Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань

Влад Марія Миколаївна

Перед Головами є ще село Красноїлє, котре походить від красної їлі (ялини), що з одної накололи дощок на покриття сільської церкви, а обкантований величезний пень служив престолом. Ту церкву красноїльці відтак дали за простибіг у бідне село Черганівку (між Косовом та Кутами), а собі другу збудували. Той знаменитий пень з красної їлі стояв серед села ще в середині XIX століття. А так, як їль живе у Карпатах 1200 літ, а це була не молодша їль, то селові не триста років, а набагато більше (Красноїлє у записах прослідковується із XVII століття).

А так, як села строїлися здолини вгору по ріках, то за Красноїлєм заселилися Голови. Коли?

Пошукаємо в податкових записах, люстраціях, інвентарних книгах, як тривав процес. Уже й на карті Покуття французького інженера Гійома Левассера де Боплана (1650 p.) позначені гуцульські села Березів, Микуличин, Космач, Тюдів, Ростоки, Устєріки, Довгополе,

Зелена, а далі пасмо Чорногори і за ним село Ясиня на Закарпатті. Чи Боплан уже не взяв до уваги малі приполонинські поселення попід Чорногору (тільки село Зелену заніс до карти — вона якраз по той бік по- -лонини Скупової, а по цей бік Голови), чи їх, цих сіл, ще просто не було... Коли мої Ростоки згадуються у документах у 1500 році, то Голови (а з ними Гринява, Яблуниця на Білім Черемоші) — аж у 1785 — 1788 роках. Все ж виглядає правдоподібно, бо заселялася місцевість вгору по ріках. Це видно навіть по тому, що трохи нижче село Стебнів уже значиться у записах 1731 року. Ще одне. Полонини в історичних джерелах уперше з’являються як літні пасовища в середині XVI століття (коли постали Ростоки, коли’ розгулялися горами опришки). А в другій половині XVII до середини XVIII століть, коли з’являються Голови і інші причорногірські села, полонини уже бурхливо розвиваються. Тоді ж і находимо у Язловецьких актах (1754 p.), що “якась жінка-“гуцулка” підпалювала панські будинки, фільварки, за що була страчена”. І в мемуариста-історика Петра Ступницького в хроніці: “1816 года. Тяжкий год. Гуцули ходили за збожем аж у Молдову”. Відтак Ступницький потверджує термін “гуцул”, згадуючи про гуцулів у сйоїх хроніках 1824-го, 1830-го, 1832-го, 1848 років. Отже, при заселенні Ростоків ще про гуцулів не чути, а вже Голови осідають гуцули. Хоча це була одна і та історично-етнічна група, просто назва пристала до неї пізніше. А як же називали тих перших поселенців над гірськими ріками — якби-то знати... Знаємо ясно, що в долах селян мучила панщина і вони тікали хто куда міг: одні в опришки на Стіг і Говерлу (“говерла — “гаверла” — “пуста земля”, “неродюча”), інші, більш смирні, освоювали кавалки земель понад рікою серед лісів. Іван Франко писав у 1888 році про моїх предків таке: “В атмосфері повної темноти і пригноблення жив цей люд, ніби в мряці. Особам більш живої вдачі, що прагнули до руху і зміни, залишилась тільки одна дорога — опришківство, розбійництво, жебрацтво і загалом життя нестале, нелегальне, але вільне. Була це теж одинока на ті часи форма народного протесту проти пануючих суспільних порядків”. Але й та решта утікачів, що не воліла розбою, осідаючи в далеких, недоступних горах, вірила, що державний апарат не досягне їх там і не упокорить. Так і було якийсь час у малозаселених Карпатах, з неприступними скалами, глибокими потоками-ярами, непрохідними лісами і широкими полонинами. Шукай вітра в полонині!.. Іван Вагилевич писав, що народ ішов у гори шукати правду і свободу і зароджував там інше життя: “Створився спільний спосіб життя певного порядку і прав — тобто життя гайдамацьке”, — пише Вагилевич про Гуцульщину.

Але вернемося в Голови, де, за королівськими метриками, уже є в селі 63 господарства, котрі сплачують податок 1578 злотих 13 гривень (Ростоки мають на цей час 107 дворів, оподаткованих на 3541 злотий 9 гривень). З чого жили ці люди і за що сплачували грошові повинності, коли землеробство було другорядним у господарстві Гуцульщини? В описі грунтів села Голови від 1878 року сказано: “То село в гористім місци положене майже під самими полонинами, де немає жодної возової дороги, крім кінно-верхової. Огороди разом змішані з сіножаттям, в одному загородженні між якими будинки по горах розположені”. В інвентарних описах також згадуються малоземельні і безземельні гуцули-городники, комірники (квартиранти, бездомні), халупники, наймити. В одному з інвентарів значиться у Головах 1789 року 13 халупників. Про них записано: “Ці піддані до роду халупників належать”, “загород-ні грунти і куски сіножатей” мають.

Що могла держава мати з такої бідноти, які податки?

Ті ж інвентарі показують, що повинності голівських селян у 1789 році складалися з вісьмох пунктів. І хоч кожен мав припис відбути до десятьох днів “пішої” панщини, читаємо: “Та громада жодної панщини не робить, лише чинт і інші повинності готовими грішми платить”.

Але були багачі, що володіли полонинами, лісами, пасовиськами. Особливо розвинуто у ці часи вівчарство. У першій половині XIX століття на Гуцульщині нараховувалося понад 100 полонин. І було би неправдою вважати, що з них користали тільки пани, дідичі і держава. Простий нарід — хто п’ять, а хто тридцять п’ять голов — давав на пашу до ґаздівських полонин маржинку, а скором ділили

порівну мішєнникам, незалежно — багачеві чи бідному.

