Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань

Влад Марія Миколаївна

Якщо в більш родючих низинних Старих Кутах за описами “були городи в основному біля хат” — на них висівали ярину, деколи — овес або кукурудзу — на 1 морг 6 горщиків кукурудзи”, — то в гірських Головах ось яка картина: “То село в гористім місці положене майже під самими полонинами, де немає жодної возової дороги, крім кінно-верхової. Огороди разом змішані з сіножаттям, в одному загородженні, між якими будинки по горах розположені”. У багатьох архівних документах є ствердження про відсутність у гірських карпатських селах орної землі, а отже, і розвитку землеробства, яке переважно зводилося до вирощування городини. Ось в Космачі з актів 1788 року: “Осілість того села в більшій частині розташована на великих горах, в меншій мірі складають огороди, одні на височині, другі на низині... жодних орних

піль то село не має”. А Горішній Ясенів з описових актів 1811 року: “Село Ясенів лежить в гірській околиці. Є лише кілька підданих, які потрохи збіжжя засівають, єдино тільки утриманням худоби і овець займаються, на всіх грунтах збирають сіно, а тому не є грунтові піддані”.

Видно, що в гірських умовах Гуцульщини землеробства фактично не було. Уже дослідники наших часів краєзнавці Петро Арсенич, Володимир Грабовецький, Микола Герасименко роблять висновки, що в гірських карпатських районах землеробство було відсутнє і майже єдину галузь господарської діяльності тут становило тваринництво, яке здавна мало промислово-торговий напрям. Деякі австрійські дослідники висловлювали думку, що гірське населення Карпат — це особливий вид пастухів: весною вони купують худобу, літом випасають, а восени продають... Може, щось подібне колись за волохів було, але з часом полонинами оволодівали багатші, а бідніша маса служила вівчарями, бовгарями на цих полонинах.

Пішли вівці в полонинку, самі біленькії,А за ними вівчєрики самі молодії.Пішли вівці в полонинку, а єгнєта бліют,Та що наші вівчєрики в полонинці діют?А чому ви, вівчєрики, та не співаєте?Де ви свої співаночки та подіваєте?Ой ми свої співаночки подінем, подінем,В полонинці з овечками на шварах посієм.Ой посієм співаночки довгими шварами,Будемо си умивати дрібними сльозами.В полонинці на кедринці голуби сідают,Ми гаразду не зазнали, літа си мине ют.Ми гаразду не зазнали, та й знати не будем,А по чому свої літа пізнавати будем?На світі си не нажили, красно не входили,Лиш по тому пізнавати, що сме нагрішили.

Інтенсивно розвивається полонинське життя гуцулів, викликане бурхливим розвитком тваринництва, зокрема вівчарівства. Про наявність багатьох полонин у гірських місцях краю, випас худоби, збагачення окремих господарів завдяки просторим пасовищам розповідають тогочасні документи, зокрема (як наводить приклади В. Грабовецький) Йосифіканська і Францисканські метрики, за даними С. Витвицького, у 50-х роках XIX століття налічувалося 78 полонин. З них 61 припадає на Галицьку Гуцульщину, 3 — на Буковинську і Закарпатську. Але це ще не весь перелік полонин. При описі грунтів с. Жаб’я в 1786 році згадано ще 18 полонин, які були власністю багатих гуцулів Жаб’я, Косова, Яворова, Ясенова, Криворівні. За грубими підрахунками краєзнавців, у першій половині XIX століття на Гуцульщині було понад 100 полонин.

Полонини різнилися між собою розмірами, якістю трав, зручністю розташування. Власники часто здавали полонини в оренду. Так в 1813 році дідич маєтків Ясенова Стефан Білінський передав у трирічну оренду полонину Барчиню за 300 ринських злотих якомусь Себастіяну Креховецькому. Згідно з контрактом, на ній кожного літа мало пастися 25 баранів. З цього видно, що полонина була невелика. Але дужчі гуцули мали великі полонини. З Йосифіканської метрики видно, що лише в п’ятьох гуцульських селах — Жаб’ї, Косові, Старому Косові, Ясенові і Криворівні — в 1786 році 37 селянських господарств володіло понад 12 913 моргами полонин. Найбільші полонини посідали ґазди із Жаб’я, трохи менші — із сусідніх сіл Криворівні, Ясенова, Косова, Старого Косова. Але жаб’євці володіли полонинами розміром від 300 до 600 моргів і навіть більшими. Це були ґазди на

всі гори, вони мали на своїх полонинах багато худоби, переважно овець, накошували достаток сіна. Це продовжувалося з роками. Так у ЗО — 40-х роках минулого століття найбагатший ґазда у Жаб’ї Ховіщук (Дримба) посідав 2 тисячі моргів землі — полонини, ліси, поля.

