Стрибок у ніщо (вид.1961)
Шрифт:
Жахи безробіття перевищували будь-яке уявлення. Натовпи безробітних, об’єднавшись у загони, зривали роботу військових підприємств, громили біржі праці.
“Громадський порядок” тріщав по всіх швах. “Ми швидко йдемо до загибелі”, — писали розгублені буржуазні газети.
Не дивно, що “Ковчег” почав користуватися таким успіхом.
І всі вони: леді Хінтон, Маршаль, Стормер, смертельно боячись за своє життя, підганяли Цандера, вимагаючи, загрожуючи.
Нарешті, настав день, коли Цандер сповістив їх, що “Ноїв ковчег” готовий до відльоту…
Поки монтували і обладнували
Рано-вранці до стартового майданчика вирушили леді Хінтон, Еллен, Блоттон, єпископ, Текер, Маршаль, Стормер, Пінч і Шнірер разом з дочкою.
Цандер, Вінклер і Фінгер уже чекали їх. На самому початку підйому, на широких рейках, лежала веретеноподібна ракета. Одна половина її була чорна, друга — вкрита білим блискучим металом, який, мов дзеркало, відбивав ранішнє сонячне світло. Попереду “Ноєвого ковчега” на тих самих рейках лежали дві буксирні ракети, які мали полегшити підйом і потім, відчепившись, повернутись на Землю.
— Які грубі двері! — вигукнула Еллен. — Можна подумати, що входиш у сейф.
— Так воно і є. Жоден сейф не зрівняється з “Ковчегом” щодо вогнетривкості.
— Ш-ш-ш… шафа… для зберігання коштовностей! — іронічно зауважив Маршаль.
Леді Хінтон — “коштовність номер один”, підтримувана під руку Блоттоном, спираючись на плече Еллен, перша піднялась на трап і ввійшла всередину. Вона опинилась у середньому найширшому відсіку ракети. Він мав двадцять метрів у довжину і чотири в діаметрі. В стіні проти дверей сяяли п’ять вікон, з яких на підлогу падали яскраві сонячні плями. Підлога, стіни, стеля були обтягнуті сірою тканиною. В кутках над вікнами виднілись два круглих отвори, вкриті металевою сіткою. В один подавався під невеликим тиском кисень, через другий з допомогою вентилятора витягувалося зіпсоване повітря.
Поверхня всіх стін, не виключаючи підлоги і стелі, була обвішана невеликими ремінцями, розташованими на такій відстані один від одного, що, тримаючись за один, можна було дістати рукою другий. На підлозі стояло кілька ящиків, з яких робітники виймали меблі: столики і стільці звичайних розмірів, але не зовсім звичайного вигляду.
Меблі, зроблені з альфасплаву, показувалися надто легкими і неміцними, щоб ними можна було користуватися. Сидіння стільців було зроблено з найтонших пластинок, накладених з проміжками, як у садових меблях, а ніжки й спинки — з трубок діаметром не більше сантиметра.
Амелі зацікавилась ремінцями. Цандер почав пояснювати їх призначення. В цей час Стормер підняв один стілець, легкий, мов пір’їнка, і сказав:
— На таких стільцях можуть сидіти хіба що безплотні духи!
Цандер пробачився, що не встиг попередити пасажирів: меблі призначені не для земного вжитку.
— Не думаю, щоб на небі я перетворився в безплотний дух, — заперечив Стормер. — Що ж, ми стоятимемо всю дорогу і дивитимемось на ці іграшки?
— Не турбуйтесь, насидитеся ще і не зламаєте жодного стільця.
— Для подорожі розмір достатній, — мовила леді Хінтон, оглядаючи приміщення. — Ну, і кожен матиме по такій каюті?
Цандер розчарував її. Це найбільше приміщення в ракеті правитиме за кают-компанію. Відсік жилого приміщення має тридцять два кубічних метри, але половину його буде заставлено всякими вантажами, пальним тощо. Отже, “чистої” жилої площі лишається шістнадцять кубометрів. Каюти, розташовані ближче до салону, мають трохи більший розмір — близько двадцяти кубічних метрів, до кінців ракети — менший.
— Звичайно, треба зайняти найближчі до кают-компанії купе, — сказала леді Хінтон. — На жаль, тільки купе! Це не океанський пароплав, де каюти не поступаються розмірами і оздобленням перед номерами найкращих готелів. Будьте ласкаві, покажіть нам каюти!
Щоб потрапити в сусідню каюту, довелося повернутись до вихідних внутрішніх дверей і пройти дуже вузьким коридором між прямою стіною каюти і овальною — корпусу ракети.
— Та тут і не розійдешся! — бурчав Стормер, ледве протискуючи своє важке тіло.
Жила каюта була майже така, як і перше приміщення, тільки трохи менша і мала одне вікно.
— Буває гірше, — заспокоїв Стормер.
Усі почали вибирати собі каюти. Стормер і тут хотів узяти на себе роль розпорядника, але леді Хінтон дала йому рішучу відсіч. Досить того, що вона на Землі поступилась йому, і місто назвали його іменем.
Леді Хінтон рішуче взялася за розподіл кают.
Пінч ходив услід за нею із записною книжкою.
— Пишіть, — сказала леді Хінтон незаперечним тоном. — Правий бік від кают-компанії: перша каюта — моя, друга — Еллен, третя — лорда-єпископа, четверта — Блоттона, потім ідуть три Текери, — три каюти тільки для них?! — Це забагато. Може, одну каюту я візьму у вас, докторе, ви не заперечуєте? — той не встиг і рота відкрити, як вона вже знову звернулася до Пінча: — Далі — Мері. Ну, от і всі мої. Тепер пишіть інших, та не переплутайте, дуже вже ви метушливі. Лівий бік: перша каюта — Стормер, далі — барон Маршаль, потім — Шнірер, його дочка, ну, і ви там далі. Ще хто? Кухар-китаєць?
— Хочу вас попередити, — сказав Цандер, — що першу попереду каюту займаю я, бо там міститься капітанська рубка; дві задні каюти в самому кінці пакети — Вінклер і Фінгер. Вони стежитимуть за роботою рулів. Таким чином, ці каюти я, як капітан, бронюю за екіпажем.
— На ці каюти ніхто й не претендує! — відповіла леді Хінтон. — Думаю, ні в кого з нас, пасажирів, нема найменшого бажання повзти кротячою норою майже п’ятдесят метрів, щоб добратися до кают-компанії.
— Звичайно! — сказав Цандер. — Містер Пінч, запишіть у протокол!
— Отже, в нас лишаються ще три вільних каюти для Гохфеллера з дружиною і Річардсона.
— Вони примушують чекати на себе, — зауважив Стормер.
— Тим, хто п-п-пізно приходить — кістки! — процитував Маршаль латинську приказку.
— Отже, сьогодні ввечері? — спитав Блоттон.
— Обов’язково, незалежно від того, приїдуть ті, що спізнилися, чи ні, — ми летимо.
Всі попрямували до виходу. — А-а-а може, ви п-п-поступитесь мені своєю к-ка-ютою, я к-компенсую вас? — підійшовши до Стормера, спитав Маршаль.