Питаюся у старих людей — чи вони чули що про панщину у горах. Ні. Всі кажуть, що панщини гуцули не зазнали — то десь у долах це лихо тривало. У доліському селі Виженка, що під Німчичіем (давно перевал Німчич називався Турецька вершадь; на Буковині панували турки), і тепер ще якось витрималася каплиця з видавленими по глиняних стінах записами: по стільки-то буків давали за невихід на панщину, аж кров сикала... А Лука Гарматій записав у Жаб’ї отаку розповідь: “Давно була тьижка панщина, робили у Ромашкана на Віжници по пйить день на тиждень, ишли та й робили тьижко. Ходив старец сйитий. То не був старец (прошак. — М. В.), але цісарський син. Прийшов до одного чоловіка на ніч та й каже: “Приймете мене?” — “Та прийму, — відповідає чоловік, а сам нуждуєси, шо треба йти рано на панщину: — Єкби си за-пізнив, то дадут дванаціт буків”. — “Я би пішов за вас, — каже подорожний ґазді. Але рано старец спит — ни встає. А ґазда квапит: — Идіт, бо си забарите, та мут вас бити”. А старец на то: “Я умисне си спізню, найко ци мут бити...”

І пишов на ту роботу. То вже сонечко пидийшло в обіди, нарід наробивси, а вин лише прийшов. Окоман сказав єму: “За кого ти прийшов?” — “За того и за того”. — “А чого так забаривси?” — “Так міні випало”. — “Єк тобі так випало, то біжи до канцелярії, неси суда лавку и бука”.

Приніс вин ларку, а окоман каже: “Лєгай!” Дав єму окоман дванаціт буків і пишов старец до роботи. Робив до полуднє. А по полудни треба було квапитиси вставати, бо также давали 12 буків. Старец собі поволеньки їв, не вставав борзо и на полуднє дістав шє 12 буків. Вірєдили єго, аби приніс води. Вин єк пишов, так ни вернувси — лишив картку, прибив у Ромашкана на одвирку. Увечір пан прочитав тоту картку, а то писав цісарський син. Рушили за ним, але не могли наздогнати. Угіослід того прийшло вид цісаря, шо панщина скасована, а Ромашкан згорів у залізній печі”.

Мій вуйко Николай таке саме чув від свого діда Йвана. Додає, шо цісареви люди довго скаржилися на то, шо пани у горах не слухають цісарського наказу — не скасовують панщини. (За указом панщину на Галичині скасовано 16 травня 1848 року). А цісар не вірив. Але нарешті післав свого сина до Віжниці (містечко коло села Виженка, називалося давно Здвижень). Переконався цісарський син на своїх плечах, шо тєжка панщина триває по горах — дістав 24 буки.

Приклад вартий наслідування...

А голівські ґазди про панщину у їхнім селі не чули. Дуже вже воно бездоріжне і гірське для панських обходів. І гуцул у Головах чувся вільнішим, хоч не мав грунтів, не їв білого хліба. Зато дихав на повні груди. Недаром тут найдовше витрималися опришки. Ще й тепер коло хати Олени Сапріянчук-Бойчук — правнуки у семім коліні ватажка опришків Михайла Бойчука (Кляма) росте груша, котру посадив тесть легендарного героя.

Біографія Бойчуків багата, як гуцульський стрій. Олена розказує, що її прапрадід у семому коліні був Чокан — козак з України, що утік з польського полону. Та як прийшов у Голови — мав лиш сокирку з маленьким топорищем... Поклав тою сокиркою хату і посадив коло неї оцю, що дотепер витрималася, грушу. Узяв собі гуцулку за жінку, та й мали одну доньку. На тій козацькій доньці оженився Михайло Бойчук з перших Голов (тепер присілок Шкірівське). Оцей Бойчук мало що пожив коло своєї господарки, так переймився тестевим духом (і свого, певно, не бракувало), що не хотів ані раз нікому коритися — пішов у опришки. Зібрав ватагу таких самих, як він, і став називатися Клям. Пани Кляма боялися, як Божої кари, як громової бурі на свої голови.

У хроніці гуцульського літописця Ступницького від 1817 року читаємо: “Появилися в горах шайки славних опришків: Бойчук, Марусяк з Космача, Мосорук, ватажок з Прокурави, Штолюк з Жаб’я і Куделюк — з-за Черемоша, Яким’юк з Вербівець...”

Михайла Бойчука не варт сплутувати з іншим Бойчуком, уже Іваном — також славним поводирем гірських месників. Іван Бойчук діяв на століття раніше, опісля Довбуша. А коли зробилося скрутно, втік разом із своїми орлами до Наддніпрянської України — влився у Переяславський козацький кіш. То славна історія, до неї ще вернемося... А тепер про Михайла Бойчука-Кляма.

Багато років діяв разом із своєю ватагою попід полонинами Михайло Клям. Він був справді невловимий, і пушкарі довго його розшукували, аж нарешті зловили у Річці. Катували Кляма в Устеріцькім “катуші” — підземній тюрмі управителя пушкарів Герлічки. Але ватажок не видав жодного опришка, жодного ґазду, що помагав їм, не промовив слова.

Як дізналася Чеканова донька, що її чоловіка тримають у катуші, схапала діточок — їх у Кляма було дванадцять, одинадцять синів і одна донечка — і бігом до Устєрік.