Комусь-то треба було на цих землях працювати. Сам господар був чорноробом, не покладали рук і його діти, але мусіли і наймати, бо самі не вправлялися. Мій дід Мирін ходив у робочій одежі, тільки у неділю рано перебирався у білу сорочку, голив бороду широким “бричем” — уламком коси, лишав довгі вуса, підстригав саморобними чорними ножицями по плечі волосся, і його сині очі світилися до нас, онуків, святошно. Дідо не любив, коли хто посеред тижня чепурився, перевдягався у чисте, казав, що то пустий нероба. Усі дідові діти тяжко працювали змалку, зростали в суворих умовах на дикій полонинській природі, в холоді і часто з голоді, хоч були багацькі.

Сам Мирін допізна боднарив у своїй комірчині, там, зчаста в гимблівках (стружках) і спав. А коли віддавав мою маму за тата-керманича, то землі не дав ніякої, бо казав: “Даю робітника від хати, то ще й землю маю віддавати?..” Але суворим не був до слуг, до дітей і до худоби — жалів, пригощав, ніколи не вдарив. Особливо любив дітей — до сліз радувався малятам, чужим, як своїм. Бувало, покине роботу, візьме дитину, що путалася під ногами, на коліно, витре носик, обцілує, пригорне до серця і приспіває, а в самого з синіх озерець по лиці, по сивих вусах — сльози. А ледаря ненавидів. І свою полонину любив, як дитину.

Та й як її не любити!

Стоїть до половини травня безлюдною дикою пусткою на обширах високих гір недалеко від Говерли, а скоро повіють теплі полудневі вітри, стопляться сніги, гори зашумлять тисячами потоків і та пустка вкриється густою, буйною травою із живим килимом невиданих у селі чічок, — полонина закосичиться, закипить на її обширах життя тисяч овець, корів, коней, а коло них і тих, хто сокотить найдорожче гуцульське майно — маржину.

Полонинко-верховинко, чим єс так згорділа.Ци не тими коронками, що тілько уздріла?Полонинко-верховинко, чим єс так згорділа,Ци не тими овечками, що тілько уздріла?

Властителя полонини називали у горах депутатом, Кожен депутат призначає одну частину своєї полонини на пасовисько, другу — па кішницю. Пасовисько переважно посеред лісу, теребу, зрубів, зломів, де не можна косити сіна, а тільки випасати маржину. Скрізь на потоках пасовиськ покладені корита, якими протікає вода з чуркалів до дерев’яних жолобів, що з них п’є маржина. Посеред пасовиська вибирає депутат місце для стоїща; воно повинно бути доступне для віз-чарів і маржини, захоронене від вітрів, приступне для мішінників (людей, чия маржина змішана літує) і Їх коней з терхами (багажем), догідне на нічліг. Коло стоїща мусить бути джерело доброї води. Воно не може бути на сукровищі — місці, де когось убито. Посеред стоїща мають рости хихлаті смереки; під ними ховаються вівці, корови від плови (бурі з дощем), від спеки.

На такім місці стоїща, де сухо, кладе депутат стаю, а далі осібні загороди для кожного роду худоби — кошару на вівці, телятник — для малих телят, назимок — для перезимованого товару, стаднарку — коням, ялівник — для ялової худобини, кучу — для свиней. Крім того, осібну, загороду для подою коров, а осібну для усього товару. Стая кладеться без вікон, без стелини, у зруб. У причівку є діра для виходу диму. До стаї провадять одні двері. Ділиться стая на дві частини: більша — ватерник і менша — комора. Під бічними стінами ватерника покладені широкі лавиці; поверх них прибиті полиці. На лавиці на хвої, сіні, а зверху вереті ночує ватаг; на полицях — миски, сіль, ложки. На стіні висять сита, на клиню — одяг (“лудинє” по-гуцульськи), креси. Посеред стаї горить ватра, а над нею верклюг з кітлом, завішеним на кужбі: як треба, можна котел відсунути набік від ватри, посуваючи вправо чи вліво верклюгом, що обертається враз із стовпом. Є така весільна приспівка давна: