується…
— П’ятка — носок, п’ятка — носок… — бадьоро наказував сам собі Моув, ступаючи вже по-новому. І хода ставала дедалі впевненішою. Придивляючись до плавного перекочення своїх ступнів, він несподівано для себе відкрив ще й таємницю колеса. Принаймні він був певен — ідею йому подали самі ж ноги. Так-так. Остаточно переконався, коли подумки поєднав в одній площині кілька пар ніг, що бігли по колу. То була, звичайно, найпростіша модель, І все ж у вертких колесах, які так обожнювали гіпеносці, йому бачилося тепер не що інше, як впресовані людські ноги.
Його ж ноги завзято переплигували через кущі, рівчаки та струмки. А бувало, що перечіплювалися за якісь невидимі капкани, і тоді летів у траву сторчака. Ні з чим незрівнянний політ!
Повернувши собі втрачену жадобу ходьби, ноги несли його, мов крила птаха, пагорбками, байраками, вибалками… Радощам не було меж. Згодом де й поділася “нез’ясована хвороба”, не чутно було й дратівливої траси, на якій вона спіткала його.
Він ішов не оглядаючись.
Повітряна медична допомога приземлилася на прозорому птахоподібному апараті. Фахівці, котрі з’їхалися на індивідуальних всюдиходах, були вкрай здивовані: хворого й слід прохолонув.
— Ну й сюрприз! Не інакше як сеанс з парапсихології, — напівжартома кинув веселоокий практикант, як тільки усі зібралися біля електронного санітара.
— За моєї практики таке трапляється вперше, — скрушно хитнув головою сивобородий колега.
— Що ж, послухаємо жучка. — Вправним помахом руки старший групи вийняв з-під носилок чорну коробочку і натиснув кнопку “відтворення”. Ледь чутно щебетнула пташка, забриніли трави, нараз вибухнув гуркіт коліс, а потім знесилений шепіт: “де я?”…
Прокрутивши записане до кінця, представники вищої медичної служби констатували: невдаха-пасажир рушив до кварталу Є-25 своїм ходом. Його вчинок було кваліфіковано, як свідоме самовбивство, про що негайно доповіли
Звідки вони могли знати, що то була фатальна помилка.
Олег Романчук
РУКОПИС ОЛІВЕРА ХЕВІСАЙДА
Час дії: 3 лютого 1925 року. Холодний вологий ранок. Місце дії: залізничний вокзал Паддінгтон у Лондоні.
До відходу експреса Лондон—Плімут лишалися хвилини. Паротяг сердито посапував, кутаючись в густі клубиська молочно-білого туману, що поволі розтікався пероном, неспішно забирався під скляне закіптюжене склепіння найбільшого столичного вокзалу.
Пасажири, припавши до вікон, безуспішно намагалися розгледіти крізь сизу пелену знайомі обличчя своїх проводжаючих і поступово поринали в дорожні клопоти, знайомилися із сусідами по купе, скаржилися на примхливу лондонську зиму…
У подібні балачки не встрявав лише пасажир п’ятого купе останнього вагона — похмурий і чимось заклопотаний молодик років тридцяти. Худорлявий, з досить приємним продовгуватим обличчям, він був одягнений у брунатне, високо застебнуте пальто, ширококрисий стетсон і тому скидався на справжнісінького янкі. Принаймні так подумав про нього сусіда по купе — червонощокий добродушний товстун.
Та ось відлюдкуватий пасажир розкрив пошарпаний саквояж, що лежав на колінах, дістав добряче зачитаний номер “Анпален дер фізік” за 1905 рік. Розгорнув часопис і почав уважно читати. Товстун, краєм ока вгледівши назву статті: “Альберт Ейнштейн “До електродинаміки тіл, що рухаються”, розчаровано зітхнув, оскільки скептично ставився до людей, котрі надто серйозно захоплюються модною і нерозумною теорією відносності.
З тінню легкого смутку він неквапливо гортав ранковий випуск лондонської “Таймс”. Його завжди цікавили оголошення, плітки. Проте цього разу нічого на свій смак не знайшов і тому знічев’я почав переглядати некрологи на передостанній сторінці. В одному йшлося про смерть англійського фізика сера Олівера Хевісайде. Очі товстуна зблиснули цікавістю нарешті з’явилася хоч якась причина звернутися до мовчуна.
— Скажіть, вам не знайоме ім’я сера Олівер Хевісайда? Він, бачу, як і ви, фізик.
Молодик рвучко повернув голову, очікуюче вп’явся в дрібненькі хитруваті очі товстуна. Той не витримав погляду й мимовільно простягнув розгорнуту газету.
— Цей вчений номер і я…
Обличчя сусіда враз поблідло:
— Що з вами? — перелякався товстун. — Може, покликати провідника?
Той заперечливо похитав головою.
Тричі вдарив станційний дзвін. Паротяг дав короткий гудок і, зачовгавши колесами по рейках, став набирати швидкість. А невдовзі він уже мчав на південний захід.
Час дії: пізній вечір наступного дня.
Місце дії: північна околиця курортного містечка Торкі в графстві Девоншир.
Сіяла дрібна нудотлива мжичка. Холодний вітер проймав до кісток. Здавалося, навіть у чепурних цегляних будинках немає порятунку від негоди.
На вулицях — жодної душі. Несподівано проти двоповерхового будинку, оточеного високою кам’яною стіною із чавунними ворітьми, з’явився високий чоловік. Сторожко озирнувшись і не помітивши нічого підозрілого, він хутко видерся на ворота, а ще за мить шаснув до заскленої веранди. Вітрогон та шум води у ринвах приглушили дзенькіт розбитої шибки…