Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань

Влад Марія Миколаївна

— Бабусю! — Анниччині великі карі оченята уже як два повних кухлики, — от-от бризнуть слізьми. — Та вона знає...

Прабабка пригортає ображену тоненьку галузку уже сьомого-таки коліна із древа нашого роду, про котрий ми говоримо, але не здасться і випускає послідний защик:

— Твоя бабуся, Анничко, розумна, це правда, — вона знає дві пташки: миш і жєбу...

Анничка не плакала би, якби ще трошки більше ієрогліфів спізнала.

Не все у цих висловах посмішливе — є там скриті живлющі чуркала. Для того треба рости, щоби прочитати латиною “Батрахіоміомахію”, або, як

перекладав наш університетський магістер античної літератури Дідик, “Жабомишодраківка”. Я вже давно не гніваюся на мамині ігли — вони оздоровлюють.

— Все це то так, але де моя прабабка Палагна — пропала у коршмі півтораста років назад... як би її сюда навернути, д’нам?

— Значиться, так: рахуємо від Аннички вгору. — Маю ще й цих двох своїх захопити. — Анничка — раз, я — два, ви — три, дід Мирін — чотири, його мама Палагна — п’ять... Чекайте, щось до семого коліна не доходить...

— Та-бо ти не рахувала Палагниного дєдю Андрія Бегеду, — каже мама.

— І пропустила мою маму Люду, бабусю. Як ти могла свою доньку пропустити? — справедливо підмітила Анничка.

— Та-бо ви дві сперечилися і мене збили. Добре, що це був за Бегеда? — кортить мене прясти далі родову золоту нитку. Хоть би корова стояла у стайни негодована, непоєна, недоєна сегодне — мушу випитати, доки мама знає.

— Мій прадід, Палагнин дєдя, жив на Царині, отам під Базівков, ззаду нашої теперішньої хати. Він сидів у хатці з луб’я. Тут, на Царпні, шє не було нікого, лиш єго луб’єнка ззаду нас, та Лучки Полєка коло Семенишиного, і чиясь третя... Не знаю вже чия.

— Лучка... Лучка Полєк. Та ж про него є у Шухевича, мамо. Я вам зараз покажу.

Мама перегортає п’яту часть “Гуцульщини” професора Володимира Шухевича:

— А, та тут є не лиш Лучка Полєк, а й Міця Лазорєк з Ростік, а гезде Задурєнка - наша фамілія, Юрко Шеребурєк з Барвінкового, ади, Петро Шекєрєк з Голов. Чудо, а не книжка. Де ти це розкопала?.. Я молодов виділа Петра Шекєрєка — то був наш гуцульський посол до сойму у Відни — ти мені нагадаєш, я розкажу про него, але другим разом, бо маржина вигибне через твої книжки — іду у стайню, най си преч каже, нуждочко моя, уже по третій годині, а корова не доєна!.. Бодай ти си впила з твоїм родом і єго колінами!..

— Докажете про Палагну і про Бегеду, — уже навздогін мамі.

— І про Синю Бороду, — навмисно складає до рими Анничка і сміється, пурхає безтурботним ластів’ям коло обжитого гнізда. Пурхає, але і запам’ятає хоть колоритне прізвисько Бегеди - — а це так немало! — свого прародителя в сьомім аж коліні.

Що би хто не казав, а кожному цікаво обернутися до півторастолітньої минувшини, уздріти там свій рід: як їм велося.

Мама таки якось пару разів верталася до своєї виштрамуваної в будень і в свята бабки Палагни. Дід Іван уже й убрання її замикав у скрини, і саму Палагну з печі не пускав. То вона з помсти трутит дідові у борщ “гуску” соли...

— А шо, дідо сам варив собі їсти?

— Та мусів. Бо бабка сердиласи за то, шо до коршми не пускав, нічо не робила в хаті. Дідо піде у стайню кутатиси, а вна злізе з печі, позбирає сметани з молока і зварит банужу собі і мені, а від діда сховає.

—

А шо то був за покай з нев?

— Та був. Палагна пішла у неділю до церкви, а з церкви шмигнула до коршми. Дідо прийшов, найшов її там п’єну, здоймив з неї усе убраннє — завісив на палицю і заставив Палагну голу то убраннє нести на плечах через усе село. І то не помогло.

— І її дєдя був ґазда?

— Позаякий ґазда у луб’єнці.

— Єка то луб’єнка?

— У такім перші люди у селах жили, 3 сякого-такого луб’я стіни і дах, привалений камінєм, аби буря ни здерла.

— А єк зимували?

— Так і зимували. У дучці з плиття клали ватри. А єк у колибі бутинарі жили? Так само. Люди були вигартувані, не такі здохлєки, єк тепер. Котрі слабі -малими вивмерали.

Нас було чотирнадцятеро у нені, ніхто нами не питав, повиростали усі. Уже легінями на червінку вивмерали. А тепла хата — то нездорово для людини. Ми босі і взимі бігали, а тепер ступит ногов на пидлогу — уже горло болит. II То такі люди варт?

— Так три луб’єні халупки стояли на всю нашу Царину? Коли це було?

— А вже зо двіста років буде.

— А шо, тогдії не уміли класти добрі хати з дерева?

— Певно, шо вміли. Але на Царині то було й шкода. Зчєста заходили повени — забирали. Бабка Палагна мені розказувала, шо одної повени її маленьку неня вхопила у бесаги і втекла у Меневлоги - там під верхом була у Бегеди хатка. А сам Бегеда одинадцять днів сидів у яблунях, поки вода не опала. А кілько повеней уже я пам’ятаю - у нас вода була у печі — риба сама у піч ішла. А ти шо — повени не пам’ятаєш?

Пам’ятаю і не одну. Бо Царина межи Черемошем і теплицею.

— Але я виділа на давній фотографії, що село не так було розташоване, ріка ішла не цим руслом, а попід Камінь, коло тітки Гафії.

— Та кажут люди, то буковинські і наші Ростоки були одним селом, ріка не ділила, єк тепер. То дес дуже давно. А потому Черемош після великої повени відступив аж під Буковинку, а на старому місці ріки лишиласи теплиця. І село переділилоси надвоє: Ростоки галицькі і Ростоки волоські. Повени у нас наробили багато всілякого... Бувало, хапаю дітей, корову і тікаю, поки вода теплицев не зайшла. А тато ніколи нікуда не йшов. Не боєвси води, аби йка була велика.

А я пам’ятаю нашу сусіду — стару Катеріндю. Ми дітьми бігали йгратиси з її онуками. Раз мене діти шукали і вже про мене забули, а хтось із сусідів утворив сінешні двері знадвору і мало не зомлів: з темного кута встає хтось із домовини... Я сховаласи у Катеріндній домовині — мене не могли найти у “хованці”, я при-таїлиси, аж уснула. Коли дверима рипнули, я встала з-під віка, а сусіду зо страху занімило.

Катеріндя мала собі злагоджене про смерть дубове деревище. Як заходило на повінь, стара брала в ту домовину муки, солонини, убрання, терхала на плече — і у верхи... А зійде повінь, дивимоси — несе Катеріндя свою домовину вдолину т’хаті: чорну, довгу, аж мороз по шкірі пробігає. Але потому усі ми звикли, бо Катеріндина смерть, видко, сама бояласи тої чорної темниці — не підступала. Баба була довго ще дужа, бо то треба було чоловічої сили таку мару носити вгору-вдолину на собі.